Версiя для друку Обговорити в форумi

У дитинстві на Великдень я почувалася тією сиріткою, з вірша Шевченка. Не було чим похвалитися. Батьки-вчителі були під пресом, і хоч паски в нас пекли і все як треба, але урізане, обмежене, нелегальне. Сусідки тягли 2 км ще й наш кошик зі свяченим до горішньої церкви, бо долішня була зачинена, а я любила дивитися з-під хати, як під вечір у суботу гарно вбрані люди з дітьми несуть кошики, прикрашені розмарином та букшпаном, і з них звисають вишиті рушники, підшиті корункою. Чомусь ця корунка мені найбільше подобалася. Нам ніколи не купували обновок на Великдень, не знаю чому, бо ми були не такі вже й бідні. Іншим вчительським дітям купували.
Рано я вставала, і поки вдома лаштували на стіл, ходила попід горб і дивилася на весняні квіти. То був мій ритуал: вийти зранку, з теплої хати, дивитися, що вже цвіте, і вдихати холодні терпкі пахощі. Золоті ключики пахнуть мені Великоднем найбільше, а далі – жовта пшінка і фіалки. На схилі горба вже відцвітала мати-й-мачуха, можна було надибати ряст, навіть проліски. Квітки зозульки з шерехуватим листям не пахли, але їхні суцвіття були наповнені медом. Кульбаби ще не прокинулись, а білі конопельки сяяли в траві й ніколи не спали. Скромні жовтаво-зеленуваті зірочки гусячих лапок теж мали свій чар. І як гарно було, коли на Великдень зацвітала стара черешня на городі вуйка Вороняка. У просвітку було видно, як далеко в лісі і по горах цвітуть напівдикі черешні і терен, ліс був напівпрозорий, ніжно-зелений. Я не знала тоді нічого про аромотерапію, але мала в ній потребу, бо після сніданку за завішаними вікнами і замкненими дверима треба було йти до школи, де вчителі намагались втримати нас до обіду і розважали як могли: то хімічними дослідами, то лекціями, то експериментами з магнітофоном, в якому завжди щось заїдало, або діафільмами. Вони були добрі цього дня, як ніколи. Я б воліла, щоб усе так було.
Гірше було прийти і зустрітись з однокласниками в нових сукенках, спідничках, светриках. Мені в принципі було байдуже до лахів, я тільки не хотіла, щоб мене питали, де моя обновка. І щось не пригадую, щоб питали. Частина вчителів мусила до вечора пантрувати, чи не стріляють із самопалів, але то тут, то там ляскали постріли, як правило, під горбом. І за травми мали чомусь відповідати вчителі. Вони ходили, вмовляли, ловили на гарячому, але то було не насправжки і ніхто на них не ображався.
У сьомому класі не було нічого цікавого, у такому віці дітей уже не забалакаєш, і, покрутившись на подвір’ї, ми з коліжанкою Галею втекли до річки. Галя знала всі потічки й джерельця, а далі ми вирішили піти до лісу. Звідти добре було чути дзвони на Лопушній і з урізької горішньої церкви. Я вперше почула церковні дзвони. Ми блукали по лісі, де все було всіяне квітами. У темних місцях ще квітли підсніжники, на мокрих місцях велетенські калюжниці, і подекуди ми знаходили низенькі кущики дикого бозу з неймовірно красивими рожевими квітами, що стануть в майбутньому лихими вовчими ягодами. А ще в лісі квітла густою синьою барвою печіночниця, або ведмеже вушко. Над нами нависали салатові китиці модрини, молоденькі, ще зім’яті листочки ліщини, а над терном на узліссі літали бджоли. То був такий гарний день, коли ми дивились згори на Вербовий потік, знаходили в ущелині лисячі нори, ковзались по жовтій глині й пили воду з маленьких водограїв. Дарма, що кажуть, ніби на великі свята до лісу з села тікають духи. Вони нас не кривдили, просто не пускали додому, де дорослі сидять за столом за безконечною гостиною.
Я повернулась досить пізно, отримала прочухана і дізналась моторошну новину – пропала дворічна сестричка тієї Галі, з якою ми втекли до лісу. Вийшла у двір і пропала. Жили вони в Горішньому кінці, там не було де й сховатись. Галя не була винна в цьому, бо мусила йти до школи, і дитина пропала саме тоді, коли ми там нудились. Малу шукали всюди - по шопах, оборогах, пивницях, сусідах. А наступного дня ми замість навчання пішли її шукати, і ще наступного – знову. І всі дні падав дощ. Наш клас шукав на річці, де росли густі лози. Ціле село трусило, всюди ходила міліція, робила обшуки. А батьки кинулись до ворожок. Десь на п’ятий день дівчинку знайшли сплячою в чужій шопі, куди вже раніше заглядали, здорову, але виснажену. Ніхто й досі не знає правди. Тепер би сказали, що дитину викрали інопланетяни, а тоді вважали, що хтось із сусідів помстився. Може, з того часу я почала сприймати Уріж як місце на межі темряви і світла, звідки можна потрапити в чорну діру підсвідомості й застрягнути там навічно.
Квітень 30, 2021 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 07.05.2021 > Тема "Резонанс"