Версiя для друку Обговорити в форумi

"Годування з ложки, в довгостроковій перспективі, вчить нас нічому іншому, як розпізнавання форми ложки".
Е.М. Форстер
 
Вже довший час мене неймовірно дратує одне дуже неприємне явище в нашому суспільстві. Сказати, що воно всеохоплююче, не можна. Але й робити вигляд, що це звичайна невинна пліснява, притаманна будь-якому суспільству, людству на загал, теж не виходить. Надто глибоко в'їлася. Надто широко розповзлася. І, що гнітить найбільше, розповзання те не припиняється, попри екзистенційні виклики, перед якими ми опинилися нині. Часом сплески того ширення, як те сталося навесні 2019-го, відверто лякають.
Мовлю про інфантилізм з усіма його ознаками:
недостатньою зрілістю емоційно-вольової сфери (підвищена навіюваність, схильність до телезомбування, емоційна неврівноваженість, низький рівень розвитку почуття обов’язку, відповідальності, а часто й їх повною відсутністю, невміння стримувати і регулювати свою поведінку), інтелектуальною недорозвиненістю, поверховими асоціаціями, нестійкими судженнями та підвищеною втомлюваністю, від розмов про війну зокрема.
Як вам люстерко? Впізнаваний образ? Примітивне світосприйняття, де або суцільне "га-га-га", або сльози розпачу: "нас знову зрадили", де "ми найкращі, найпрацьовитіші, але того ніхто не помічає", де "нас недооцінюють, але ми в тому не винні", де щелепи виростають якось так, що не вдається говорити мовою своєї нації, де шиї - ой, як багатьох! - ще й досі, через тридцять років якої-неякої Незалежності, все ще догідливо, по-пахольські, вивернуті в бік знайомого стійла.
З відповідальністю, почуттям обов'язку і геть сумно. Воно, звісно, призабулося, а для когось то взагалі, не більше, аніж рядки в історії, але ж в часі тотального нищення заводів-фабрик практично не чути було голосу гегемона-пролетарьята. Викидувані на вулицю гегемони мовчки втиралися і по-телячому дибали у невідомість нового життя. Ті ж, до кого черга не дійшла, нишкували, боячись заступитися за товаришів - ба!- навіть підняти голови, аби не розділити їхньої долі. Отак воно й сталося…
Може так вівся лише затюканий пролетарьят? Мо' інтелектуали поводилися якось інакше? Де там…
1998 рік. На кінець жовтня борг перед вчителями школи, де викладали моя дружина і я, досяг восьми місяців. На скарги і вимоги відновити виплати зарплат - лише умовляння потерпіти, пусті обіцянки і звертання до почуття вчительського обов'язку. Подібна ж картина була практично по всьому Криму, думаю, не краще було і на Великій землі. А проте ж, зі всіх кримських шкіл до активних дій по застоюванню своїх прав та приведенню влади до тями вдалися лише колективи трьох: Кіровської, Міжводненської та однієї з ялтинських. А вистояв (півтора місяці страйку) і добився виконання своїх вимог в протистоянні з владною мафією, якій в часі прихватизації було не до якихось там шкрабів, лише колектив Міжводненської школи.
Мо', якби на кожному заводі-фабриці, який пускали під ніж, згадали, що за законом саме вони є власниками і владою, то не скотилася б Україна з тридцятки найрозвинутіших економік світу ледь не на самісіньке дно економічної прірви?
- Але то давнє, - скаже мій читач. - Так поводилися зведені до слухняних гвинтиків вихідці з тоталітарної Есересерії. Нинішні покоління інші.
Справді інші? А як же з отою лукаворабською звичкою продавати свої електоральні голоси? Як з незнищенною любов'ю до пільг, до субсидій, коли замість того, щоб змушувати свою владу і самим докладати всіх можливх зусиль для якнайшвидшої перебудови українського суспільства в успішне і процвітаюче, де цей примітивний інструмент популістичного блуду зникне як непотріб, ми й далі продовжуємо підігрувати нашій злодійкуватій владі, принижено благаючи про менші тарифи, про більші субсидії, про нові пільги?
- Тю! Та то ж зовсім невинний грішок, - скажуть мені. - Просимо ж своє і то, не від жирного життя, а в скруті.
То ж то й воно, що все просимо та просимо… Ні-ні, панове. Тут мені вбачається або ж мурло ідіота, якому простіше жити в шкурі лукавого раба, або ота посттоталітарна пліснява недуга. І що з того гірше, що страшніше й небезпечніше, не беруся й гадати...
- А як же Майдани?! - крикнуть мені гнівно. - Як щодо Небесної сотні? Як щодо тих, хто в 2014-му прикрили Край від московійської навали? Як щодо тих, хто й досі свідомо важить своїм життям на фронті? Вони теж інфантили?
Ні-ні, панове. То інша порода. То громадяни в повному сенсі цього слова. Дуже шкода, що таких небагато. І тут точно не про них. Тут про тих, хто мав би наслідувати їх, замість того, щоб чавунними веригами виснути на їхніх ногах.
Але ж виснуть і далі! І не лише ті безіменні салогуби, що гидячи під себе, занехаяли моє рідне містечко, заваливши його околиці, вулиці, колись прегарну річку і навіть кладовище купами сміття, але непорівнянно більше ті, хто, маючи великі повноваження, торпедують санкційну політику Заходу, гендлюючи з загарбаними територіями, хто упродовж семи років війни саботують створення вкрай необхідної системи територіальної оборони, хто,замість використовувати кожен день для побудови своєї маринарки, для створення свого потужного військового авіакрила, сучасних ракетних військ, здіймають в Мережі псевдопатріотичний галас, щораз як в Чорне море заходить черговий "Дональд Кук", хто замість реформ, найперше, судової гілки влади - без чого не оживити економіки, а, отже, не збудувати справді потужного війська, здатного вже одним своїм існуванням стримувати апетити будь-яких собіратєлєй зємєль - натомість, пускаючи слину, смакують те, як Б. "всмалив" П…
Але це вже не про інфантилізм. Тут вже про інше - значно огидніше і небезпечніше…
Тож, може, замість того, щоб вдавати з себе недієздатне дитя, замість жалісно пхикати, розмазуючи по пиці шмарклі, замість волати "пробі", в наївному сподіванні, що світ облишить всі свої справи і візьметься рятувати нас від поганого хлопця, нам би самим підкачати м'язи та застояти свої права та інтереси, як гадаєте?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 07.05.2021 > Тема "Резонанс"