Версiя для друку Обговорити в форумi

Всі зусилля і жертви марні, якщо мета не досягнута.
В.Б.

Напередодні свята годиться писати про щось святкове, приємне, компліментарне. Не маю сумніву, що всього цього буде написано чимало. І то правильно. Навіть найостанніші бігуни на дистанції мають право поздоровити себе з черговим пройденим кілометром, порадіти, що не впали, що не збилися зі шляху, хоча й добряче перед тим поблукали багатовекторними манівцями, вишукуючи на прямій дорозі свій особливий шлях. І що з того, що лідери перегонів так далеко, що їх вже ледь видно? Прийде час і ми добіжимо туди, де вони нині. От, лиш, вони за той час забіжать, певно, галасвіта...
Пасти задніх в усі віки вважалося принизливим. Як в прямому сенсі, ковтаючи куряву за своєю змученою, сухореброю чередою, згодовуючи їй хирляві залишки вискубаної передніми паші, так і в переносному, заглядаючись на чужі досягнення, пускаючи слину на чиїсь успіхи, залежачи, мов каліки чи неповносправні, від чужих технологій, від чужої допомоги.
То, може, замість славословень, нам би поміркувати, хоч тепер, як так сталося, що щойно вибившись з-під імперського ярма, ми займали зовсім непогане двадцять сьоме місце в світі за рівнем ВВП, себто, перебували в групі лідируючих країн, а через 30 років скотилися на шістдесяте, з ВВП на душу населення всього $ 2, 521, як так сталося, що замість того, щоб раювати на волі, замість потужного розвитку, ми зірвалися в штопор, посипалися з тих висот та так, що скоро опинилися ледь не на самім дні? Бо ж оті 2, 521 зелених на душу добряче поріділого населення - то рівень Гани, Нікарагуа та Нової Гвінеї - тої самої, папуаської.
Причин тому, насправді, чимало, та чи не головною є несформованість громадянського суспільства. Простіше - середній українець не відчуває себе господарем своєї країни. Не відчував на зорі Незалежності, не відчуває й сьогодні. На жаль. Звідси пошуки доброго вітця нації, метання від таких звичних і надійних комуністів до міцних господарників (оці вже нас виведуть в люди!) і вже зовсім відчайдушні - до відвертих злодіїв та фахових стендаперів. Тому такі великі надії покладалися на "своїх" - на помаранчевих та евроінтеграторів. Що з того вийшло - бачимо. Точніш, відчуваємо на власній шкурі. Чи міг хтось з тих "отців" виправдати покладувані на нього надії? Теоретично, так. Міг. Чому не виправдав? Відповідь, як на мене, очевидна: бо й ці не були вільними від штаму бидла, приживленого імперією. Лише вільна людина може сприймати своїх співвітчизників такими ж вільними і рівними собі. Бидло, навіть будучи вивищеним в ранг еліти, сприймає свій народ, в кращому разі, "маленькими українцями". Бидло, навіть розпатякуючи про честь і гідність, не має за душею ні того, ні іншого. Судимо ж не по лунких словах - по справах, як і заповідано в евангеліях, чи не так? З іншого боку, і "колективне несвідоме" щораз вибирає собі в проводирі зі звичного середовища, з тих, кого їм подають як їхню еліту.
Еліта... Доля істинної української еліти трагічна до сліз. Після падіння Русі, частина її, гнана і переслідувана, намагалася застоювати права свого народу, борючись за створення власної незалежної держави і приклад мого пращура Павла Михновича Бута тут дуже показовий. Друга частина не бачила іншої ради, як горнутися до тронів королівств та царств, під які підпадала Україна. Але якщо Вишневецькі, Киселі, тим більше, Острозькі, не дуже віддалялися від Вітчизни, то не так було з десантом українських просвітників, які покинули свій край і наввипередки кинулися цивілізовувати Московію: Данило Туптало, Кирило Флоринський, Петро Могила - славні до того імена, непересічні особистості… Насправді, їх були навіть не десятки - сотні. Вони стали невід'ємною частиною московійського світу на горе світу українському. Значною мірою, це їхніми зусиллями, в тому числі (й головно!) підшиванням історії Русі, Московію було перелицьовано на Росію. І таке тривало упродовж сторіч. Манкурти процвітали, а ту еліту, яка трималася своїх коренів, нищили. Нищили цілеспрямовано і безжально. Манкурти в першу чергу. Тому й не мали ми свого Мейдзі. Бо наші мейдзі, замість служити своїй нації, докладалися до становлення та посилення імперії, яка заковтнула і силувалася перетравити нас.
От, імператор Мейдзі і його прибічники були істинною елітою своєї нації. Бо лише істинна еліта не плазує перед сильними світу сього, не продається, не розмінює перспективи свого краю, інтереси своєї нації на бісер, дзеркальця чи блискучі топірці, на особисті вигоди і прівелеї, сказати б по теперішньому. Ба, більше! - йде навіть на те, щоб переступити багатовіковіі традиції, змінити святая-святих - освячений віками уклад життя цілого народу.
Ті, хто бачив фільм Останній Самурай з Томом Крузом, напевно ж, серцем був на боці шляхетних самураїв. Але трагічність реалій полягала в тому, що самураї тоді намагалися стати на заваді вкрай необхідних змін, на перешкоді прогресу, силкувалися затримати країну в минулому.
Ми багато говоримо про південнокорейське, гонконзьке економічне диво та, як на мене, всім тим дивам далеко до реформації імператора Мейдзі. Адже Японія тоді, всього за тридцять вісім років (1867-1905), перестрибнула з наглухо відгородженої від світу глибокої середньовічної глушини, де воювали катанами, списами та луками, в ряд найпотужніших країн світу. Красномовним доказом тої її потуги стали дві московійські броненосні ескадри, пущені, одна за одною, на дно новоствореним флотом Японії. Всього за тридцять вісім років, панове! Незалежності України днями буде тридцять. Може, пора б і нам робити вже якісь висновки, га?
А, може нам не вистачає концептуального бачення? Он же - десятиліттями товчемо воду в ступі, чубимося, хрипнемо, дискутуючи, що ж воно, насправді, таке - ота загадкова українська національна ідея. А, мо', годі вже вигадувати специфічно українську форму колеса до нашого полудрабка, панове? Бо, схоже, світ да-а-леко поїхав уперед на давно винайдених і добряче обкатаних всіма колесах, і то не на возах вже. Мо', таки визнаємо, що ми з того ж тіста, що й інші народи, а отже, й потреби та прагнення наші десь подібні? Ну, не вічного ж поборювання одним одного прагнемо, не дальшого ж сидіння по шию в багнюці розбрату і міжусобних чвар! Суть української національної ідеї не може бути іншою, ніж процвітання нації. Лише процвітаюча нація може зробити країну успішною, а державу передовою. Але процвітаючої нації не може бути без успіху кожного з нас - кожного, хто прагне його не в мріях, не на словах лише, а на ділі докладається до його осягнення. Завдання держави - створити чітко діючу правову систему та рівні умови і можливості для кожного громадянина. Японці свого часу не впиралися, тужачись винайти до всього питомо японські колеса - не соромилися запозичати. При тому, обирали найкраще. Так, систему права було обрано німецьку, як таку, що найкраще захищає права власності, систему освіти - французьку і т.п. Яке ж найефективніше запозичення нашої еліти - чи не уміння ховати нацарьоване в Україні в оффшорах?
Робімо ж висновки і діймо, товариство. Пам'ятаймо, що навіть найбільші зусилля і жертви марні, якщо мета не досягнута. З тридцятиліттям Незалежності вас!

P.S. Ці катрени написав було два роки тому. На жаль, схоже, й досі не застаріли…

Валькірії

Чверть віку на волі, а Край все незшитий,
І тягнуть врізнобіч задурені люди,
І чубляться, наче дурманом напиті,
З очей не спішать прибирати полуди…
Натомість, щоб сили докупи зібравши,
Геть вибити зайд зі своєї домівки,
Хтось знову до ніг припадає монарших,
Знов тягне мій Край на Москви підтанцівки…
Так сумно те, Сестро, бо все йде до того,
Що жмудам віддавши свою булаву,
Вряджаючись в часі війни в мирну тогу,
Прокинутись можем в московськім хліву.

Ілюстрація: Імператор Мейдзі 1888 р.
Художник: Eduardo Chiossone (1833–98); Фотограф: Maruki Riyo

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 20.08.2021 > Тема "Резонанс"