Версiя для друку Обговорити в форумi

24 вересня виповнюється 160 років талановитому історику початку минулого століття, уродженцю Крима Никандру Марксу, який видав три збірки «Легенди Криму». Про нього та про ілюстратора цих книжечок Костянтина Арцеулова повідомлялося на сторінках «Кримської світлиці» в цьому році. Наприкінці липня в Одеському видавництві «Друк-Південь» вийшли переклади цих легенд на українську мову, зроблені автором статей про Н. Маркса та К. Арцеулова краєзнавцем Василем Вельможко. До уваги читачів пропонується декілька легенд з цієї книги.
***
Максим Рильський колись назвав кримські легенди «Квітами з Чорноморського берега». Збірник, який ви тримаєте в руках, дійсно схожий на запашний, різнобарвний букет, де кожна квітка – це легенда чи сказання, які впродовж віків передавалися від діда-прадіда і дійшли до початку минулого століття.
 Кримська Автономна Республіка була, є і буде одним з найкращих куточків незалежної України. Незвичайно красива природа півострова, його круті скелі, що спускаються до самого моря, блакитне море, зелені ліси й степи, сади і виноградники дихали поезією, навіювали казки та легенди. Їх народжує тисячолітня історія Криму, в якій тісно сплетені між собою шляхи багатьох народів і племен. І перш за все кримсько-татарського народу, який обласкав кожну вершину, кожну скелю, кожен прибережний камінь, дав їм імена і склав про них легенди.
 В цьому збірнику, завдяки таланту їх укладача - професора археології, кримчанина Никандра Маркса, легенди збережені не тільки в тому вигляді, в якому вони дійшли на початок минулого століття, а й збережена сама форма їх подачі. І цей присмак старовини додає цінності легендам, прекрасним в своїй простоті і внутрішній правдивості.
 В переказах багато надприроднього, в них діють чарівні сили. Однак головними героями виступають в більшості прості люди, пастухи, виноградарі, ковалі, моряки – мужні, благородні, великодушні люди, а головний сюжет багатьох легенд – любов. Любов до Батьківщини, до природи, рідного дому, до матері, до свого обранця.
 Єдине, про що з сумом доводиться констатувати, це відсутність в третьому, репринтному випуску трьох останніх легенд «Сім колодязів», «Живі скелі» і «Тінь» та пояснення до легенд третього випуску. На жаль, в бібліотеках Одеси також відсутнє це видання. Легенда «Сім колодязів» взята з видання «Кримські легенди» 1958 року, випущеного «Кримвидавом» в Сімферополі, а легенду «Живі скелі» зі збірки «Легенды Крыма», що вийшла в 2007 р., у видавництві «Світ» у Сімферополі.
 Щодо легенди «Тінь», яка розповідає про взяття Константинополя, то, за визнанням кримського краєзнавця Микити Касьяненка в газеті «День» від 29 липня 2009 року, вона взагалі невідома кримському читачеві. До речі, сам Маркс називає легенду кримсько-грецькою, яку йому розповів одесит Леонід Васильович Стамеро. Цілком вірогідно, що автор не міг видати третього збірника через те, що від нього вимагали включити фрагменти пропаганди популярного на той час, так званого «грецького (або Константинопольського) проекту» Росії, за яким її володіння повинні були досягнути Середземного моря. Тому укладачем прийнято рішення припинити пошуки цієї легенди та видати всю збірку без неї та (на жаль) без пояснень автора до легенд третього випуску.
 Тож прийміть як букет свіжих, запашних квітів з чорноморського берега від перекладача та упорядника легенди, які сам автор почув і зберіг, і від перекладача, який продовжив їх існування.
 Василь Вельможко
 член Національної спілки краєзнавців України
 
 ***

 ЛИСТ МАГОМЕТУ
 (Козська легенда)
 
 Татари говорягь: людський світ - точильний круг, він вигідний тому, хто вміє ним керувати.
 Фатіме, дружина Аблегані, варила під розлогим горіхом солодкий бетмес з виноградних вичавок і думала гірку думу.
 Три роки не пройшло, як святкували її той-дугун. Перша красуня села, як персик, який починає достигати, вона виходила заміж за першого багатія в долині. Весільний мугудек, обвитий дорогими тканинами і шитими золотом юзбезами, оточувало більше ста вершників. Гірські скакуни, в шовкових стрічках і кольорових хустках, обганяли в джигитівці один іншого. Думбало бив цілий тиждень і чалгіджі не шкодували своїх грудей.
 Заздрили всі Фатімі, заздрила особливо одна з чорними очима і наврочила їй. Як тільки вийшла Фатіме заміж, так і прийшла хвороба.
 Звали хорошого екіма лікувати, звали муллу читати - не допомогло. Возили на святу гору в Карадаг, давали порошки від каменю з могили – лише гірше стало.
 Висохла Фатіме, стала схожа на суху тараню.
 Перестав любити її Аблегані; сердиться, що хвора у нього дружина; каже, як здавить вино в тарапані, візьме в дім іншу жінку.
 - Чому так, - думала Фатіме. - Чому у греків, коли є одна дружина, не можна брати іншу; у татар-можна? Чому у одних людей - один закон, в інших - інший?
 Плакала Фатіме. Скоро привезуть з саду останній виноград, скоро прийде в будинок інша з чорними очима. Її пестити буде Аблегані; вона буде господинею в домі; образить, насміється над бідною, хворою Фатіме, в комору її прожене.
 - Ні, - вирішила Фатіме, - не буде цього, краще жити не буду, краще в колодязь кинуся.
 Вирішила і вночі втекла до колодязя, щоб втопитися.
 Нагнулася над водою і бачить Азраїла; погрозив їй Азраїл пальцем, змахнув крилами, як ніжний голос торкнувся її серця, і понісся до неба, на південь.
 Спохватилися старухи, що немає в будинку Фатіме, кинулися шукати її і знайшли на землі біля колодязя; а в руках у неї було перо від крила, біліше лебединого.
 Вмирала Фатіме, але встигла сказати, що трапилося з нею.
 Зібралися козські жінки, всю ніч говорили, сперечалися, сварилися, жаліли Фатіме, думали, що і з ними може те ж саме статися. І ось знайшлася одна, дочка ефенді, яка знала письмо - грамотною була.
 - Скажи, - запитують її, - де написано, щоб коли дружина хвора, старою стане, щоб чоловік брав нову в будинок. Де написано?
 - Захотіли - написали, відповідав дочка ефенді. - Мало що можна написати.
 - Ось ти знаєш письмо, напиши так, щоб чоловік іншу дружину не брав, коли в домі є одна.
 - Кому написати? - заперечувала Зейнеп.
 - Падишаху? Посміється тільки. У нього самого тисяча дружин, навіть більше.
 Задумалися жінки. Але знайшлася одна, яка здогадалася.
 - Хто залишив Фатіме перо? Янгол. Значить - пиши Пророку. Добре тільки пиши. Всі будуть згодні. Хто захоче, щоб чоловік взяв молоду хари, коли сама старою станеш. Пиши. Всі руку дамо.
 - А пошлемо як?
 - З птахом пошлемо. Птах до неба літає. Лист віднесе.
 - Батькові потрібно сказати, - говорила Зейнеп.
 - Пришелепкувата Зейнеп. Батькові скажеш - всю справу зіпсуєш. Інший лист напише, навпаки напише.
 Вмовляли жінки Зейнеп, обіцяли найкращу мараму (шарф – В.В.) подарувати і вмовили.
 Сіла навпочіпки Зейнеп, поклала на коліна папір і стала писати білим пером ангела лист Магомету.
 Довго писала, добре писала, все написала. Замовкли жінки, поки перо скрипіло, тільки інколи зітхали.
 А коли закінчили - перо відлетіло до неба наздоганяти ангела.
 Зав'язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив'язала до хвоста білої сороки, яку зловили вдень ??хлопчаки, і пустила на волю.
 Полетіла білохвоста. Стали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не говорити чоловікам, що зробили, щоб не засміяли їх.
 Але одна жіночка не витрималась і розповіла чоловікові.
 Сміявся чоловік; дізналися інші, потішалися над жіночою дурістю, дражнили жінок сорочиним хвостом. А старий козький мулла став з тих пір плювати на жінок.
 Соромилися жінки, зрозуміли, що дурню зробили; намагалися не згадувати про лист.
 Але чоловіки не забували і, коли сердилися на дружин, кричали: пиши листа на хвості сороки.
 Виросла молодь і теж, за батьками, соромила жінок. Сміялись і онуки і, сміючись, не помітили, як не стало ні у кого двох жінок, ні в Козах, ні в Отузах, ні в Таракташі.
 Можливо, баранина дорогою стала; можливо самим чоловікам соромно стало, можливо відповідь пророка на лист прийшла.
 Не знаю.

***
 
 РОЗБІЙНИЦЬКА ПЕЧЕРА
 (Кизилташський переказ)
 
 Багато років пройшло, як відвезли до Сибіру Аліма, а старокримська гречанка, заколисуючи дитя, все ще співає пісеньку про молодця, який не знав пощади, коли нападав, але очі якого були схожі на погляд лані, коли він брав на руки дитину.
 І в довгі зимові вечори, коли в димарі завиває вітер і шумить недобрим шумом розбурхане море, татари люблять, сидячи біля вогнища, послухати розповідь старого про останнього джигіта Криму - Аліма, яким пишалися гори, тому що в ньому жила безумна хоробрість і тому, що ніколи не знали від нього образи слабкий і бідняк.
 Йшов прямо до серця Алімів кинджал, помах шаблі його розрізав навпіл людину і зачарована куля вміла завернути за скелю, щоб наздогнати того, хто ховався.
 Як грози боялися люди Аліма і у всій окрузі тільки одна людина шукала зустрічі з ним. То був старий карасубазарський начальник, про якого розповідали, що кулак його важче кантарної гирі, а від гострого його погляду не заховаєшся навіть під землею.
 Сім років поспіль тільки про нього та про Аліма говорив Крим; сім разів за ці роки потрапляв Алім до рук правоохоронців і сім разів, розбивши кайдани, встигав утікти в таракташські ліси, в ногайський степ. А в горах і в степу вся татарська молодь стояла за нього і старі хаджі, здійснюючи намаз, зайвий раз закликали ім'я Аллаха, щоб він захистив Аліма від неминучої біди.
 Нависла над ним чорна хмара і знали про це мудрі люди похилого віку.
 Бо не можна було танцювати на одній мотузці двом танцюристам, як говорив отузький мулла.
 У той рік стояла в Криму небувала холоднеча; терпів бідняк, але не краще було і багатієві, тому, що по дорогах ішов стогін від Алімового розбою.
 Аліма бачили в різних місцях, з'являвся він в місгечках і містах, і був навіть слух, що заходив до самого карасубазарського начальника - пропонував йому видати Аліма.
 Говорили в народі, що начальник сказав: - Буде Алім в моїх руках - сто карбованців тобі. Засміявся Алім, крикнув начальнику: - Ось був Алім в твоїх руках, та не вмів ти взяти його. Стрибнув у вікно і поскакав з міста.
 Не змогла наздогнати його погоня. Білий кінь Аліма був при трьох ніздрях, з трьома віддушинами в грудях, щоб три дні міг скакати без відпочинку.
 Тоді рушили з усіх боків вартою і оточили таракташський ліс.
 Але Аліма не знайшли. Встиг вчасно попередити отузький кефеджі і Алім пішов в Кизилташ. Там була печера, де ховалися розбійники в негоду і звідки йшов хід до підземелля. А в підземеллі зберігалися Алімова здобич і припаси. Була й інша печера зі святою водою, яка цілила рани і подвоювала сили людей.
 Тут в Кизилташі притих на деякий час Алім. Знали про це тільки отузький кефеджі та його підручний Батал. Але Батал готовий був швидше проковтнути свій язик, ніж видати Аліма. Любив і балував Алім його сирітку, маленьку Шашне, і надсилав їй через батька то турецьку феску, то розшиті папучі, то золоту сережку.
 Хвалилась Шашне, показуючи подругам нові подарунки. Коли виросте - весь кизилташський скарб відасть їй Алім і одружиться з нею. Почула про те дочка грека дангалака, сказала батькові. Батько боявся Аліма і не любив його, бо коли боїшся - завжди не любиш.
 І до того ж була між ними кров: убив Алім під час розбою родича дангалака.
 На світанку поскакав дангалак в місто, а до вечора в Отузи прибув начальник і зібрав сход.
 Коршуном подивився він на татар.
 - Щоб курка із села не вийшла, щоб голуб за околицею не ширяв, поки Алім не буде в моїх руках.
 І зрозуміли татари, що прийшов кінець Аліму.
 Ніхто не спав в селі в цю ніч. Верещав вихором Шайтан по дорозі, ламав дерева по садах, мертвим стуком стукав у двері боягуза і кидався на перехожого шаленою зливою.
 Моторошно було йти правоохоронцям по кизилташській стежці. Жахом дихав ліс нагір'я і гулом гудів обложний дощ, збігаючи тисячею потоків в ущелину кизилташської улоговини.
 Не чекали розбійники в цю ніч нікого і, сховавшись в чекмені, спали в Розбійницькій печері навколо догораючого багаття.
 Спав і Алім непевним сном. Бачив, ніби забув випити на ніч святої води, як робив завжди, і вбігає в Святу печеру, але в джерелі замість води кипить кров. А зверху зі скель звісилися кільцями чорні змії, і одна з них, слизька і холодна, обвила його шию вузлом.
 Скрикнув Алім від болю, відкрив очі і побачив над собою величезного чоловіка, який тиснув йому груди і стискав горло.
 Вислизнув Алім, але удар під серце позбавив його свідомості. А коли прокинувся, то лежав уже пов'язаним разом з усією ватагою.
 - Здрастуй Алім, був ти у мене в гостях, тепер, бачиш, я до тебе прийшов, - говорив над ним хтось.
 Потемніло знову в очах Аліма, а коли ще раз прийшов до тями, був день і несли його на ношах вздовж сільської вулиці. Точно вимерло все село. Ні душі не було видно, ховалися всі від погляду начальника. Подивився начальник на Аліма, наче щось запитав, і відповів Алім поглядом: -Знаю, що не буде більше джигітів в Криму.
 А до полудня біля сільської управи зібралися гарби, до яких були прикуті розбійники. У кайданах лежав Алім, а з ним кефеджі з Баталом.
 Все було готове, щоб рушити в дорогу. Зібралося вся село, вийшов з управи начальник; плакала, пригортаючись до батька, Баталова Шашне.
 - Не плач, - сказав начальник дівчинці, - скоро батько повернеться, і, подивившись на Аліма, додав: трохи, було, не забув, адже за мною борг. Пам'ятаєш, я обіцяв, коли Алім буде в моїх руках, сто карбованців тобі? Алім в моїх руках, гроші твої.
 - Віддай їх їй, - показав Алім на дівчинку.
 Гарби повільно рушили в путь і вже назавжди відвезли з гір Аліма.
 
 
* Український письменник Сергій Піддубний назвав головного героя Аліма кримсько-татарським Кармалюком.

 ***

 ШАЙТАН І КИЗИЛ
 (Татарське повір'я)
 
 У Отузах є повір'я, у той рік, коли по осені добре вродить кизил, бути холодній зимі. І доводять це прикладами, які у всіх на пам'яті. А старі люди пояснюють, чому це так.
 Коли Аллах, що створив світ, закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки дерев в саду земного раю стали одна за одною розпускатися.
 Потягнулася до них всі живі тварини, і побачив Аллах, що необхідно встановити порядок. Покликав він всіх до себе і велів кожному вибрати якесь одне дерево чи квітку, щоб потім тільки ним і користуватися та не сваритися з іншими.
 Одні просили одне, інші - інше. Став просити і Шайтан.
 - Подумав, Шайтан? - запитав Аллах.
 - Подумав, - сказав, скрививши хитре око, нечистий.
 - Ну і що ж ти вибрав?
 - Кизил.
 - Кизил! Чому кизил?
 - Так, - не хотів говорити правди Шайтан.
 - Добре, бери собі кизил, - посміхнувся Аллах.
 Весело застрибав Шайтан, завиляв хвостом відразу в обидві сторони. Всіх надурив. Кизил першим зацвів серед дерев, значить, раніше інших дозріє його фрукта. Перша фрукта буде завжди найдорожча; повезе він свій кизил на базар, добре продасть, дорожче всіх інших фруктів.
 Настало літо, почали спіти плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука і груші, а кизил все не спіє. Твердий і зелений. Чухає потилицю Шайтан, злиться.
 - Поспівай скоріше.
 Але не стигне кизил.
 Став він дути на ягоду; як полум'я, червоним став кизил, однак, як і раніше - твердий і кислий.
 - Ну, що ж твій кизил, - сміються люди.
 Плюнув з досади Шайтан - почорнів кизил.
 - Погань така, що не повезу на базар, збирайте самі.
 Так і зробили. Коли по садах зібрали всі фрукти, сільські люди пішли збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду, і нишком підсміювалися над Шайтаном.
 - Маху дав Шайтан!
 Шайтан не стерпів людського глузування і відплатив за це людям. Знав, що люди жадібні. Зробив так, що кизил на наступну осінь вродив вдвічі проти торішнього і, щоб виспів він, довелося сонцю послати на землю вдвічі більше тепла.
 Зраділи люди врожаю, не зрозуміли Шайтанової витівки. А сонце обезтепліло за літо і настала на землі така зима, що позамерзали у людей сади, і самі ледве живі залишилися.
 З тих пір - прикмета: як добрий урожай кизилу - бути холодній зимі, тому що не вгамувався Шайтан і як і раніше мстить людям за насмішку.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 24.09.2021 > Тема "Душі криниця"