Версiя для друку Обговорити в форумi

"Мені тринадцятий минало..."
Так називається співзвучний Шевченковим рядкам конкурс, який напередодні Дня Незалежності України (а нашій Вітчизні також минуло 13 літ) проводить на своїх сторінках дитячий додаток до "Кримської світлиці" "Джерельце". Організатори запропонували ровесникам держави-іменинниці розповісти про своє і про державне тринадцятиліття, якою їм бачиться подальша доля нашої Вітчизни, чим би вони хотіли та могли прислужитися їй.
Паралельно ми запросили надсилати спогади про свої 13 років і дорослих читачів нашої газети. Нам здалося, що сьогоднішнім підліткам буде цікаво довідатися, про що мріяли, чого прагнули, у що вірили свого часу їхні батьки, дідусі та бабусі. Бо недаремно ж кажуть, що минуле - це дзеркало майбутнього. Це майбутнє будуватимуть нинішні ровесники держави. Кому, як не педагогам, ділитися з ними своїм "будівничим" досвідом, щоб вони хоча б не повторювали наших гірких помилок. Ось тому, напевне, й відгукнулися на конкурс вчителі української мови В. П. Коваленко та Л. П. Кунах, чиї "13-літні" спогади ми й пропонуємо увазі наших читачів.
Конкурс триватиме до 30 вересня. Чекаємо ваших розповідей (як дитячих, так і дорослих!) про власне і державне 13-ліття. Переможці отримають призи!

***

Коли мені минав тринадцятий, я на відміну від малого Тараса Шевченка, пасла за селом не ягнята, а свиней. Це був післявоєнний 1947 рік. Мої батьки, що жили в селі Крилове Дніпропетровської області, працювали в колгоспі. У нашому селі жили українці, росіяни, болгари, німці. Жили дружно, виручали одне одного, гуртом відзначали народні свята. І скрізь звучала українська пісня.
Я пам'ятаю, як у повоєнні роки відбудовувався колгосп, як тяжко працювали за трудодні. Ціле літо я пасла з братом колгоспних свиней, щоб отримати трудодні. Жили ми біля ставка, але не бачила такого, щоб в гарячу літню днину хтось із селян лежав на березі, загораючи в робочий час. Землю обробляли коровами, а то й самі в борони впрягалися. Голодні, виснажені. Дуже тяжко було, але вижили...
В нашому селі школи не було. Ми ходили щодня в село Красіне за п'ять кілометрів. Тоді я навчалася в шостому класі і була редактором шкільної газети "Ранок". Я з теплотою у душі згадую ці роки. Уроки готували при гасовій лампі. Училися добре і відмінно. Змалечку займалася громадською роботою, була старостою класу. Виступали перед селянами з концертними програмами нашої художньої самодіяльності. Любила співати і танцювати.
В мене й досі є "Кобзар" Т. Шевченка 1840 р. видання, який мені подарував дядько Іван. "Кобзар"! Я згадую свої дитячі роки, коли вперше перегорнула сторінки цієї книги. Минали роки. Багато книг я прочитала, але до творів Шевченка повертаюся знову і знову. Тепер я дивлюся на них очима дорослої людини.
1953 р. закінчила школу № 26 м. Кривого Рогу. В селах тоді були тільки семирічки. Відколи пам'ятаю себе, мріяла бути вчителькою. Але батько бачив мене тільки інженером. Тож довелося мені вступити до Дніпропетровського інженерно-технічного інституту. Повчилася там місяць... і пішла, не могла зрадити своєму покликанню. Працювала старшою піонервожатою в сільській школі, потім училася в Горлівському інституті іноземних мов. Спершу викладала в школі французьку і німецьку мови. 1958 р. була обрана депутатом Красінської сільської ради, працювала секретарем учительської комсомольської організації. Та безмежна закоханість в українську мову і літературу змусила мене, досвідчену вже вчительку, матір двох дітей, екстерном закінчувати філологічний факультет Кримського педінституту, щоб навчати учнів свого улюбленого предмета. А досконале знання іноземних мов дуже допомагає мені у викладанні рідної мови.
Викладанням української мови та літератури захоплена вся моя дружна родина. Чоловік, донька і син - усі дипломовані вчителі української мови і літератури. Упродовж тривалого часу працювала завучем сімферопольської СШ № 26, директором Будинку піонерів. За результатами атестації в різні часи були присвоєні кваліфікації "Старший учитель", "Учитель-методист", звання "Відмінник народної освіти України".
Багато років керую літературно-краєзнавчим гуртком, який називається "Пошук". Гуртківці встановили зв'язки з музеями Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Василя Стефаника, Юрія Федьковича, Лесі Українки, Панаса Мирного, Максима Рильського. Цінні матеріали одержали вони для кабінету.
Успіхи. Чи є вони у мене? Так! Чимало моїх випускників стали вчителями української мови і літератури: Антоніна Олександрівна Кузнецова викладає українську мову в медуніверситеті, Олена Дусенко - в СШ № 26, Світлана Осаулко - в школі № 41, Ганна Романенко - в СШ № 14 та інші. Багато років керую методоб'єднанням вчителів Сімферополя.
Задум перетворити кабінет української мови та літератури на світлицю виник, коли повернулася із курсів. Народознавство як першоджерело людського буття й першовитоки мудрого слова. Практичні спроби підвели до висновку: інтегровані уроки дають учням значно більше, ніж звичайні, стаючи уроками духовності. Вивчення розділу про народну пісню природно доповнив інтегрований урок "Люблю поезію", присвячений творчості сучасного поета
Д. А. Кононенка.
Учні й самі пробують писати художні твори, надсилають їх до дитячої газети "Джерельце". І хай не всі з них в майбутньому стануть журналістами чи філологами, головне, що, пишучи твори, вони краще засвоюють українську мову. Вони добре знатимуть і володітимуть мовою своєї держави - України, в якій живуть і яку їм по-новому будувати.
Вірю, що все ж таки до влади прийдуть справжні українці і зроблять Україну процвітаючою державою.
Валентина КОВАЛЕНКО,
вчитель-методист, спеціаліст вищої категорії НВК "Школа-ліцей" № 3 м. Сімферополя.
На фото: студентка Горлівського педінституту Валентина Коваленкo.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 03.09.2004 > Тема "Українці мої..."