Версiя для друку Обговорити в форумi

10 грудня в київській книгарні «Є» відбулася презентація книги українського письменника-мариніста Антона Санченка «Виїзна віза». Автор народився в Херсоні, а середню школу закінчив у Києві в 1983 році. Потім закінчив Херсонське морехідне училище. Він моряк і пише про те, що добре знає, а також перекладає українською англійську мариністику. Зокрема, взяв участь у перекладі спогадів капітана Джошуа Слокама «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці».
 Перша збірка оповідань Санченка «Вызывной канал» видана російською мовою у 2003 році. Через два роки Антон Санченко закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка і перейшов на українську мову.
 «Виїзна віза» містить три твори. «Весілля з Європою» - це історія предків автора на тлі буремного ХХ століття. «Нариси бурси» - це веселі оповідання з життя курсантів херсонського морехідного училища (у 2010 році цей твір вийшов в електронному варіанті і став однією із перших електронних книг в українській літературі). «Баркароли» - веселі і водночас сумні розповіді про життя-буття моряків і про дерибан українського торгівельного і рибальського флоту. Автору притаманне почуття гумору. Тому його книги читати легко і приємно. Заодно ми читаємо і про наше життя з різними його обставинами і поворотами.
 Чому книга називається «Виїзна віза»? Взагалі, візу дають на в’їзд в якусь країну. Але в радянські часи потрібно було отримати дозвіл навіть на тимчасовий виїзд із СРСР, хоча б у туристичну подорож. Мама одного мого однокурсника, викладач Київського педінституту ім. М.Горького, по обміну культурними кадрами працювала в Польщі і запросила свого сина, студента цього ж інституту, приїхати до неї. Виявилося, що просто так в соціалістичну Польщу поїхати не можна. В деканаті доручили групі на комсомольських зборах вирішувати, чи можна Юрі поїхати до мами в Польщу. А крім того, юнак ще пройшов співбесіду в комітеті комсомолу інституту. Там його запитували, скільки статей в конституції СРСР (тоді якраз прийняли так звану брежнєвську конституцію). Юра був хлопець грамотний і дав правильну відповідь. А якби юнак не знав, скільки статей у конституції, то його б не пустили до мами.
 Антон Санченко пояснює: «Щодо назви «Виїзна віза», то, на нашу думку, це і є водорозділ між радянськими і незалежними поколіннями українців – одні ще пам’ятають, а іншим вже доводиться пояснювати, що це таке. І що безвіз – то про інше. Крім того, як нам здалося, саме ця виїзна віза об’єднала таких різних героїв усіх трьох книжок, бо кожен з них мріє опинитися з іншого боку «залізної завіси», просто подивитися, як живуть нормальні люди у великому світі, обираючи для цього іноді дещо екстравагантні засоби, як-от піврічну працю на рибному конвеєрі траулера посеред Атлантики задля трьох днів прогулянок різдвяним Копенгагеном під час заходу до цього іноземного порту; дрейф на крижині у Льодовитому океані, бо потім візьмуть в Антарктиду, а там валюту платять (!!!), або навіть заміжжя з німцем-однокурсником і виїзд на його народно-демократичну батьківщину. Таким чином долали сімдесятилітній радянський локдаун».
 Моряк далеко від Батьківщини сумує за українськими жінками: «Хто у світі зрівняється з українськими дівчатами? Я всякого бачив, я знаю. Хто зрівняється з українськими жіночками в очіпку і з макогоном, попри той макогін? Або зі старенькими бабцями на причілку, які, дочекавшись онуків, кажуть: «Це народився той, хто ще буде мене любити». Я не знаю жодного моряка, пройдисвіта, хулігана і бабія, хоч грека, хоч німця, хоч турка, який, побувавши у нас, не сумував би за Україною і якоюсь там українкою, яка здибалась йому на шляху із небуття в небуття. А я таки надивився на тих моряків. За такими дівчатами та жінками маємо ворушитися й ми, бо покрадуть. І бути не згіршими за всіх кращих відразу: за греків у морі, за італійців у співі і за росіян на війні. Бо вивезуть усіх через шлюбні агенції, бо українська дружина – це як арабська конячка, бурський діамант, індійський програміст чи німецька автівка. Це престижно і модно, цим можна пишатись перед друзями та знайомими. Глобалізація, блін».
 Антон Санченко – нащадок тих, хто вижив у Голодомор. Він зазначає про цю трагедію українського народу: «На правах старшого онука свого діда констатую: МИ ВСІМ ВИБАЧАЄМО. Проте, МИ НІКОЛИ ЦЬОГО НЕ ЗАБУДЕМО. Просто стрілятимемо в кожного, хто може повторити. Без образ. На звук. Це вже наша родинна справа. Як у вірмен, в яких кожне подружжя молодят має покласти квіти до пам’ятника жертв 1914 року, а далі – плодитися й розмножуватися тієї ж ночі, бо це – найкраща відповідь усякому геноциду. Щастя й задоволення в цій борні всім нашим молодятам. Нагадую їм, що пам’ятник жертвам Голодомору – біля Михайлівського Золотоверхого собору. Хай додають до маршруту свого весільного поїзда».
 Читайте Антона Санченка. Дізнаєтеся багато нового. Посмієтеся і замислитеся про серйозні речі.
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 17.12.2021 > Тема "Душі криниця"