Версiя для друку Обговорити в форумi

Нотатки про нову збірку кримської поетеси Галини Литовченко «Я – березнева»

Саме так вона вирішила назвати збірку вибраного, куди увійшли її кращі поетичні одкровення, починаючи з 2009-го по 2021-й роки. А її творчий доробок чималий – 19 книг віршів, у тім числі й дитячих, а також оповідань і перекладів творів кримськотатарських та російських поетів. Назва томика символічна. Адже Галина Литовченко прийшла у цей світ у березні, коли пробуджується природа, людські мрії та сподівання. Та в таких умовах рими самі просяться на папір або на екран комп’ютера! Чи хтось заперечуватиме?
 Принагідно варто сказати, що у її віршах природа-матінка по-українському колоритна та багата на різнобарв’я. Гортаєш сторінку за сторінкою – і постають масштабні полотна. На них розквітають росяні ранки і рокіт водограю, і веселка у півнеба, і пахощі лаванди та троянд, і жартун-місяць на кипарисі, і море, що бавиться косами русалок… Таких своєрідних та неповторних поетичних знахідок у збірці – не перерахувати. А це головне для поета, який прагне бути оригінальним, цікавим і незабутнім – свята мрія кожної творчої людини.
 І що кидається в очі, так це основна лінія поетичного відображення дійсності, а саме: Україна і Крим. Не важко здогадатись чому – на Київщині поетеса народилась і зростала, у Криму мешкає нині. Тому й у творах вони нероздільні, з ними пов’язані її сподівання, бажання та плани. Для прикладу кілька таких паралелей. Ось як вона пише про рідне Руде Село:
 «В моїм саду розкішні вечори.
 З дворів розносять запах матіоли,
 Зірки садам підморгують згори,
 Наливом білим стеляться додолу».
  («В моїм саду розкішні вечори»).
 І зовсім поряд кримські пейзажі:
 «Річка станом гнучким вихиляється,
 Зводить стегна – круті береги.
 Поцілунком із морем вітається,
 Віддає застарілі борги».
  («Весна в лагуні»).
 Ще чіткіше оця двоєдина нерозривність проглядається у вірші без назви:
 «Побіліли верби край мого села –
 Грудень, тож зима припорошила.
 А на півдні вдруге квітне мушмула,
 Протестує квітом що є сили.
 В сновидінні ганок бачу в картузі,
 Яблуню в пухнастім білім светрі.
 Тут же – виснуть грона вперто на лозі,
 У снігу лиш маківка Ай-Петрі».
 Як ви помітили, поетичні образи Галини Литовченко світлі, життєдайні, яскраві. І як тут не погодитись зі словами кримського поета, члена НСПУ Василя Латанського. У своїй передмові до цієї збірки він пише: «Чим привертає увагу зібраний у цій книзі доробок? Передовсім оптимістичним звучанням, невпокійністю авторки, мало не по-юнацьки рішучої чи й одчайдушної шукачки нових або ж бодай оновлених змістових тем».
 Так от щодо новизни. Часто-густо ми читаємо чи чуємо прямолінійні заклики любити рідний край, свою Батьківщину. На мітингах або на зборах вони цілком виправдані. Нерідко поети теж виступають як глашатаї. Нічого осудного в тому немає… У Галини Литовченко інший підхід, так мовити, власний «секрет» у висвітленні цієї значущої теми. Вона з трепетом у серці, властивим тільки їй поетичним баченням змальовує і своє село, і Крим, і найвіддаленіші куточки України. Так описувати може людина, яка безмежно любить свій край. Зізнання її – в художніх деталях та настроях ліричного героя.
 Аби не бути голослівним, наведу кілька прикладів. Відкривається збірка віршем «Домівка рідна». Зверніть увагу, що не рядок – то штришок до живого полотна, яке так дбайливо малює авторка. Читаєш і віртуально переносишся до її родової садиби:
 «А скуштувати найсмачнішу воду
 Піду босоніж в берег навпрошки
 З пустим відром через рясні городи,
 Де гарбузиння лізе на стежки.
 Зірву з капусти крадькома листочок,
 Поки дід Кость не вгледів з-під бриля.
 Бо гріх не випити води ковточок –
 Чи ж варто було їхати здаля?
 В старій криниці розживусь водою,
 В котрій до ранку плавали зірки»…
 І тут же авторка збирається застелити зіллям чисту підлогу, як це заведено здавна на свята в українських хатах, квітками мальв розвеселити старі пузаті глечики. І найголовніше – «нарву в садочку мамі стиглих вишень// і в пригорщі на цвинтар понесу».
 Правда, переконливо і зримо? У цьому таїна її творчої манери. А може, шановний читачу, ви хочете відчути й побачити, як приходить у ріднокрай весна? Будь ласка:
 «Це хто над світом вранці промайнув
 Під звуки голосних врочистих дзвонів?
 То мою вірну подругу Весну
 В кареті провезли гарячі коні.
 Струнка панянка з помахом брови
 Злетіла хвацько у блакитні далі
 У платті з шовку кольору трави
 Із набивними квітами конвалій».
   («Наїзниця весна»).
 Усіма цими строфами я підводжу до того, що про любов можна писати по-різному. А Галина Литовченко саме так – барвистими неповторними поетичними образами. Її лірична героїня часом схожа на пустотливе дівча, якому після зливи хочеться підіткнути спідницю і пробігтись «у бризках по леваді».
 «Нехай сміються молоді вербички,
 Що свідками моєї втіхи стануть.
 Життю радіти маю добру звичку
 І бути юною в душі не перестану».
   («На леваді»).
 
 Поетеса сама дивується і хоче дивувати світ – щиро, беззастережно. Це ж так чудово – викликати у людей усмішку, що надто важливо у наш буремний час.
 Усі ці поетичні розсипи розкривають багатство її душі як патріотки, яка вболіває за долю своєї Вітчизни, свого народу. І як останній акорд пропоную кілька строф її вірша «Краю мій»:
 «Краю мій, вербова сторона,
 З клекотом лелек понад дахами,
 З вихором, що носиться шляхами,
 З щебетом ріки біля млина.
 Найрідніший, здалеку близький
 Ти у згадках серце ніжно грієш,
 Літеплом у сновидінні млієш,
 Мамині нашіптуєш казки.
 Ти – в прозорій крапельці роси
 І могуті вікового дуба.
 Ти – у серці, Батьківщино люба,
 І в моїм, і в матінки Руси».
 Насамкінець варто згадати, що Галина Литовченко член Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Данила Кононенка, Всеволода Нестайка, Українсько-кримськотатарського конкурсу «Кримський інжир», Міжнародного конкурсу «Журнальний варіант», двічі лауреат Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання». Проте на цьому не заспокоюється. Уже після обнародування своєї підсумкової збірки «Я – березнева», вона готує до видання нову. І в ній, як удалось дізнатись, хоче представити усе розмаїття поетичних жанрів, зокрема, октави, ронделі, тріолети, хайку. Для українських читачів дуже важливо окрім традиційного віршування розумітися й на творчих набутках інших народів. Це збагачує, зближує і сприяє їх глибшому взаєморозумінню.
Віктор Стус,
член НСПУ, заслужений журналіст України, заслужений журналіст АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 17.12.2021 > Тема "Душі криниця"