Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

Наталія Крісман - львівський адвокат, громадський діяч, автор чотирьох поетичних книг. На початку січня 2022 року вийшла у світ її четверта книга "Протуберанці душ". Як і в попередніх трьох книгах: "Загублена в сучасності Валькірія", "Рабство у генах лікують повстаннями" і "Пуповина", її вірші навіяні вітрами буремної епохи, полум'ям Майданів та війни. Вони передають вболівання автора за долю Вітчизни і народу, виражають власне розуміння добра і справедливости, кохання і материнської любови, родової пам'яті та інших непроминущих цінностей.
Вірші Крісман в останні 20 років звучать на народних майданах, лунають по радіо та на фестивалях піснями десятків виконавців, їх вчать діти у школах, вони підтримують переможний дух наших захисників і розраджують родини загиблих Героїв.
Кожен вірш Крісман – щира сповідь душі поета, який бореться і зцілює своїм словом, будить приспані сумління і повертає генетичну пам'ять своєму народу.
Відчиніть і ви своє серце "Протуберанцям душ" Наталії Крісман!

БУТИ ВІЛЬНИМ!

Як важливо бути там, де мусиш,
Завжди залишатися собою,
Справжнім, не затоптаним юрбою,
Відкривати правді розум й душу.

Не боятись осуду, ні суду,
Пересудів тих, що миють кості,
Бо твої слова – мов лезо гострі,
З них стинають маски їх облудні.

Як важливо вміти не мовчати,
Коли всі замовкнули покірно,
Бути чоловіком – а не звіром,
Що взяли, мисливці у лещата.

Як важливо встигнути важливе,
Слід лишити світові по собі,
Аби хтось згадав над твоїм гробом:
«Це життя не марно є прожите!».

Дихати – коли бракує кисню,
Вірити – як світ вже зрікся Бога,
Відшукати в мороці дорогу,
Чути голос Янголів у висі.

Йти назустріч вітрові і війнам,
Залишатись нервом цього світу,
Для незрячих душ ставати світлом...
Як важливо – просто
Бути вільним!

МОЛИСЬ, МАТУСЕНЬКО,
МОЛИСЬ!

Різдвяний час, кутя і дідух...
Молись, матусенько, молись!
У рік Новий пролазять біди –
Дарунком кулі від «сусіди» –
Москви-мерзоти. Як колись.

Що за Різдво синам без батька,
Який в холоднім бліндажі
Своїм життям за волю платить –
Щоб його діти в рідній хаті
Не почувались, мов чужі?

Не всім цукерки під ялинку,
Бо і на хліб вже не стає.
Хоч гордо звем себе «великим» –
А довіряєм власть калікам,
Що дбають тільки про своє.

Це їм – курорти і салюти,
Палкі промови на гробах...
Плоди незрілих революцій
Лише пройдисвітам даються,
А решта люду – у рабах.

Без ліку вже Небесних Сотень.
За що вмирають – хто збагне?
Заклякла матінка під плотом –
Стоїть навколішки в болоті
І молить: «Краще б вже мене...».

Сумне Різдво. Замерзли шибки,
В душі згорьованій – льоди,.
Хотіли світла надто швидко, –
А крізь пітьму й шляху, не видко...
Збуди, Син Божий, нас й веди!

Понад світи колядка лине.
Це час Героїв. Нам пора...

Моя стражденна Україно,
Заради сина, що загинув –
Могутні крилонька розправ!

РІЗДВО З ДОЩАМИ

Різдво з дощами у цьому січні.
У гільзах – свічі. Сумні святі.
Ми на поминки сьогодні кличем,
На завтра – ждемо у дім сватів.

Одним – на втіху кутя і дідух,
А їм, в окопах – лиш черствий хліб.
Щедруєм радо одним сусідам,
Тим часом іншим – лаштуєм гріб.

Люд мерзне в хаті – платити нічим,
Вже й газ для бідних – мов золотий.
Лукава влада в ніч новорічну:
«Ви менше їжте!» – взяли б чорти!

Пісних пампушок спекла матуся,
А їй «дарунком» в саме Різдво –
В труні синочок. Ховати мусить.
Січневі сльози просякли злом.

Різдво з дощами – стежками в Вічність...
Вчимось прощати, немов святі.
Герої з неба нам зрять у вічі,
Мов просять сущих:
«В людей зростіть!».

ЇМ ВСЕ ЧУТИ І ВИДНО

Інститутська, столиця:
Досі видно їх лиця,
Досі чутно їх голос,
Що відлунює болем...
Чом забули урок цей?
Ми ж були за півкроку
До жаданої волі!

Кволі, надто ще кволі...

В їхнім голосі – докір
Нам, що чола схилили,
Бо у кріслах високих
Ті, хто наші могили
Оскверняють щомиті
У лукавстві та зрадах.

Час, народе, прозріти
Хоч дітей своїх ради!

Досі будять сумління
Нам з небесної висі,
Ми вслухатись повинні
У їх душі пречисті –
Щоб розвіяти морок,
Щоб спалити всю скверну...

Час відплати вже скоро –
Йде пора неповернень

Досі видно їх лиця,
Що так прагнули волі.
Досі ходять убивці –
Пишуть нам свої ролі:

Кому вмерти чи жити,
Кому «дати героя»,
Кому їсти досита,
Кому в голоді – строєм,
Кому «грузом двохсотим»,
Кому теплі Канари,
Кому кия за спротив,
Кому все і безкарно,
Кому статки до неба,
Кому скніти у злиднях...

Вони вмерли за тебе!
Їм все чути і видно!    

МІЙ БОЖЕ, ДАЙ ПОВОДИРЯ!

Я знов над прірвою стою,
Де мій Народ, в віках розп’ятий,
Полеглі лицарі в бою...
Така висока, люде, плата
За мрію вирватись з неволь,
Щоби позбутись рабства сліду!

Чи не зарано нам здалось,
Що ми збудили сплячу гідність?
У летаргічний впала сон
І спить віками, мов заклята.
А не прокинеться якщо –
Невже до скону будем спати,
Щоднини платячи безмір
Криваву дань у пащу звіра,
Що з нами грається у «мир»?
А ми, обдурені, ще вірим...

В холодну, зранену ріллю
Стікає кров мого Народу.
Я з ним весь біль переболю!
Я вірю, ця землиця зродить
Весни ясної ще колись,
Під мирним небом просвітлілим...
Вставай, Народе мій, борись,
Іди на прю за праве діло!

Земля втомилась від заграв.
Душа спустошена від скверни...
Мій Боже, дай Поводиря,
Що нас вестиме до добра
І мир землі святій поверне!

 
РІДНА МОВА

Мовчання печаті
У душу вросли метастазами.
Я хочу кричати!
«Замовкни!» – мені хтось наказує.
Я дихати прагну
На повні, розправлені груди,
І мати відвагу
Дивитись до віч своїм суддям.

Я рвуся на волю,
Щоб крила свої розпростерти,
Де терня не коле,
Де з неба не сиплються смерті.
Жадаю стрічати
Героїв із бою живими.
Убивцю – скарати
Мечем вогняним херувима!

Я мрію у росах
Вмиватися кожного ранку,
Вкладати на коси
Не чорну хустину, а маки...
Волію за зброю
Тримати єдине – лиш слово.
Лишаюсь собою
Навіки, бо я – Рідна Мова!

НАВЕРНИ!

Наверни, мій Боже, нарід, наверни!
Поможи пройти найтяжчі із горнил,
Огорни своїм невичерпним теплом,
Зволь з Тобою сісти поряд за столом –
І ділитись хлібом з ближніми навчай,
Щоб і ми ставали хлібом для причасть.

Причасти нас, Боже, світлом причасти!
Щоб могли нести, із гідністю хрести,
Впізнавали зло між тисячі облич –
Стукай в душі нам, до храму світла клич.
До усіх, хто просить щиро – озовись,
Хай незрячі прозрівають, як колись,
Позбуваються пророслих в душу скверн,
Проганяють страх, який приносить смерть,
І збагнуть, що Воля важить понад все,
А ярмо – душі погибель лиш несе.

Мудрість дай – здолати мороку незгод,
Просвіти нас і навчи зрости в Народ!

ДАЙ, БАТЬКУ ТАРАСЕ,
НАМ МУДРОСТИ ЛІКИ!

Повіш, мій Тарасе, Кобзарю народний,
Чом в нашому часі ми гнані й голодні?
Безродні сусіди, тобою прокляті,
Не маючи встиду, нам вдерлися в хату.
Багаття Майданів все зло не злизало,
Земля, Богом дана, роздерта без жалю?

Повіш, мій Тарасе, будителю сплячих,
Чом матір над гробом синочка знов плаче,
І «Кача» скорботно все плине і плине
Розтятими венами неньки Вкраїни?

Повіш, мій Тарасе, провіснику правди,
Чом ті, кому вірим – назавтра нас зрадять,
Розірвуть з народом свої пуповини –
А ми їм і далі коритись повинні?

Порадь нам, Тарасе, пророче могутній,
Як знов Божу ласку Вкраїні вернути?
Щоб пута яремні пірвали нарешті,
А кров в наших венах бурлила, як перше!

Дай, Батьку Тарасе, нам мудрости ліки,
Щоб щезли із влади моральні каліки –
Бо ріками крові земля вже залита.
Тарасе, не сердься, невдячні ми діти...
Живи в нашім серці, дай сил нам прозріти!

А ЩО ДЛЯ УКРАЇНИ РОБИШ ТИ?

Отямтесь, вся країна на колінах
Перед Героями, що йдуть в позасвіти,...
І знову рвуться наші пуповини,
І молоко у матерів – полинне,
І на вустах, мов докір: «Нам прости!».

Отямтесь, смерть підкралась надто близько,
З очей сиріт випліскує жура.
А хтось радіє, сьорбаючи віскі,
Немов лихий заліз йому у мізки
І все людське із них повижерав.

Отямтесь, то не дійсність – задзеркалля,
Де весь народ узято на приціл.
Ті упирі, що нагорі – зубища скалять,
Поміж собою зрадницьки «москалять»
Й купують в церкві відкупи в отців.

Отямтесь, ми – між недореволюцій,
Де «смертним» – кулі, «обраним»– трони.
Тому і досі ріки крові ллються,
І крівцю з люду п’є поріддя суче,
Бо з них ніхто дітей не хоронив.

Людське життя знецінене війною,
Яку не звуть війною – от дива!
Тому і ходить матінка сумною,
Тому і маєм вбивцю за стіною,
Що досі ще ніхто не збудував.
Прости, мій Боже, нашу недолугість
Вросли нам у хребти хрести ярма,
Вітцівщину судомить від наруги –
Лежать синочки наші по яругах
І цій масакрі краю все нема.

Отямтесь, вся країна на колінах
Перед Героями, що йдуть в позасвіти!
І ми, Народе, перед ними дуже винні,
Що досі гнем в покорі свої спини...
А що для України робиш ти?

ОЙ, СНІГИ, СНІГИ...

Ой сніги, сніги неприкаяні,
Що ховаєте від людей?
Знову чигають біси зграями –
Дориваються до грудей.

Чи ж не бачимо: звір прокинувся
І розплодився той хижак?
Кам’янітиме біль на вилицях,
Як не встигнемо до ножа.

І нап’ється з ран наших крівоньки,
Як напився він з воїв Крут,
З сином матінка не зустрінеться,
Потече журба по Дніпру.

Понеси наш гнів, водо бистрая,
Розбуди зі сну сплячу кров!
Ми не скоримось, в битві вистоїм –
Наш Народ ніхто не зборов.

Ой сніги, сніги, чом розтанули,
Не діждалися до весни?
Проростає знов у проталинах
Не червоний мак, а – сини...

ЖИТТЯМ ЗДОЛАТИ СМЕРТЬ

Мій Боже, чи пробачиш нас?
Життя – піском між пальцями –
Лишає нам лиш присмак полину,.
Затворами доклацуєм,
Виблискуєм палацами
І знов комусь витісуєм труну.

Струну душі, надірвану
Брехнею з «перемир’ями»,
У вузлики нам зв’язують святі,
Щоб люди не озвірились,
Зціляли рани вірою
У храмах недотрощених світів.

«Простіть!» – немов вчувається
Над краєм цим покраяним,
Що, бідами змордований, завмер.
Летять лелеки зграями,
Летять і повертаються,
Летять, аби життям здолати смерть...

Хоч стерплі руки воїна
На цій землі згорьованій
Вмиваємо від крові у дощах –
Зростуть сини Героями
І слово стане зброєю,
І святістю наповниться душа!

ПІСНЯ СОЛДАТА,
ЯКИЙ НЕ ВЕРНУВСЯ З БОЮ

Не звикай до мене! Я не буду вічно,
Лиш тебе напою, мов жива вода.
Та сьогодні смерті я дивлюсь у вічі,
Щоби на Вкраїну не прийшла біда.

Не звикай до мене! Я – твоя лиш мрія,
Кулею у серці пролечу наскрізь,
У холодні ночі я тебе зігрію,
Буду твоїм сонцем сяяти вгорі.

Не звикай до мене! Я – всього лиш вітер,
Що багаття вражі у степу гасив.
Та, як засумуєш – слізки твої витру,
Сизокрилим птахом прилечу у сни.

Не звикай до мене! Я – всього лиш птаха,
Що за небокраєм спалахом зника.
Та, як раптом, синку, стрінешся зі страхом –
Я безмовно мовлю: «Ось моя рука!».

Не звикай до мене! Хоч я й буду вічно:
Променем із неба, в музиці дощів.
Запали, рідненький, на могилці свічку
І залиш для татка місце у душі...

 
МОЛИТВА ПІЛІГРИМА

Боже, не дай пропасти
В цих душогубствах війн,
В ласках у вищих касті
З ницим нутром повій.

Дай не зганьбити пам’ять
Тих, хто вмирав і мруть,
Не затвердіти в камінь,
Спивши до дна отрут.

Дай не зректися волі,
Скинувши з пліч ярмо,
Зернам не впасти кволим
Рідній ріллі до лон.

Дай не втонути правді
І не в багно – лицем,
Не допускати зради
Й перед кінця кінцем.

Дай не змовчати слову
Серед катів-убивць,
Вивітри врешті з крови
Рабство, що гне нас ниць.

Дай не згубити віру
Нам під хрестами бід...
Боже, зішли нам миру,
Не зруйнувавши світ!

БУТИ ЧЕСНИМ

Бути чесним зі своїм Янголом,
Бути чесним з самим собою,
Не йти в бій під чужими стягами
І не зрадити серед бою.

Бути там, куди йти покликаний,
Бути з тими, кому потрібен,
Щоб світилося під повіками –
Сотні сонць там сховались ніби.

І до хліба – води джерельної,
І до серця – вогню, не тліну,
Проростати у світ деревами,
Щоб спочив хтось у їхніх тінях.

І опертям ставати ближньому,
Що лиш має в тобі потребу,
І словами зціляти ніжними
Душі тих, кому зцілень треба.

І дивитись – щоб суть побачити,
І мовчати – лише відверто,
І пробачити непробачене,
І любити – як перед смертю.

І на сповіді не злукавити –
Хоч та сповідь з душею власною...
Мій Народоньку неприкаяний,
Хай вогонь твій повік не гасне!

НЕРВ МОГО НАРОДУ

Не помру! Я в ріднім краї –
Доки сонце світить.
Тут окраєць мого раю
На всім білім світі.

Я – над кручами, де вітер
Тужить в моїй пісні.
Я – затишшя поміж літер,
Коли думам тісно.

Я – сльозина між росинок,
Промінець крізь темінь.
Я – краплина крові сина,
Що всоталась в землю.

Я – надрив людського нерву,
Що звитяги вершить.
Я – стежина неповернень,
По якій йдуть вперше.

Я – пульсація у скронях,
Коли вірші родять.
Я – розквітлий в полі сонях,
Стяг мого Народу.

Я – крило того лелеки,
Що верта додому,
Восьма барва у веселки,
Ваш про волю спомин...

Як земля спитає: хто ти,
Дівчино крилата?
Відповім: твоя від плоті!
Й стану мальвою під плотом –
При батьківській хаті...

ЯНГОЛИ СХЛИПУЮТЬ
    
Вслухаюся в тишу. Та раптом, немов хтось розтяв її -
Володар небесних полів, де паслись блискавиці,
У висях пронісся в своїй вогняній колісниці,
Розбурхавши простір, фарбуючи захід загравою.

В проваллях між хмар Янгол білий дивився розпачливо,
Потоками сліз чи дощу омиваючи грішників.
Чом світло й пітьма так безладно в людей перемішані? -
Роздумував Янгол й вимолював в Бога пробачення.

Невдячними є за добро і шануєм, лиш втративши
Любов і довіру, життя і найвищі всі цінності...
Тривожився Янгол: коли вже єство людське зміниться?
Вдивлявся у світ, але той був подібним на згарище....

Незрячими бродим наосліп, глухими до Істини,
Що проситься в вікна і двері душі запропащої,
Хрести, що несем, нам здаються щомиті все важчими,
Вогнями зневір і облуди випалюєм пристані
Душі, що вдивляється в небо в надії - розвидниться,
Та небо, здається, все дужче палає загравами...

Допоки людина дорогами йтиме кривавими -
З небес буде чутно єдине - як Янголи схлипують!
     

ДО СЕБЕ

Себе осягне не кожен -
тернисті стежки до істин.
За двері незнані зможе
лиш Дух зазирнути чистий.
Відчиняться двері Неба
лиш тим, хто відкриті серцем.
Навпомацки йду... до себе,
позначок не видно - стерті.

Затерпли вуста з мовчання,
хоч в небо волань - по вінця.
Вертаюсь щораз в початок,
стрічаю знайомі лиця,
Вдивляюсь в знайомі риси,
шукаючи рідну Душу.
Лише би дійти, доплисти,
повісти: вже не відпущу!..

А ЩО ДУША?

А що душа? Коли її хто бачив?
Не осягти, не вгледіти, як Час.
Лише тоді, коли вона заплаче –
Затріпотить пташам твоя свіча.

Тоді лиш, коли йти утратиш силу,
Як жменю стріл жбурне до серця світ –
Відчуєш, як з глибин напнуться крила,
Що морок рвуть, шукаючи просвіт.

Тоді лиш, як любові сп’єш по вінця,
Як з-під повік засяють сотні сонць –
Відчуєш, як в осерді заіскриться
Незриме, Неосяжне, Вічне...
Ось!

У НЕБЕСНУ ВІТЧИЗНУ
(Роману Івасіву)

На розпутті згубитися легко,
Але можна розгледіти й сенс,
На стерні – слід сумного лелеки,
Що мандрує в обійми до весен.

У вогні – перепалені іскри
Серця недоколисаних мрій,
В вітрі – духу негострене вістря,
Що догострять святі нагорі.

Чи до мрії ідемо крізь терни,
Чи бредем манівцями до правд –
Час настане: відчиняться двері...
Перед Богом – душа без оправ.

По один бік – розчахнуте небо,
Де по вінця полинних жалів.
А по другий – усе, чого треба,
Щоб лишити слід світлий землі.

Кожен з нас, як самотній лелека,
До Вітчизни прилине колись –
В неба вись, де незримі веселки,
Як і ми, своїм сяйвом злились...

МОЯ ДОРОГА

Вона така – лише одна,
Котру впізнаю з-поміж тисяч,
Там слід мій губиться у листі,
Там з висі Янгол мій пречистий
Мене крилом своїм трима.

Вона така, яку повік
Не проміняю я на легшу,
Там ями всі мені належать,
Немає вітрові обмежень,
Що видуває смуток з віч.

Вона така, як в моїх снах,
Котрі з дитинства ще приходять,
Де, чи то сонце, чи негода –
Мій голос – голос мого Роду –
Напнута долею струна.

Вона така, як поміж рим,
Котрі випліскую у простір,
Де всі слова у вірша – гострі,
Як цвях Христа... чи в серце постріл,
Що кличе душу догори.

Вона одна, де босоніж
Пройду з закритими очима,
Вона зростається з плечима,
А прийде час – мені відчинять
Дверцята в світ, цього ясніш.

Така вона – моя дорога:
То стрімко вгору, то до прірв,
Де у безмежності прозрінь,
Усім смертям наперекір –
Шукаю Бога...

Я ще в дорозі... Мерехтить
Від рідних лиць і від лукавих,
Які заради грошей, слави
Людське життя ні в гріш не ставлять...

Який з них ти?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 07.01.2022 > Тема "Душі криниця"