Версiя для друку Обговорити в форумi

3 січня 2022 року виповнилося 80 років від дня народження Івана Даниловича Низового – українського поета-шістдесятника, прозаїка, публіциста, журналіста, просвітянина, громадського діяча.
Кримська Світлиця з Криму пропонує своїм читачам поезії Івана Даниловича Низового, люб'язно надані для публікації донькою поета Лесею Низовою.
Початок публікації в 52 числі тижневика за 2021 рік.

* * *
Епоха?! Ні, часу відтинок,
Пора нездійснених хотінь,
Не повний колір – лиш відтінок,
Не тінь контрасту – напівтінь.

Живу? Таж ні, невиживаю,
Невизволяюсь із нужди.
Вражаюся від неврожаю
Надій вчорашніх, як завжди.

Волає воля і воліє
Вітрів незбагнена душа.
Півкуреня прямує вліво
Й направо тягне півкоша.

2001

* * *
Приміряй на себе ту могилу,
Що для когось риєш залюбки…
Подолають чорну твою силу
Світлі сили – буде навпаки:
Гризтимеш ти землю в переляці,
В Господа благатимеш жалів,
Заздрячи останньому собаці
На тобою скверненій землі!

2001

* * *
Дай, Боже, сили і снаги,
І всевеликого терпіння
Під градом гострого каміння,
Яке жбурляють вороги,
Достойно вистояти!
Дай,
О, Боже, недругам прозріти,
В зненависті не сатаніти
До краю… Смертю не карай!
Дай, Боже, раю на землі
Або хоч видимості раю,
Щоб я пожив у ньому скраю
І всіх простив і пожалів!

2001

* * *
Не дражніть гусей – хай летять собі
Поміж хмар-примар,
В сивочорний дим
(Раз-два-три-чоти… –
Збився на лічбі),
Хай летять за Крим,
Хай рятують Рим.

Не дражніть гусей… Сам Господь пасе:
Птаство – в небесі,
Людство – на землі…
А як Рим згорить,
То згорить усе, –
Поповзуть в золі
Гади-змії злі…

2001

* * *
Сплавляв Дніпро тіла, мов ті колоди,
По кожній битві (мертві ж – не праві),
І моря голубі прозорі води
Століттями чорніли від крові.

І з Дону, із сусіднього Азова
Свою данину вольниця несла…
Тож про яку дільбу сьогодні мова,
Якщо гульба журбу перетовкла?!

В одній калюжі дужі ми й недужі,
А мертвим все одно вже не болить…
Бодай би не зчорніли наші душі,
Всі кривди не спромігшись поділить!

2001

* * *
Душі моїй не вистачає меду,
А гіркотою вже перепилась…
Жаліючи наївну привереду,
Прошу її: «На білий світ вилазь,
Сідай до столу: вип’ємо достойно
За нас обох. А квітці та бджолі
Помолимось пристойно і престольно –
Посланницям небесним на землі!».

Душа в солодке скочила й… застрягла
В дурманячо-п’янкій трясовині:
«Рятуй, – кричить, – мене загубить спрага
По гіркоті, що виросла в ціні!».
Звільняю душогубицю з полону,
Відпоюю гірким, а для смаку
В напій життя виціджую солону
Святу сльозу, терплячу і терпку…

2001

* * *
«Я кінь-буймир, що вирвався на волю.
Лечу по розколгоспненому полю,
Забувши і про стайню, і про збрую,
Уперше від народження жирую,
З відбірних трав я мед-росу спиваю
І про ганебні пута забуваю…»

Сваволя-воля… Поле здичавіло…

«Я – тінь коня. Душа бринить, а тіло
Десь відлетіло… Вітром стала грива…
Душа ще проліта круги останні…
О як бо їй не хочеться до стайні!»

Сваволя-воля… Горизонти голі –
Одні могили та самі тополі…

2001

* * *
Мені дає поради саме той,
Хто й сам собі не може дати ради,
Кого мордує вічний геморой
Жадоби популярності і влади,
Бо то є гроші, пійло і жратва,
І хіть тваринна… Раднику такому
Не радий я! Брудні його слова
Сквернять святі нестатки мого дому.

Жену в три шиї: згинь, маро дурна! –
В твоїх порадах сенсу я не бачу:
Свій маю розум. І ніхто не зна,
Чому сміюсь я і від чого плачу.
Свій маю досвід і свою ціну
На все, що має попит у народі,
І власним плугом власну борозну
Орю весь вік на власному городі.

2001

* * *
За булаву хапаються, за владу
Невігласи – бо ж совісті чортма –
Пройдисвіти їх підпирають ззаду,
Щоб і самим поближче до керма
І до корита… Ой, не буде ладу
В державі, де забуто сорома,
Де затишно кожнісінькому гаду
Плодитись взагалі і зокрема!

2001

* * *
Немає ліку жертвам,
Та всі вони – святі…
Не боляче вже мертвим
У їхнім забутті.
Вони й ганьби не знають –
А тим живим ганьба,
Які не убивають
В самих собі раба!

Все – тлінне.
Лиш не тлінна
Ти, пам’яте людська:
Ти ставиш на коліна
Усіх, кого чека
Невідворотна кара
Небесна і земна…

А поминальна чара
Не висохне до дна!

2001

* * *
Шукає шабля козака,
А козака немає –
В корчмі втопився в горілках,
З чарок не випірнає.

Геть розкозачився козак
На чарчиному денці,
Людських позбавився ознак
І порожнеча – в серці.

Летять роки, пливуть віки
Кудись, без остороги:
Дніпро пропили козаки,
А з ним – і всі пороги.

В морях втопилася ріка…
І натяку немає,
Що шабля байду-козака
Як-небудь розшукає.

2001

* * *
Мені б оце лишень радіти
І святкувати без спонук:
Свій хліб їдять дорослі діти,
До школи бігає онук;
Утихомирилась бентежна
У венах кров – не википа:
Моя Вітчизна незалежна
Від псевдомолотосерпа…

Та не радіється. Не п’ється
Святкова чарка – не моя
Веселка в чарці тій сміється
І не для мене креш сія;
Душа моя, голодна зчаста,
До щастя рветься,
Та її
Ті ж псевдомолотосерпасті
Зухвало душать глитаї!..

Ще огризаюсь через силу,
Рахуючи останні дні, –
Глибоко вирито могилу
Моїй Вітчизні і мені!
Прости, омріяна державо,
За те, що я тобі – чужий, –
Ти ж відняла у мене право
По-людськи дні свої дожить…

Прощай-прости, мій ріднокраю,
Що доживаю в чужині,
Що сам себе перемагаю
У громадянській цій війні.
Я ж так люблю оцей чорнозем,
В якому заступ загруза.
І відкликається на грози
Кринична зболена сльоза!

2001

* * *
Давай-но ще по чарці-яничарці,
То, може, і дійдемо, врешті, згоди,
Подивувавшись, чом живуть у сварці
Кирила і Мефодія народи…

Воістину ж у православній чарі
Пульсує кров розп’ятого пророка,
То, може, й заживем у братній парі
Від Ужгорода до Владивостока…

Міцна слив’янка – істинна слов’янка,
Яку сподобав «старший мій братуха», –
І де та дружба?! Безпробудна п’янка…
Де кров святая?! Сморідна сивуха…

2001

* * *

Під копитом камінь тріснув.
З пісні

Під копитом тріснула дорога
І... розверзлась прірва:
Справа – ті,
Що несуть у серці образ Бога,
Зліва ж – ті, що образи святі
Топчуть і запльовують.
Вертепом
Стало те,
Що мислилось святим
Для душі вкраїнської, –
Над степом
Сте-лить-ся ра-ді-а-цій-ний дим...
Вигибає пам’ять про героїв,
Проступає кров на образах,
А з руїн Єнеєвої Трої
Антиукраїнство виповза...

2001

* * *
Попереду –
Боротьба за владу,
А позаду –
Городьба могильна…
Влада, звісно, доведе до ладу
Й до ладу – вона ж бо є всесильна!

Ну а що ж робити з городьбою,
Що пройшлась межею по народу?
…Пожурюсь, посиджу під вербою,
Мудрі всі кінці пущу під воду…

2001

* * *
Живу в державі, де нема
Державного порядку,
Де між світами чотирма –
Моя тюрма,
В якій дарма
Засвічувать лампадку
На вічних протягах, –
Вогонь
Святий
Не виживає
В задусі…
Боже ж мій, боронь
Від темряви душі!
Либонь,
І Бога тут немає.
Либонь, даремно я кричу,
Бо й сам себе не чую…
Мені самотньо до плачу,
Та я затеплюю свічу –
Надіюся на чудо!

2001

* * *
Недолугі політики наші –
Забур’янений нації лан –
П’ють із повної чаші дурман,
Переївши московської каші.

Чи хохли, чи таки ж малороси –
Карі очі жирком запливли,
А над ланом не видно бджоли
В час цвітіння – однісінькі оси!

Випадає убивча роса –
Помирає преславний чорнозем,
І над обрієм тонкосльозим
Нависають важкі небеса.

2001

* * *
Від себе не втечеш.
Уже втікав я
У відчаю хвилини,
І гірка,
Гіркуча правда
Кривди і безслав’я
Мені відтоді
Душу пропіка
Вогнем безжальним,
І зневіри жало,
Жалю жало,
Гостріше
Кожну
Мить, –
Щемить, щемить:
Втекти від себе мало –
Себе самого треба ще
Убить!

2001

* * *
Жили-були прадавні скити,
Вони вкраїнців зачали,
Та налетіли московити
І нашу першість відняли.

Відтоді ми лише вторинні –
Скитаємось по чужині,
І кряче ворон на воринні,
І клякне кінь у борозні.

Хоч корінні, все ж безборонні
Від річки Калки до Карпат...

...Сушу онучі на кордоні,
А пообіруч – «старший брат».

2002

* * *
Присягаюсь не плазувати
Перед вищими
В низині,
Чесний хліб свій черствий
Жувати,
Споживати борщі пісні;
В самоті-однині співати
Українські сумні пісні,
Що залишили батько й мати
Сироті-сіроті мені…

Краще в бідності доживати,
Ніж безчестям ганьбити дні,
Легше в рідній землі лежати,
Чим іржати на чужині!

2003

РІЗДВЯНИЙ ВІРШИК

Поетам слова нині не дають,
Аби чогось не ляпнули такого
Антидержавно-екстраруйнівного, –
Хай в запічку сидять, горілку п’ють,
Чи на задвірках ринку вселюдського,
Мов ті осінні мухи, тихо мруть.

Всіх інших – від малого до старого –
В майбутній рай державці поведуть.

2003

* * *
Дожились ми на рідній землі,
Докотились до краю, до краху…
Може, й справді ми – люди зі страху,
Не господарі вже взагалі,
А приблуди без власного даху
На землі, де «брати»-москалі
Хазяйнують, як вдома?!

2003

ДУМКИ З ПРИВОДУ

У кожного – своя Голгофа,
Свій слід і вислід на землі.
Ті гинуть в автокатастрофах,
А ті – в мотузяній петлі…

Яка разюча послідовність!
Господь найкращих забира?
І наповзає бездуховність
І душить залишки добра…

І чорно так без Чорновола,
І гірко так без Єрмака…
Чий кримінал?..
Чия крамола?..
Чия «караюча» рука?..

2003

* * *
Український чорнозем –
Це тіло ворожого воїна,
Що посмертно став нашим другом.
Його вбивницький меч,
Перетлівши в землі на руду,
Нині служить нам плугом.
Оборонене поле,
Мов долю,
Боронимо ми і волочимо
Кістяками прапращурів…
Очі їх сходять волошками!

2003

* * *
Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не пропало! Підводься з колін,
Рідний народе: на вранішній райдузі
Легіт розгойдує сонячний дзвін…
Дінь! – то плуги обізвались і борони.
Дон! – то відлунились коси й шаблі.

…Розлетяться ворони
На чотири сторони
І зміцніють корені
Правди на землі!

2003

* * *
Згинув ще один день непомітно
Й безславно,
Не наблизивши нас
До святої мети,
Й прожила ти, державо,
Цей день бездержавно,
І, крім того,
Ще більше знеславилась ти.

Не в майбутнє –
В минуле ми робимо кроки
По вчорашній біді,
По майбутній крові…

Не засвоїлись досі
Жорстокі уроки:
Марно мертві кричать –
Їх не чують живі.

2003

* * *
Ти миришся з убивствами найкращих
Своїх синів,
І навіть після смерті
На глуми піднімаєш їх відверті:
Мовляв, були незгідливі й уперті…
Народе, ти єси уже пропащий!

2003

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 04.02.2022 > Тема "Душі криниця"