Версiя для друку Обговорити в форумi

(уривок з книжки У Пошуках Мрії)

Першого свого човника я знайшов у рівчаку, що й сьогодні вигинається уздовж Старосільського провулка. На його березі ще й досі можна бачити залишки хатки моєї бабусі Мотрони.
А трапилося це навесні 1975 року. Була середина квітня і канава була повна водою. Човник був затоплений. Краєчки його бортів ледь визирали над поверхнею води. Вперше я запримітив його ще взимку, вмерзлим у кригу. То була типова для наших місць триметрова плоскодонка, шириною близько одного метра. Дюймової товщини борти її, з двох дощок внакрій, були не вищі сорока сантиметрів. В носу й кормі вони кріпилися до коротких товстих штевнів, а посередині були розперті неширокою дошкою-сидінням. Ще два трикутних сидіннячка були прилаштовані в самому носі та кормі.
Оскільки про власника того ковчега ніхто нічого не знав, а сусіди і сам його стан свідчили, що покинуто його давно, я подумав, що не буде великим злочином спробувати привести його до ладу. Сказано - зроблено. Я витягнув його з води, на жердинах затягнув на бабцін двір, обчистив від намулу, бруду і гнилі, підтягнув борти до штевнів, а днище до бортів новими гвіздками, проконопатив та просмолив днище. На все те пішло два дні. Я поспішав, горів нетерпінням швидше спустити човна на воду. Ще б пак - він був моїм першим човном! Отож, наприкінці другого дня, надсилу перетягнувши свого крейсера через весь бабусин город, через її луг, де вона від весни до осені випасала своїх кіз, я зіпхнув його у річку і побрався проти досить швидкої паводкової течії у тихому сподіванні ще завидна добратися додому. Пропливти треба було всього нічого - трохи більше двох кілометрів, але жердина, якою відштовхувався, не скрізь досягала дна, а єдине весло, нашвидкоруч витесане з дошки, зламалося після перших серйозних зусиль, прикладених до нього. Швидко сутеніло, западала ніч. Я вже добряче вимерхався, річка ж невтомно струмувала назустріч, зносячи човна назад, щойно я послаблював зусилля. Справа ускладнювалася ще й тим, що через кожні десять хвилин я мусив вичерпувати воду – смола, зідрана з днища котками-жердинами в часі подолання тих трьохсот метрів, що відділяли бабцін двір від річки, відкрила щілини і човен мій протікав мов решето. Передбачлива бабуся, щоправда, здогадалася вкинути до човна миску, але навіть з її допомогою, то була нерівна боротьба. Плечі щодалі дужче наливалися свинцем, від перенапруження заніміла спина, кожен мій порух різким болем віддавався в попереку. Але, подолавши дві третини шляху, добравшись до Бродка, я був впевнений, що пропливу і решту. На жаль, я не врахував, що саме на тому відтинку річка звужувалася, відповідно, драматично зростала швидкість стиснутої берегами течії. Не бажаючи здаватися, я подвоїв зусилля, які й так були майже на межі. Кілька разів, здавалося, я вже був близький до успіху, але дірявий човен так швидко наповнювався водою, що я хоч-не-хоч мусив раз-по-раз випускати з рук жердину, щоб вичерпати воду. Чи треба казати, що за ті хвилину-дві, доки рятував човен від затоплення, течія зводила нанівець здобутий неймовірними зусиллями виграш. Розуміючи, що довго продовжуватись так не може, я пристав до берега, вичерпав якомога ретельніше всю воду і рушив на прорив, поклавши собі не спинятися, доки не пройду того вузького місця. Перехопивши жердину зручніше, я знову погнав човна вперед, намагаючись триматися якомога ближче берега, подалі від стрижня течії. Але у звуженні та тактика не допомагала, адже там все русло було суцільним стрижнем. Аби не водити довго козу, скажу, що мій човник наповнився водою і пішов піді мною на дно, в той самий момент, коли я майже проминув найвужчу ділянку.
Випливши на берег після першої в моєму житті корабельної аварії, я викрутив як міг одяг, взув єдиний кед, що залишився, і почалапав додому – нещасний судновласник, що втратив своє судно. Течія забрала не лише мого ковчега та кеда. На дні лишилися окуляри, замовити які можна було лише в Ленінграді. А без них завершення випускного десятого класу перетворювалося на проблему.
В темряві продовжувала грізно бульготіти, підмиваючи береги, річка, але над головою ясно світив місяць і десь в кущах затьохкав перший соловейко. Життя, попри гіркоту втрати, попри всю свою бентежність, було прекрасним!
Якби хтось надумав спитати мене тоді, на дідька мені був той човник, я навряд чи зміг би доладно відповісти, адже до риболовлі я був байдужий, а запливти кудись нашою зарослою очеретами річечкою видавалося справою надто фантастичною.
Але ж недарма ще давні греки та латиняни казали: Navigare necesse est, vivere non est necesse* . Ні, життям легковажити я, звісно, не збирався, але мрії про подорожі водою не полишали мене. «Чом би не спробувати добратися до моря від самого свого порогу», - казав я собі. «Всі річки течуть до моря, навіть найменші. В цьому сенсі наша Крига нічим не гірша за інші. А раз так, то веслуючи вниз за її течією, рано чи пізно, доберуся до солоної води». Йшов час, минуло два роки, я вже встиг одружитися, а ті окаянні думки все не полишали мою роковану голову.
І якось я таки зважився спробувати. Для початку в моїх планах було довеслувати до Сейма. Якщо все піде гаразд, дістатися Десни. На більше моєї двотижневої відпустки не стачило б. Отож, однієї червневої ночі – починати треба було раненько, щоб пройти в перший день якомога більше – я знову з’явився на березі Криги. Цього разу підготувався я значно краще. Випадковий перехожий, якби такий трапився тоді на моєму шляху, був би вражений на той мій вид. І не дивно, бо під поклажею, яку я ніс на собі, вгиналися б ноги і в коня. Окрім чималого заплічника з харчем - картоплею, рисом та сублімованими кашами в пакетах, з лівого боку до пояса в мене був причеплений примус – геніальна мобільна пічка, яка працювала на пекельній повітряно-гасовій суміші, та дволітрова алюмінієва фляга з гасом, а у великій черезплічній сумці на правому боці я ніс зміну одягу, засоби гігієни, мінімальний набір алюмінієвого посуду, просте навігаційне приладдя – компас, мапи, путівники, олівці, ручки, щоденник, фотоапарат “Смена 8-М”, і ще кілька кілограмів подібного ж дріб’язку. Згорнута рулоном вовняна ковдра з листом тонкої лавсанової плівки була приторочена до заплічника, а в руках, в брезентовому чохлі з-під тисівських перегонових лиж дружини (вона саме в тому році стала чемпіонкою України) я ніс три довгих весла – два робочих і одне запасне. Весла були виготовлені за всіма правилами теслярського мистецтва, ідеально відшліфовані та кількаразово просочені гарячою оливою. Кінці їхніх люпатей були обкуті смужками листової латуні, а місця контакту з уключинами захищені манжетами з товстої шкіри. Уключини, які я сам виготовив, працюючи на заводі, були зігнуті з міцного десятиміліметрового сталевого прута, не мали наскрізної осі, що ослаблювала весло, були простими та надійними.
 Поки, навантажений тим спорядженням, додибав до річки, поки добрався до свого човника, коротка літня ніч добігала кінця. Завантаживши до нього всю свою поклажу, я відчепив його, відштовхнувся від берега і поплив вниз за течією.
Що за чудові то були миті! Небо щойно почало втрачати свою бездонно-чорну глибочінь. Сірувато-попеляста барва, що поволі, але невідворотно поширювалась зі сходу, розчиняла в собі діаманти зірок, наливалася чистими прозорими кольорами ранку. В темних ще кронах дерев, що густо обступали обидва береги, починали прокидатися пташки, несміло озивались, перемовлялися між собою, радіючи новому дню. Плесо річки, краї якого ще тонули в прибережній темряві, мов живе дзерало відбивало стрімко світліюче небо. Війнув вітерець. Під його подихом зітхнули прокидаючись кучеряві верби, срібнолисті тополі, зашелестіли стиха, милуючись своїм відображенням у темному дзеркалі вод. Де-де скидалася риба, налякана чи то нападом хижої щуки, чи плеском весел та динамічним рухом човна.
Ми посувались швидко. Під форштевнем весело плюскотіла хвиля, розбігалася по боках, погойдуючи широке латаття, воскові голівки гордих водяних лілей та жовтих русальних маківок.
Прикро, але той наш чудовий, стрімкий, безперешкодний рух дуже швидко урвався. Причиною тому був низький міст, який, мов лиха проява, вигулькнув з-за вигину річкового берега. Підпливши ближче, я побачив, що між його нижніми колодами і плесом було менше двох вершків. Берег з обох боків був досить крутим, тож всі мої спроби витягти самотужки важенного човна на берег були лише втратою часу. Надриваючи жили, я пробарабався з тим не менше години. Щаслива думка, як водиться, прийшла вже коли мої руки та ноги потерпли від надлюдських зусиль, а спина, здавалось, ладна була луснути. Вихід був проcтим, хоч і марудним: винісши з човна все своє добро, я просто нахилив один борт, дозволивши воді заповнити його майже повністю і в такому стані легко провів під мостом. Потім довелося, щоправда, ще з півгодини, не розгинаючись, орудувати каструлею, відливаючи воду, але то вже були дрібниці.
Сонце тим часом піднялося над деревами. Доки я пропихав човна під мостом та виливав з нього річку, на смарагдовому лузі неподалік з’явилося кілька рябих корів та голосистих кіз, а по мосту затупотіли черевики перших робітників. Треба сказати, що на відміну від сьогоднішнього, в тогочасному Білопіллі функціонувало кілька заводів та фабрик, не кажучи вже про різну дрібноту, на кшталт, будівельних контор, автопарків і тому подібних закладів. Робочий час на тих підприємствах розпочинався, зазвичай, о восьмій ранку, а що годинник показував лише пів на сьому, то ті, перші, були, поза всяким сумнівом, або водіями, або з тих, що люблять приходити на робоче місце зарані. Повагом перемовляючись, вони раз-по-раз кидали зацікавлені погляди в мій бік. Ще б пак - купи речей на березі могло стачити на невеликий циганський табір!
Вичерпавши нарешті воду і так-сяк осушивши місце на носі, куди поскладав свій нехитрий скарб, я зітхнув з полегкістю, знов сідаючи до весел. З прикрою затримкою я впорався і ніщо не віщувало, що випробування лише починалися. Більше того, перше з них вже чигало на мене за кількасот кроків.
Тим випробуванням було звуження русла річки з 10-15 до 3-5 метрів. Але не звуження становило проблему, а те, що весь його об’єм, від берега до берега, від дна до поверхні, був забитий ряскою. Малесенькі зелені рослинки були там так спресовані, що човен уткнувся в них носом, немов в болотистий берег. Всі зусилля зрушити його з місця були марними. Не залишалося нічого іншого, як роздягнувшись, зануритися в ту густу, гидку, смердючу драговину (глибина там була трохи більше півтора метра) і пробивати прохід човнові своїм тілом. То був тяжкий труд. Досить лише сказати, що на подолання півтори сотні метрів пішло не менше трьох годин.
Зате далі моя Крига розширювалася, а ще за кількасот метрів зливалась зі своїм братом – Виром. Що за мальовничі краєвиди розкрилися перед моїми очима! Смарагдові луки з порослими де-де купами верб, з табунцями тополь були ще вкриті густою росою, яка зблискувала під промінням сонця, немов розсипані якимось чарівником діаманти. На берег іноді вибігала низка біленьких хаток під червоними дахами. Зацікавлено поблискуючи чисто вмитими віконцями, вони слідкували за моїм човником. Деякі соромливо виглядали крізь віття густих садків, що підступали часом ледь не до самої води. В такому місці до річки спускалася стежина, а часом і ціла вулиця, виднілися містки з двійком-трійком припнутих до них човнів. Хвильки, здійняті моїми веслами, плюскали об їхні червоно-чорні борти, ламали на скалки їхні відображення в темному дзеркалі підбережної води.
Річка після злиття поширшала. Над її ясно-блакитним плесом, над соковитим зеленим лататтям з восково-білими розетками лілей тріпотіли прозорими крльцями, схожі на живі гелікоптери, зелені, блакитні бабки. Вони зависали на мить, роззираючись навкруги, і, різко змінивши напрямок, мчали далі. Стріпуючи гострими чорними крильцями, обабіч блискавкою проносилися білогруді ластівки, а високо в небі над луками голосисто видзвонював жайворон. Я на повні груди вдихав свіже повітря, напоєне духом квітуючої левади, гострими запахами аїру та прибережної осоки, милувався тими розкошами, не забуваючи при тому розмашистими рухами гнати свого човника вперед. Річка то звужувалася, то широко розливалася, а в одному місці навіть стрибала через поріг. Тут, на мілині, вода пінилася, нестримним потоком переливаючись вниз. Поріг був, проте, невисоким. Мій човник, шкрябнувши днищем об край, легко подолав його.
Було вже добряче пополудні, коли далеко попереду відкрився височенний залізничний міст. На той час я трохи вимерхався, тож вирішив зробити зупинку на високому лівому березі. Їсти не дуже хотілося, тож мій пізній сніданок був доволі простим: кусень запашного чорного хліба з двома пелюстками біло-рожевого сала та соковита хрумка цибулина з довгими зеленими косами. Запивши те кількома ковтками чистої води з фляги та трохи перепочивши, відштовхнувся від берега і повеслував далі.
За мостом річка знову звужувалася. Знову стали траплятися забиті ряскою затори. Чимдалі їх ставало все більше і більше. Річка, петляючи по рівнині, іноді повністю губилася в осоці та очереті. Мої намагання пробитися крізь ту стіну тривали до самого вечора. Сонце сховалося за високим пасмом, на якому виднілися будиночки міста Ворожби, коли, стомлений до краю, я випустив зі стертих до крові рук весло і опустився на лавку. Настрій був пригніченим, адже відстань, яку навпрошки можна було подолати за пару годин, я, з величезним напруженням сил, пройшов за цілий довгий день. Більше того – попереду річка повністю зникала в густій стіні осоки, очерету і, скільки можна було бачити, ті річкові хащі з невеликими прогалами тягнулися аж до темніючого на горизонті лісу. За таких умов пробитися до нього навряд чи вдалося б і за два дні. Припнувши човна до верби, що росла край берега, я розпалив примус, видобув з заплічника твердий, мов кремінь, брикет перлової каші, і став готувати обід.
Навколо високою зеленою стіною стояв очерет, зелена, затягнута клятою ряскою вода, майже непомітно переходила в низький берег. Закумкали жаби: спершу одна, потім друга, а далі до них доєднався цілий хор. Їхні голоси перекривали навіть реактивне гудіння мого нагрівального приладу. На душі, тим часом, на відміну від чистого неба, насиченого яскравими барвами поринаючого за горизонт світила, було хмарно. Згадалася полишена сама вдома мила, ніжна дружина, згадалося, що ані словом не обмовився про свої наміри ні батьку, ні матері, і десь глибоко в грудях зворухнулося якесь непевне відчуття: чи то жалю, чи провини. Раз з'явившись, воно вже не полишало мене і скоро заповнило всі мої думки, впевнено гасячи запал, рішимість продовжувати розпочате...
Ще до закінчення вечері, я утвердився в думці, що перш ніж продовжувати плавання, маю ще раз побувати вдома. На душі одразу повеселішало. Взявши з собою лише найцінніше, прилаштувавши решту на човні, замаскувавши його зрізаним очеретом, я подався додому. Зупинка міжміського автобуса, як виявилося, була зовсім поряд, на горі, тож не минуло й сорока хвилин, як я вже був в обіймах моєї любої дружини. Ті обійми були настільки міцними, що ні наступного дня, ні за тиждень я так і не повернувся на річку, не продовжив того плавання. Коли ж, вже восени, дістався свого очеретяного прихистку, човника там не було. Чи був я засмучений? Чи відбила перша невдача смак до подорожей? Зовсім ні. Я зробив певні висновки, вирішив, що до серйозної виправи і готуватися треба серйозно. Найперше, для такої подорожі треба було іншого човника - не лише міцного, а й легкого, мобільного. Саме такого я поклав собі збудувати. Але то вже інша історія.

* (у дуже вільному перекладі: Можна не жити, але не можна не плавати морем)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 04.02.2022 > Тема "Душі криниця"