Версiя для друку Обговорити в форумi

«Війна – фігня. Головне – маневри»

(народна мудрість часів совка)

Намагання української влади завершити нав'язану нам війну чимшвидше – цілком зрозуміле і виправдане, оскільки немає, думається, жодної людини в Україні, яка не хотіла б того ж. І то є правильним, адже кожен новий день війни - то наступні десятки й сотні загиблих та покалічених, нові десятки чи й сотні тисяч зірваних зі своїх місць, нові руйнування міст – і то не лише житла, але й всього, що включає в себе соціальна інфраструктура: дитсадків, шкіл, лікарень, наукових установ, закладів культури і т.п. Не менш страшні втрати завдає війна економіці Краю. Вже зруйнована велика кількість підприємств, понищено незліченну кількість бізнесів, які забезпечували нашу життєдіяльність, давали роботу, наповнювали державний бюджет. Все те не може не підштовхувати українську владу до пошуків шляхів виходу з війни.

Але якщо в 2019 році ініціатором пошуків миру виступав Володимир Зеленський, то тепер, ледь не на другий день після початку навали, перемовин зажадала вже Москва. Притому, якщо спершу, на Білоруському майданчику, її представники ще пробували говорити ультиматумами, висуваючи ідіотичні вимоги щодо денацифікації та демілітаризації, то в Стамбулі про те вже не згадувано. Більш того, очільник московійської делегації заявив журналістам по закінченні зустрічі про те, що «перемовини пройшли конструктивно» і московійська сторона отримала від України зрозуміло сформульовану позицію для її розгляду та включення до договору, а вслід за тим і міністерство війни вустами генерала Рудського, першого заступника начальника Генштабу ЗС Московії, повідомило про кардинальне скорочення бойових дій на київському та чернігівському напрямках. Навряд чи треба пояснювати, що причина того «скорочення», як і «поступливості» у питанні «денацифікації», зовсім не у просвітлінні свідомості агресора, а у тій зубодробильній відсічі, яку він отримав. Наступного дня озвалося й тамтешнє міністерство закордонних справ. Сам його очільник стримано-позитивно відзначив певний прогрес перемовин та те, що Україна, мовляв, нарешті визнає вирішеність питання Криму.

Останній той нюанс – а пропустити його було неможливо, бо ж повторювався щопівгодини у випусках «маяковських» новин – не міг не зачепити. Воно, звісно, не до ночі згаданий пан є визнаним фахівцем словоблуддя і робить те не червоніючи, але одне вже стримано-позитивне ставлення Московії до поданих українською стороною пропозицій не може не насторожувати.

Не будучи конспірологом, не думаю, що хтось з української влади міг дати московитам надію на «вирішеність кримського питання» на їхню користь. Навряд чи щось подібне було передано через shuttle-Абрамовича, а чи в часі зустрічі tet a tet між головою московійської делегації та головою парламентської фракції наших «слуг» (чомусь то був не пан Рєзніков) перед початком перемовин. До слова, що такого таємного обговорювали ті панове, чого не можна було знати іншим членам делегацій? Хіба така утаємниченість не породжує вже сама по собі непотрібні підозри? Серйозні справи такого значення мають вирішуватись максимально відкрито, хіба ні?

Але повернімося до початку і проаналізуймо, з чим приїхали делегації.

Московія, як ми вже згадували, вже не вимагала «денацифікації» та суду над «нацистськими злочинцями». Серед її вимог залишалися:

а) законодавче закріплення позаблокового статусу України з повною забороною на розміщення на її території військових баз НАТО та ударних збройних систем;

б) визнання Криму московійським;

в) визнання ОРДЛО незалежними державами.

Пропозиції української сторони мали наступний вигляд:

а) перемовини про статус Криму та Севастополя сторони будуть вести упродовж 15 років, притому, сторони відмовляються від збройного способу вирішення цього питання;

б) питання про статус та долю районів, контрольованих так званими «народними республіками», винесено до окремого пункту, який можуть обговорити президенти двох країн на особистій зустрічі;

в) Україна може погодитись на позаблоковий статус неядерної держави за наявності чітких та жорстких гарантій від низки країн, які мають бути закріплені документально (формулювання «жорсткі гарантії» та «документально» є надто розпливчастим, як на мене: Будапештський меморандум теж був певного роду гарантією, закріпленою документально. Чіткіше з визначеннями, панове! В.Б.). Цей пункт (якщо домовленість щодо нього буде досягнута) фактично передбачає, що на території України не розміщуватимуться іноземні військові бази та військові контингенти.

г) Україна зобов'язується не вступати до жодних військово-політичних союзів. Міжнародні військові навчання на території України зможуть проводитись лише за згодою країн-гарантів. (Серед вимог Московії про військові навчання наче ж і не йшлося? В.Б).

Перше, що тут впадає в око, це те, що вимоги Москви зменшилися лише на один пункт, який в будь-якому разі не міг бути виконаним через просту відсутність в Краї клятих нацистів.

Решту вимог, так чи інакше, українська делегація погоджувалась виконати.

– Хочете нашої позаблоковості?

– Гаразд, не підемо в НАТО, тим більше, що ті гордяки й не хочуть нас. Будемо позаблоковими, як ви того хочете.

– Не бажаєте, аби ми розміщували на своїй території НАТОвські бази та ударні системи? – Як скажете. Не пустимо їх на свою землю.

– Визнати ОРДЛО незалежними державами? – На розсуд президентів. Як скажуть, так і буде.

– Визнати Кримваш? – А давайте обговорювати той темат років так з 15?

Як на мене, то після такого стримана реакція московійських бонз просто вражає. Мали б тріумфувати. Фактично, отримали мало не все, чого хотіли.

– Кажете, на болотах результати перемовин сприймають як підлу зраду чи ганебну поразку?

– То від надміру квасного патріотизму. Та публіка миттю змінить свій гвалт на тріумфальні віншування, щойно їй скажуть, що то перемога.

Чув, що в наших Мережах подібна ж реакція. Зрада, мовляв. Кляті ж…ди продають Україну. І ці недисципліновані. Але цим, на відміну від тамтешніх, закрити рота не так просто, особливо ж, коли їх звати ідіотами чи ще там як.

Так, і тут багато хто не сприймає позицію своїх перемовників. Десь через зацикленість на старих установках, де ми вже майже в НАТО. Десь через стару нелюбов до «ЗЕлених» нищебродів. Десь через нерозуміння реалій та надмір тих же емоцій. Але десь і з більш серйозних підстав.

Спершу слово на захист дій нашої влади.

Думаю, мало хто зможе аргументовано заперечити той очевидний факт, що "ЗЕлена" команда і сам Президент повелися в часі біди цілком гідно. На відміну від "героїв" 2014 року, ці не вдалися до гібридної відповіді агресорові, замість ховатися за АТО, ці невідкладно запровадили воєнний стан, оголосили мобілізацію, сформували і озброїли тероборону, замість питати порад у заморських дядьків, що їм робити, тисли на них, вимагаючи одного – зброї. І так – було тут і гірке розчарування, коли і НАТО, і дядько Джо дали ясно зрозуміти, що ані альянс, ні США і пальцем не зворухнуть, аби, бодай, прикрити українське небо, а про вступ до Північноатлантичного альянсу найближчими десятилітями і мови не має.

В цьому сенсі ідея позаблокового статусу під парасолькою країн-гаранторів з юридично закріпленими зобов'язаннями останніх негайно ставати на захист нашого Краю в разі вчинення проти нього агресії виглядає цілком розумною, а в нашому випадку, схоже, і єдиною реальною альтернативою вступу до такого ще недавно бажаного НАТО. З цим ще багато роботи, але, судячи з того, що чимало країн, яких Україна хотіла б бачити серед гаранторів своєї безпеки, вже дали свою попередню згоду, сам напрям руху є правильним.

Неправильним є підхід до кримського питання.

– Вісім років про Крим не згадували, нічого не робили задля його повернення в Україну, – каже пан Подоляк. – А ми повернули його в повістку денну.

Еге ж – на цілих п'ятнадцять років. А чому не на двадцять, пане Подоляк? Чому не на сто п'ятдесят? Язик не відпаде від таких довгих перемовин? Власне ж, і перемовлятися тут чи й є про що. Півострів загарбаний збройною силою. Так само як Донеччина-Луганщина. Так само, як сьогодні Херсонщина. А ще ж вчора московійські війська стояли і під самим Київом. Нікому ж не спало на думку залишити все як є і, замість вибивати тих зайд, натомість, років так з десять, вести з ними перемовини, слізно переконуючи те кодло забратися з миром у свої болотні палестини? І прописаність Криму в тамтешній Конституції ні до чого. На те є резолюція ООН A/RES/68/262 від 27 березня 2014 року.

П'ятнадцять років – то майже вічність. Разом з вісьмома вже прожитими в тіні двоголового хижака – то ціле людське покоління. Вже й за вісім років висмикали чимало з тих, кого тутешня влада вважає неблагонадійними. Когось замордовано, когось викрадено з кінцями, когось за надуманими звинуваченнями засуджено, кинуто на десятиліття за грати.

За п'ятнадцять років українське поле Криму буде зачищене до основи. Залишаться лише ті, які на тодішньому рехверендумі одностайно голосуватимуть за московійське отєчєство. Хіба ж це не зрозуміло? До слова, а як українським громадянам Криму голосувати на референдумі, про який ви мовите? Але ж він вирішуватиме їхню долю. Чи матиме силу той референдум без їхньої участі, без участі громадян на інших окупованих територіях?

 Хіба ж не зрозуміло, панове-молодці, що після кривавопасторської зради-2014, пропонована перспектива товчення води в ступі ще упродовж п’ятнадцяти років – то була б друга зрада українського Криму? Чи й не підліша… А тому ні про які 15 років, навіть про рік поступок Московії тут не може бути мови. Не маєте змоги повернути всі окуповані землі нині, то залиште, бодай, як було, без жодних обумовлень часу, тим більше, способу вирішення того питання.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 01.04.2022 > Тема "Резонанс"