Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні це питання, схоже, вже не стоїть. Але ще в Істанбулі певна група в нашій владі була готова виносити Крим за рамки мирної угоди. На п'ятнадцять років. З минулими вісьмома те склало б життя цілого покоління. Гадаю, не одне серце в Криму заціпеніло тоді у відчутті глухої безнадії. Не буду писати тут про те, що в контексті тодішніх заяв лавровського підрозділу Кремля ті п'ятнадцять років вразили й їх, бо ж у попередньому варіанті проекту угоди про Крим, начебто, взагалі не йшлося. Скажу лише, що найтяжче сприйняв істанбульський коментар пана Джемілева, людини шановної і глибоко порядної. Бо ж замість різкого засудження мовив щось обтічне, апелюючи до того, що з прийняттям таких умов, Московія de facto визнає загарбаний півострів у статусі окупованої території, що в цьому випадку на його території будуть чинними, мовляв, українські закони. Аякже… Притому, було видно, що сам пан Мустафа геть пригнічений, бо кожне слово давалося йому надсилу. Ще б пак, адже все те кардинально розходилося з його власними переконаннями і прагненнями! Власне, в подальшому, він і сказав про те. Тоді ж, як я розумію, будучи членом єдиної команди, що представляла країну, мав стримуватися.

Мені стримуватися було ні до чого, тож і написав тоді, що здача нас в "оренду" Московії ще на п'ятнадцять років, а з великою ймовірністю й назавжди, було б другою після 2014-го здачею Криму.

Чи шкодую за ті слова?

Жодним чином. Бо й тепер думаю саме так.

Чи були ті перемовини – від Мінська і до Істанбула – необхідними?

Як я розумію, вони були значною мірою вимушеними. Не забуваймо, що тоді, коли вони розпочалися, позиція західних партнерів була зовсім не такою певною, як у часі Істанбулу, не кажучи вже про постбучанське протверезіння.

Tempora mutantur et nos mutamur in illis, казали стародавні латиняни. Так: і часи змінюються і ми змінюємося з ними. І то природно. Так має бути. Замість "утішної" мантри, що Крим може бути повернуто лише в результаті дипломатичних зусиль, сьогодні все більше визріває розуміння, що за існуючого в Московії режиму повернення можливе лише за допомогою сили, лише збройною рукою. Адже на заваді дипломатичного вирішення цього питання стоїть зовсім не прописаний законодавчо московійський його статус, бо ж завтра так само можуть "прописати" і Донеччину з Луганщиною і окуповану наразі Херсонщину. На заваді тут збройна сила – бойові підрозділи, військові бази, бронетехніка, авіація, бойові кораблі. Доки та потуга існуватиме і матиме піддживлення, дипломатія, як на мене, не має великих шансів. Навіть безпрецедентний санкційний тиск тут не надто помічний, бо боєзапасу, військової техніки накопичено на роки. Так, то, здебільшого, вже далеко не нова техніка, не новочасна зброя. Але її достобіса. Щоб гарантовано перемогти тут, треба мати достатню кількість сучасної зброї. Про рішучість і мотивацію українського війська не говорю. Їх рівень більш ніж достатній. А от важкої наступальної зброї українському війську геть не вистачає. Попри те, що від початку лютневої ескалації Україна криком кричить, прохаючи зброї, її поставки спершу включали лише суто оборонний компонент, на кшталт Джевелинів та Стінгерів (щиро дякуємо, бо без них чи й встояли б!), а коли Захід дозрів до поставок і важкої наступальної техніки, вона все одно надходить до України далеко не в достатніх кількостях. Скажімо, бронеавтомобілів, украй важливих для маневреності війська, потрібно в рази більше. Разів в шість більше потрібно б важких гаубиць, більше потрібно танків, бойових літаків. А що вже казати про потребу у високоточних крилатих ракетах – як для ударів по сухопутних, так і по морських цілях!

"Нептун" чудова цяцька, напрочуд ефективна. Після "московського" шоку Чорноморський флот не почувається безпечно навіть у своїх кримських базах, десятками тисяч тонн утилізує недешеве пальне, ганяючи з місця на місце, не ризикуючи надовго фіксуватися навіть під прикриттям потужних берегових протиракетних батарей. Але ж Україна не доклала свого часу належних зусиль, аби ті "Нептуни" були поставлені на потік, аби їх було тепер в достатній кількості. Те ж саме з «Вільхою». Відтак, розвіявши, роздерибанивши, роздарувавши свого часу своє, в тому числі теперішньому ворогові, сподіваємося тепер на ласку добрих сусідів, та партнерів. Чекаємо коли запрацює довгожданий ленд-ліз. Між тим, дорогоцінний час летить безповоротно і - ой, як швидко! Он, не дочекавшись деблокування (без важкого озброєння, без авіації, не мали шансів на те), мусив здатися маріупольський гарнізон - герої, які два з половиною місяці замикали на себе значні сили супротивника, унеможливлюючи їхнє використання проти нашого війська на інших важливих напрямках. Маємо зробити все можливе, аби чимшвидше обміняти їх на полонених московитів, бо десь вже виникають бажання використати їх як важіль впливу на українське суспільство, а отже й на владу, з метою замороження військових дій, втягнення в болото новомінських, чи там новоістанбульських домовленостей, що може привести до нових років окупації, тепер ще й новозагарбаних територій. Це лише один приклад прикрої залежності через брак зброї. Не забуваймо, що навіть маючи її в достатній кількості, ми й далі залежатимемо від постачання боєприпасів.

Сьогодні симпатії світу значною мірою на боці України, бо ж веде визвольну війну, виганяючи ворога за межі своїх міжнародно визнаних кордонів – не на 23 лютого 2022 – на 20 лютого 2014-го. Нам би не втратити тих симпатій, а отже й підтримки партнерів через якісь недоладні порухи. Скажімо, через зазіхання на чужу територію, хай би і на ворожу. Бо ж он вже чути голоси записних патріотів, які наввипередки оголошують і частину Курщини, і Білгородщини, і частину Воронезької області споконвічними українськими землями, не кажучи вже про Кубань. Попри те, що родина мого діда по матері, інженера Азовсталі Володимира Артеменка походить з українського свого часу Таганрога, що там і досі десь могили прадідів тої гілки мого роду, я кажу: зупиніться! Бо чим ви кращі тоді за путіністів, які проголошують "русский мир" будь-де, де лиш чути "великий и могучий"? Так, і на Курщині, і на Білгородщині чимало людей розмовляють покордонною українською говіркою. Так, переселені колись примусово на Кубань нащадки запорожців і досі співають українських пісень - та ще й як гарно! - а століття тому українська мова ще й вільно звучала там у побуті, але чи завадило те все в 2014-му кубанським козачкам допомагати зеленим марсіянам окупувати мій Крим? Не забуваймо, світ поважає право, міжнародно визнані закони, зокрема.

Українська влада від початку Незалежності ніколи не зазіхала на чужі території. Нинішня влада не виняток, тож, навіть тролячи мишебраттів, не варто заходити надто далеко, підставляючи свою владу, свій Край, даючи в руки недругів і путінферштеєрів зручний важіль проти нас в цей непростий час.

Щодо перемовин, то для них прийде час. Неодмінно. Не варто лише возика ставити поперед коняки.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 20.05.2022 > Тема "Бути чи не бути?"