Версiя для друку Обговорити в форумi

Якраз напередодні повномасштабної агресії Росії проти України в Києві вийшла друком книга Олександра Суркова «Незавершена війна». Це історія протистояння України з Росією в 2014-2015 роках. Автор – український офіцер оперативного резерву, професійний письменник і військовий експерт – упродовж кількох років збирав відомості й аналізував інформацію про «кухню війни», отриману з перших вуст – від тих, хто безпосередньо планував бойові операції та керував військами, що робить його працю унікальною.

 Антиукраїнська пропаганда Росії розпочалася після проголошення Україною незалежності: «Із 1990-х років російська пропаганда активно використовувала створений НКВС-МДБ-КДБ міф про «бандерівців». Образ «ворога-зрадника», що спочатку призначався для ідеологічного придушення національно-визвольного руху в західних областях України після війни, почав активно експлуатуватися після здобуття незалежності. «Бандерівці» в очах антиросійського обивателя стали збірним образом агресивного націоналізму, антиросійських настроїв в Україні та «неофашизму», персоніфікували ворога, який заважає дружбі братніх народів».

 Потім ця пропаганда посилилася: «Ідеологічну підготовку до завоювання України російський уряд розпочав щонайменше у 2004 році, після того, як Україна вперше заявила про своє прагнення вступити в НАТО. Упродовж десяти років у Російській Федерації було видано тисячі публіцистичних і художніх книг, знято сотні фільмів, що так чи інакше нав’язували суспільній свідомості низку «підготовчих» міфів. Ці міфи забезпечили позитивну реакцію російського соціуму на відверто агресивні дії щодо України при повному ігноруванні всіх норм міжнародного права і договорів між двома державами, що значною мірою вплинуло на те, що українське суспільство у лютому – квітні 2014 року виявилось майже непідготовленим до відбиття ворожої агресії».

 О.Сурков показує економічне підґрунтя російської агресії: «До осені 2014 року Російська Федерація перебувала на піку економічного розвитку. Високі ціни на нафту та зростання обсягів поставок газу до Європи дозволили реалізовувати амбітні проекти, нарощувати військову міць, підвищувати рівень життя громадян. Однак, незважаючи на колосальні валютні надходження, правлячій верхівці, яка прийшла до влади в 2001 році, так і не вдалося позбутися майже повної технологічної залежності від країн заходу. Інформаційні технології, мікроелектроніка, сучасне технологічне обладнання імпортувалися Росією майже на 90%, а це означало, що падіння цін на вуглеводні (так само, як це сталося наприкінці 1980-х років) дестабілізує ситуацію і викличе системну економіко-політичну кризу. Історично (ще з ХV століття) головним методом вирішення економічних проблем для Великого князівства Московського, потім Московського царства, Російської імперії та СРСР була завуальована під ідеологічні цілі агресивна експансія. Цілком імовірно, що саме такий шлях було обрано у 2014 році. Якщо припустити, що російський уряд прогнозував різке падіння цін на нафту в 2015-2016 роках (зі 120 до 30 доларів за барель для марки «Брент»), то економічні передумови для інтервенції в Україну видаються очевидними. Катастрофічне зниження валютних надходжень до російського бюджету могло призвести (і на сьогодні призвело) до скорочення масових закупівель за кордоном базових продуктів харчування. Україна ж наприкінці 2000-х років стала одним із провідних експортерів сільгосппродукції, тому «возз’єднання» давало можливість годувати населення за рахунок власних ресурсів. Захоплення України дало б змогу Кремлю зміцнити контроль над газотранспортною мережею, що при падінні цін на нафту ставала одним із головних джерел валютних надходжень, і «зекономити» на оплаті за транзит до Європи. Пряме включення до російської економіки українських підприємств, особливо військової, космічної, металургійної і важкої промисловості, а також якіснішого людського ресурсу, дозволило б мінімізувати валютні витрати. Виходячи з описаних вище причин, російський уряд розглядав Україну як «рятувальний круг» для подолання криз, що насувалися».

 Проте Росія ще й раніше влаштовувала провокації на кордоні. Згадаймо конфлікт біля коси Тузла в 2003 році, висадка російських військ на мисі Опук у Криму в 2007 році.

 Підготовкою до російської інтервенції був плановий розвал Збройних Сил України. Олександр Сурков зазначає: «У 2011 році активізувалося скорочення Збройних Сил України. І якщо для українських функціонерів це було насамперед джерело величезних корупційних доходів від реалізації «надлишків» зброї, військової техніки і військового майна, то з боку Росії однозначно проглядалася підготовка до агресії через засланих до влади «агентів впливу».

 Росія заздалегідь і ретельно готувалася до окупації української території: «За інформацією, якою володіли правоохоронні органи України, у низці населених пунктів було створено підпільні осередки «самооборони», продумано інформаційну політику і пропаганду, обрано й проінструктовано людей, які мали зіграти ключову роль у майбутньому». А Київ ігнорував ці попередження: «Всі уряди України до 2014 року відверто закривали очі на проросійську пропаганду в Криму. Держава зі свого боку практично не надавала жодної підтримки кримським татарам, що повернулися після примусової висилки. Реальну владу на півострові було неформально віддано місцевому криміналізованому олігархату з проросійською орієнтацією. У сукупності з переведенням української армії на територіальний принцип мобілізації (коли призовники служать у своєму регіоні) усе це створило вельми сприятливі умови для безкровної окупації частини української території». Росія всупереч укладеним з Україною договорам і угодам почала нарощувати військовий контингент у Криму ще в листопаді-грудні 2013 року.

 Сурков розповідає: «На думку одного з учасників подій, офіцера оперативної ланки, сил спеціального призначення, які перебували на той час у Криму, було досить, аби припинити анексію на початковому етапі: «Розвідгрупи на той момент переміщалися по всьому Криму і готові були забезпечити проходження наших колон у повному обсязі. І я не думаю, що тоді у «псевдокозацтва» щось вийшло б» Одна з груп спецпризначення в районі Керчі номінально забезпечувала безпеку батальйону морської піхоти, але насправді була готова до виконання більш масштабних операцій. Група контролювала підходи до керченської поромної переправи і могла деактивувати персонал та знищити причальні споруди. Також спецпризначенці вели спостереження за російськими офіцерами, які «обробляли» українські підрозділи в Керчі. Було визначено місця їхнього базування і переміщення. Однак наказ не надійшов…»

 У Донецьку, Луганську і Харкові в лютому-березні 2014 року відбувалося відносно безкровне протистояння місцевих громадських активістів – прихильників Майдану і «Антимайдану». Але після місяця протистоянь і вуличних зіткнень дії сепаратистів у цих трьох містах змінилися і набули цілеспрямованого рішучого характеру. О. Сурков пояснює: «Це було, найімовірніше, пов’язано з тим, що після приєднання Криму до Росії вивільнилися значні сили незаконних воєнізованих формувань (так званої самооборони), що грали в протестних акціях на півострові рушійну роль. На їхню передислокацію і координацію знадобилося приблизно два тижні, що власне, і проявилося у хронологій подальших подій».

 6 квітня 2014 року сепаратисти захопили будівлю Управління СБУ в Луганську. Начальник СБУ в Луганській області Олександр Петрулевич потім виправдовувався: «Щоб захистити будівлю, мені треба було поставити кулемети і розстрілювати людей, які її штурмували. А відбувалося все так: попереду йшли жінки, діти і люди похилого віку. Поруч у парку ходили жінки з дитячими візочками. Їм просто було цікаво – як цирк. Єдиний спосіб – відкрити автоматно-кулеметний вогонь, правильно? Було потрібно убити кілька рядів штурмувальників. Покажіть мені хоч один нормативно-правовий акт, який би це дозволив».

 Ну що це за служба безпеки держави, у якої жінки, діти і люди похилого віку забирають офіс? І як собі начальник СБУ уявляє штурм? З кулеметів викосили перший ряд жінок, дітей і стариків, а наступні все лізуть під кулі? Та генерал запевняє, що треба було б убити кілька рядів штурмувальників. Невже хтось може уявити, як два ряди жінок, дітей, стариків падають під кулями, а наступні все одно йдуть на кулемети? А хоча б хтось із співробітників СБУ вистрілив хоча б вгору? Ніхто.

 Агресію Росії проти України назвали гібридною війною. Насправді нічого нового в діях Москви немає: «Радянська Росія мало не з свого дня заснування активно використовувала елементи гібридних воєн для поглинання національних держав, що утворилися в результаті розвалу Російської імперії. Досить згадати історію підкорення Закавказзя, Далекосхідної Республіки і України, де фактично виявилися з урахуванням специфіки того часу всі риси, які ми спостерігаємо в ході розвитку російсько-української гібридної війни… Проте досвід Польщі та Фінляндії свідчить, що російській гібридній і повномасштабній агресії успішно можуть протистояти держави, що мають незрівнянно менший військово-економічний потенціал. Російська Федерація також із 1991 року активно використовувала методи ведення гібридної війни на суміжних територіях держав колишнього СРСР, результатом чого стало утворення невизнаних світовою спільнотою економічно нерозвинених анклавів. Загалом, як показує аналіз усіх пострадянських конфліктів, у 2014 році Росія не використала нічого для себе нового – всі елементи і сценарії подій, що відбулися в Криму і на Донбасі, у тому чи іншому вигляді, вже були реалізовані у Придністров’ї, Абхазії, Таджикистані, Чечні та Південній Осетії».

 Олександр Сурков дає відповідь на запитання: «Чому АТО, а не війна?» Він пише: «Кремль тоді заперечував безпосередню участь у бойових діях на Донбасі, як заперечує і зараз. Оголошувати війну Росії за настільки неоднозначних умов у розпал політичної кризи означало не тільки розв’язати руки ворогові, чий економічний ресурс і військовий потенціал перевершує український у багато разів, а й підвищити ризик початку ядерної війни, тим самим виключивши можливість отримання військової і політичної допомоги від потенційних союзників. Крім того, потрібно було провести вибори Президента і Верховної Ради, що за чинним законодавством після оголошення воєнного стану зробити було б неможливо. Саме тому обрали формат протидії агресору у формі Антитерористичної операції СБУ, але із залученням армії».

 Дослідник висвітлює формування сил АТО і управління ними та перебіг бойових операцій. Однією із важливих операцій була боротьба за Донецький аеропорт. Генерал Віктор Назаров пояснює: «Якби тоді наші спецпризначенці залишили аеропорт, для нас би це означало катастрофу. Втрата такого потужного об’єкта інфраструктури створила б вигідні умови для російських військових. Контролюючи аеродром, розташований на захід від Донецька, вони могли абсолютно безперешкодно перекидати з території РФ повітрям будь-яку кількість особового складу, техніки, боєприпасів. Тоді їм не довелося б формувати ці величезні «гуманітарні конвої», які неможливо таємно переміщати через кордон, що вони робили тоді і роблять досі».

 О. Сурков додає: «Літаки на висотах 600-700 м практично не засікаються засобами радіолокації з контрольованої території, і переміщення сил неможливо було було б ні відстежувати, ні припинити. Крім того, наявність такого аеродрому в розпорядженні НВФ і російських спецпризначенців могла призвести до легалізації «донецької авіації». Бойовики-«шахтарі» «раптом» крім танків і артилерійських систем отримали б вертольоти або навіть бойові літаки. Було б сказано, що «шахтарі знайшли десь у Луганську несправні літальні апарати, покинуті українською армією, відремонтували їх і тепер можуть використовувати». На російській авіатехніці, як на танках і самольотах, намалювали б розпізнавальні знаки ЗСУ, потім «перефарбували» і спокійно застосовували для ударів по наших військах і критично важливих об’єктах».

 Олександр Сурков характеризує волонтерський рух: «Волонтери не могли надавати матеріальну допомогу армії поставками зброї і боєприпасів. Однак забезпечення формою, спорядженням, продуктами харчування і особливо не бойовими автомобілями виявилося на першій фазі війни вельми істотною підмогою для військ АТО. Часом допомога у грошовому вираженні, що надходила від добровільних пожертвувань оцінювалася вельми суттєвими цифрами. Найбільш відчутною стала волонтерська допомога у сферах, де армія не мала сучасних засобів ведення бою, доступних для придбання цивільними організаціями та фізичними особами. Йдеться про системи нічного бачення і засоби безпілотної аеророзвідки. Організаційно волонтерські групи, формальні і неформальні, створювалися трьома шляхами. Люди, які матеріально підтримували восени 2013 – весною 2014 року протестувальників на київському Майдані і в інших містах України, продовжували підтримувати ті «сотні», які з початком бойових дій влилися до різних воєнізованих формувань. Крім того, у волонтерські організації почали збиратися члени сімей і знайомі тих військовослужбовців, чиї підрозділи увійшли до складу сил АТО. Важливу роль у формуванні волонтерського руху відіграли соціальні мережі, які забезпечували практично миттєвий «горизонтальний» обмін інформацією між сотнями тисяч людей, до чого не здатні були ні окремі організації, ні ЗМІ, ні тим більше державні служби».

 А ядро незаконних збройних формувань становили професійні найманці з російським громадянством, з великим досвідом участі у бойових діях. Частину груп було сформовано з представників правоохоронних структур України, що зрадили присязі і перейшли на бік сепаратистів. Також у цих групах були місцеві жителі, піддані впливу російської пропаганди або зацікавлені матеріально і «шукачі пригод» із Росії. Групи очолювалися «польовими командирами», яких російська-сепаратистська пропаганда позиціонувала як «героїв». Але є низка прямих і непрямих свідчень того, що курували такі групи діючі офіцери спецслужб і збройних сил Росії.

 На початок травня 2014 року загальна чисельність НЗФ наближалася до 20 тисяч осіб, що приблизно дорівнювало українським силам, задіяним на той час в Антитерористичній операції.

 Генерал Назаров свідчить: «Організація служби, організація вогню – все свідчило про те, що люди, які брали участь у цих боях, були професійними військовими. На всіх опорних пунктах у них була грамотно організована кругова оборона, ешелонована з великою кількістю укриттів, з мінними і фугасними загородженнями по всіх напрямках. На захопленому опорному пункті противника ми виявили документи: радянські і російські настанови з інженерного обладнання укриттів, як обкопуватися, робити позиції, бліндажі, як облаштовувати базові табори. Такі методики в ЗСУ не використовувалися. На території одного із заводів було виявлено місце розташування підрозділу бойовиків, обладнане за армійськими статутними нормами. Ліжка, тумбочки, методична література, посібники з різних видів зброї. Відчувалася серйозна пропаганда, ідеологічна обробка, там лежали історичні книги про війну, дуже багато буклетів на тему «слов’ян» і «Новоросії».

 О.Сурков пише про наслідки збиття росіянами малайзійського літака «Боїнг»: «Уряд Росії категорично заперечує свою участь, однак зібрані міжнародними організаціями докази однозначно свідчать, що це був заздалегідь спланований терористичний акт. Падіння «Боїнга» і загибель кількох сотень цивільних людей, крім гуманітарної трагедії, призвели до серйозних наслідків. Насамперед катастрофа привернула увагу світової громадськості, після чого у західних засобах масової інформації російсько-українська війна стала представлятися не «локальним конфліктом», а протистоянням світової цивілізації агресивним діям Кремля. Імовірні плани російського керівництва знищенням російського літака створити резонансний привід для повномасштабного вторгнення внаслідок помилково збитої цілі було провалено, що посунуло на місяць початок великої операції і значно зменшило її масштаби».

 Наприкінці червня 2014 року Гіркін констатував у соцмережі: «Якщо військової допомоги не буде – воєнна поразка «ДНР» і «ЛНР» неминуча. Буде вона тижнем раніше або місяцем пізніше – ролі не грає. Противник відріже нас від кордону і методично задушить».

 Росіяни вдалися до артилерійських обстрілів українських підрозділів із своєї території, добре розуміючи, що українці не можуть відповісти їм тим же. Але цього було недостатньо. Олександр Сурков порівнює сили вторгнення і сепаратистів із українськими військами: «24 серпня на територію України увійшло не менше як 10 полкових тактичних груп чисельністю близько 2000 осіб кожна, з легкою бронетехнікою, танками, самохідною, мінометною і буксованою артилерією, а також РСЗВ. Самі росіяни погоджуються з тим, що в той час на неконтрольованій території перебувало не менше 20 000 осіб, що діяли проти української армії у складі різних НВФ. Таким чином, загальна чисельність військ, що діяли проти української армії, в зоні бойових дій становила близько 40 000 осіб. Сили АТО станом на24 серпня мали набагато меншу чисельність. Досягнувши піку в 32 000 осіб на 1 серпня угруповання за 3 тижні втратило 6 бригад, відправлених на відновлення боєздатності».

 Олександр Сурков характеризує підсумки вторгнення підрозділів російської армії. Він робить висновок: «З боку Росії відмова від подальшої військової експансії була викликана практично нездатністю підрозділів армії РФ розвивати наступ із відносно невеликими витратами і без повного демаскування своєї військової присутності на окупованих територіях. Інакше кажучи, злам ешелонованої оборони української армії з подальшим просуванням углиб країни вимагав би від Росії такого мало прогнозованого за наслідками політичного кроку, як початок повномасштабної війни. При цьому для досягнення оперативної переваги треба було б задіяти у п’ять-шість разів більше військовослужбовців, ніж мають Збройні Сили України, що за даними і з урахуванням якості населення перевершує мобілізаційні можливості РФ».

 Вісім років у мозку Путіна кипіла лють на Україну, і врешті-решт вона переважила здоровий глузд. Російський президент розпочав повномасштабну війну. Але з властивим йому лицемірством назвав її «спецоперацією». Але вже зрозуміло, що вимріяний Путіним бліцкриг зазнав краху. Світ допомагає Україні. О. Сурков наголошує на ролі артилерії в сучасній війні: «Артилерія у ході бойових дій російсько-української війни виявилася основним засобом ураження. Якщо за «класичною» військовою теорією втрати, нанесені артилерією, становлять до 70% від загальної кількості, то у 2014 році в ході АТО ефективність вогневого ураження об’єктів інфраструктури, бронеоб’єктів і особового складу супротивника перевищила 80%, а згідно з медичною статистикою досягла 86%». Тепер захід надає нам важку артилерію, яка перевершує відповідні зразки артилерійського озброєння Росії. Застосування українськими артилеристами гармат країн НАТО матиме для російської армії катастрофічні наслідки.

 Відвага українців, озброєна сучасною зброєю розвинутих країн заходу, розгромить московського агресора. Україна закінчить незавершену в 2014 році війну перемогою.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 27.05.2022 > Тема "З перших уст"