Версiя для друку Обговорити в форумi

В середу знову вдарили по Білопіллю, по містечку, в якому народився і виріс. Били САУ, били з території Курщини - до неї тут лічені кілометри. На відміну від ракетних атак, де є можливість, бодай, попередити про наліт, тут від пострілу до вибуху снаряда всього пару десятків секунд. А постріл чи й почуєш, бо він за півтора десятка кілометрів. Зрозуміло, що шансів зреагувати тут майже ніяких, а сидіти цілодобово по підвалах також неможливо...

Куди ж били "геройські" "визволителі-денацифікатори"? За їхньою версією, звісно ж, по військових об'єктах "укропів". Десь там, певно, й реляції відповідні: про знищені командні пункти, чергові десятки побитих "гаймарсів", аеродромів та лінкорів. Насправді ж, чи то через легендарну вже криворукість, чи таки через умисел, поцілили по лікарні та по гуртожитку, що біля прокуратури.

Чому згадую тут умисел? Може, через публічні висловлювання цілком офіційних осіб Московії, таких, скажімо, як депутат Держдуми Андрій Гурульов, який відверто мовить про поточне зачищення енергетичної інфраструктури України, спить і марить, про ракетні удари по управлінню залізничними шляхами - ба! - навіть по нашій банківській системі. Офіційний Кремль, щоправда, відхрещується від умислу в цій підлій справі, наполягаючи, що б'ють виключно по військових об'єктах. Але ж світ судить не по облудних словах - по справах їхніх, як і заповідано сином Божим. А справи ті підлі й криваві. От як і цього разу. Не штаб "укропський" обстріляно - зруйновано частину лікарні, будованої ще коли я був підлітком, де потім народилися мої діти. Обстріляно в ранковий час, саме коли до неї потягнулися хворі. Не "гаймарси" з лінкорами понищені - загублено, позбавлено життя п'ятнадцятирічного хлоп'яти, що, бувало, торгувало молочком під АТБ. Ніколи не стати йому дорослим, не завести своєї родини, не народити діток. Уламок снаряда розкраяв бідасі голову, на друзки розбив все майбутнє. Але ж якого дідька?! В чім була його вина? В тому лиш, що народився українцем? В чім вина майже тисячі діток, серед яких і дводенні немовлята, і навіть ті, що не встигли з'явитися на білий світ з материнського лона? В чім вина кількох тисяч цивільних, загиблих під обстрілами не десь на "нулі" - у себе вдома, в житлових кварталах Харкова, Київа, Маріуполя, Миколаїва, Одеси, Дніпра, десятків інших міст, містечок і сел? В чім вина по-звірячому замучених на окупованих територіях? В тому лише, що не відхрестилися від себе, від свого роду, не прогнулися під облудний "руський мір"? Якого дідька мостобудівники, замість займатися своєю поважною справою - будувати мости, мусять ламати голови, як знести вже збудовані, підприємці - волонтерити, програмісти вигадувати "кропиву", а доктори наук, полишивши свої дослідження, відстрілювати кровожерних зайд?! Через те лише, що комусь забагнулося увійти в історію реставратором Великої Московії? І то аж так, що задля того перетворює на гарматне м'ясо десятки чи вже й сотні тисяч не лише тих, кого облудно "визволяє", але чи не більше отих своїх "визволителів", раз-по-раз натякає на можливість учинити так, що обрані потраплять до раю, а решта просто здохнуть. Чи не занадто неспівмірні ілюзорна мета і ціна, яку вже платять за неї?

Ціна та, дійсно, неспівмірна. На жаль, світ дуже повільно усвідомлює це. Пишу в теперішньому часі, бо процес того усвідомлення і досі не завершений. І то не лише про зазомбований простір однієї дев'ятої земної суші. Ба! - навіть після ультиматумів минулорічного грудня, після повномасштабного вторгнення на територію суверенної европейської держави з варварським кровопролиттям, з систематичними масованими ракетними ударами по мирних містах, з загарбанням і утриманням ядерних об'єктів, які потенційно можуть перетворити на чорнобиль величезні території - і то не лише в Україні, а й далеко за її межами - тим не менш, і за океаном, і в Европі ще є ті, що або й справді не розчолопали, що відбувається і до чого йдеться, або ж цинічно намагаються нагріти руки на полум'ї, ладному спалити світ. Хтось на догоду "великому і могутньому" докладається, аби заблокувати чи, принаймні, сповільнити поставки таких необхідних для нас озброєнь, вихолостити їхній асортимент, хтось блокує повноформатну участь українського міністра закордонних справ у саміті НАТО, хтось жалюгідно треться-мнеться у марному сподіванні, що все якось саме собою розсмокчеться.

На щастя, таких все менше. Он вже й пан Столтенберг, замість трагічно заламувати руки, твердячи, що очолювана ним організація має за всяку ціну уникнути зіткнення з "другою армією світу", заговорив притомніше і навіть дозволив собі висловити припущення, що по закінченні бойових дій Україна зможе доєднатися до блоку НАТО. Неймовірний прогрес наприкінці дев'ятого місяця війни, де Україна наодинці протистоїть навалі Московії! Але не будемо іронізувати. І пан Столтенберг, як очільник блоку, і пан Байден, як найпотужніщий його учасник, власне, як і будь-який лідер своєї нації мають всі підстави бути дуже обережними там, де в часі війни показово проводять ядерні навчання, запускають "сармата", недвозначно даючи зрозуміти, що у разі чого у хід підуть і такі засоби.

Власне, і з "наодинці" не зовсім справедливо, бо Україна, на ділі довівши, що здаватися на милість Кремля не збирається, має щодалі потужнішу підтримку демократичного світу - збройну, фінансову, економічну і, що не менш важливо, моральну. Саме завдяки тій підтримці й встояли у найкритичніші дні, завдяки їй маємо чим бити ворога сьогодні, завдячуючи їй, дасть Бог, невдовзі виб'ємо ворога за межі Краю. Тож не розводьмо "зрад" і чуток про "договорняки" за нашою спиною.

Не менш важливо триматися купи. Так, ми не ідеальні, зі всіма нашими комплексами, як ні разу не ідеальні ті, хто представляють нашу владу. Але ж як гидко виглядають деякі суперпатріоти, які навіть у час смертельної небезпеки для Краю, для існування нації, намагаються, де лише можуть, шмарувати її брудом, підозрювати у всіх можливих гріхах.

Проходимо через важке випробування, товариство - одне з найтяжчих у всій нашій історії. Попри величезну плату, а це тисячі безцінних життів наших братів і сестер, проходимо його гідно, не прогинаючись перед ворогом і не принижуючись перед партнерами. І це неймовірно важливо. Тримаймося ж, любі братове і сестри. Доки ми разом, нас не зігнути - не знищити.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 02.12.2022 > Тема "Бути чи не бути?"