Версiя для друку Обговорити в форумi

 За переказом, спартанські жінки, проводжаючи синів на війну, говорили: «Зі щитом або на щиті». Це означає: або повертайся з перемогою, або загинь героєм. Загиблого героя несли на щиті.

 Журналістка Ірина Вовк з кінця 2016 року записувала розмови із родинами 155 полеглих на Донбасі українських воїнів. Ці розмови видано в трьох томах під загальною назвою «На щиті».

 Люди розуміють, що тільки втручання Росії спричинило кровопролиття і руйнування.

 Ніна Костянтинівна, мама закатованого в полоні Ігоря Брановицького, певна, що незадоволених українців було і є повсюди: і в Криму, і на Донбасі, і в Запоріжжі, і в Дніпрі, і в Харкові. Тільки майже всюди українці розібралися самі, а от до Криму і Донбасу сепаратистам «прийшло підкріплення росіян», які допомагали зброєю, грошима і, зрештою, своїми солдатами.

 Мати загиблого Андрія Попеля росіянка Тетяна Михайлівна підтверджує: «У мене ж племінник у Бєлгороді живе. Під час Майдану він був у Чечні. Тільки-но він повернувся додому, а його з воєнкомату: їдем на Харків. Він їм – «нєт» і мені одразу звонить: «Тьоть Таня, тут від нас на Харків автобусами везуть».

 Ірина Вовк пише про російськомовну Марину Манєвську, чий син загинув, що такого шаленого патріотизму та відданості рідній країні часом не знайти в україномовного західняка. Марина приїхала з двома малими дітьми із Луганщини до Львова погостювати і залишилася тут. Вона розповідає: «Коли мої діти були в 9-10 класах, то я йшла містом у день створення УПА і чомусь зупинилася біля одного з білбордів, присвячених цій даті: на ньому були по суті діти, які ховалися в лісі. І це був один із найпотужніших поштовхів, який допоміг мені ідентифікувати себе українкою. Хоч я розуміла, що боротися дітям по лісах із такою страшною системою – це утопія, дурниці і нонсенс, але я стояла перед тими білбордами і плакала, сльози просто ріками текли. «А чи я готова за свою країну віддати життя, як віддавали ці діти? – сама себе запитала і чітко дала тоді собі відповідь, - так, готова». А от чи виховала я дітей, які готові принести в жертву свої життя? Я тоді злякалася тих думок, але жила з ними. І, знаєте, зараз мені кажуть: «От, маєш, Марино, наврочила собі тими думками». Але ні, я тоді просто чітко усвідомила, хто я, де і ради чого живу. І я вдячна усім тим українцям, які зберегли мову, вишиванку, музику. Знаєте, мої діти ходили на всі можливі гуртки: шашки, шахи, карате, журналістику; я усе дозволяла. А тут раптом донька прийшла до мене і каже: «Я піду на бандуру». «Та йди», - якось тоді відмахнулася я. А через місяць вона взяла бандуру додому в оренду і стала грати… І мені так соромно зараз, що я так глупо тоді ляпнула, мовляв, ну, давай, зіграй свою «Мурку». Вона нічого не відповіла, опустила голову, сіла і зіграла «Ніч, яка місячна», а в мене мороз по шкірі і сором за сказане. А хвилин через п'ятнадцять після цього зі школи приходить Владик: «Мам, ану перевір вірша, я дорогою додому вчив». І Владик читає Шевченкове «Мені однаково». Того дня я зрозуміла, що діти мої правильні».

 Андрій Капчур був учасником Майдану. На захист України його надихнули розповіді дідуся, який під час Другої світової війни пройшов радистом від Тернополя до Берліна. Були і нащадки вояків УПА. Були й такі, у кого один дід воював в УПА, а інший - у радянській армії. Чимало людей були на заробітках у західноєвропейських країнах і воювало за те, щоб в Україні було таке гарне життя, як і там. Люди розуміють, що вони захищають своїх дітей, свої сім’ї.

 У російськомовного Євгена Харченка мати росіянка, а батько українець. Мати розповідає про сина: «Багато хто пише в Інтернеті, буцімто Майдан повпливав на Женине рішення йти на війну, але це не так: може, просто комусь було потрібно це для красивого сюжету, а насправді Женя прийняв рішення їхати на війну, коли в нас відібрали Крим. Саме це стало точкою неповернення. Пам'ятаю, як з такою образою мружив очі, дивлячись новини з півострова, і промовляв «Мам, ну как же так? Кому это надо? Я так любил там бывать, там так красиво, уютно и тихо… Почему кто-то просто так берет и отбирает у меня это все?» Тоді, певно, ніхто не розумів, чому так відбувається і хто все це робить. А потім весь той морок перебрався на Донбас, і тоді все стало очевиднішим, і син мій уже не всидів вдома».

 Олександр Гарбуз так пояснював, чому він пішов на війну: «Я не хочу, щоб під моєю хатою стояв російський танк, а мої діти говорили російською мовою».

 Ірина Вовк пише про Андрія Попеля: «Його війна почалася з акцій проти «руської весни» під Харківською ОДА, коли він з небайдужими харків’янами-українцями виганяв проросійських «ввічливих людей». Його війна почалася з неприйняття сепаратизму в Харкові, із ненависті його екс-друзів до українського й України, його війна на передовій почалася після смерті його товариша Володі Янчука з його ж 93-ої бригади. Володя отримав смертельне поранення 10 липня в бою під Карлівкою. Ще три тижні він мучився і боровся за життя у шпиталі, але не вижив. Для Андрія його загибель стала першим серйозним стресом, особистим горем, точкою неповернення».

 Сергій Табала (позивний «Сєвєр»), який був у Добровольчому українському корпусі «Правий сектор» і загинув 18-річним, повторював: «Для мене честь – померти за Україну. Шкода, що за неї я можу померти тільки один раз». Ірина Вовк пише: «Завдяки «Сєвєру» та і його побратимам його рідна прикордонна Сумщина не знала загрози «руського міра», ніхто не примудрився в області влаштовувати примарні «народні республіки» й захоплювати адмінбудівлі Сум. Навіть не спробували, бо «Сєвєр» би не дав».

 І.Вовк розповідає про Михайла Стасіва із Тернополя: «У свої 45 літ чоловік з власної волі залишив посаду головного лікаря одного із медзакладів Тернополя і подався на фронт. За плечима – 20 років хірургічного стажу. Майор медичної служби 128-ої бригади, старший ординатор медроти. Знав, що таке війна: замолоду пройшов рядовим Афганістан, тому так вболівав за те, аби в цій війні воювали зрілі чоловіки, а не хлопчиська. А коли Михайла питали, яка різниця між війною в Афганістані й в Україні, то Ярославович не задумуючись відповідав, що Донбас страшніший. Помер за рік після виходу з Дебальцевого: раптова зупинка серця».

 Вже на початку війни українські військовики зіткнулися з підступністю росіян. Василь Нагорний, який пішов у Збройні Сили України після загибелі сина на Донбасі, розповідає: «Війна… неочікувана: хтось називав себе братом, а завдав підлого і несподіваного удару в спину. Чому ж не вчинили, як наші предки – серед поля глухого – «іду на Ви», «іду на Рать»? а ні – за 15-20 км, ховаючись за свій кордон, поливати реактивною артилерією. Вогонь на ураження по людях сусідньої країни, які проводять навчання. Це – межа найглибшого дна найгірших військових. Але хіба це військові?»

 Мати прикордонника Сергія Гулюка Тетяна розповідає: «Розказали, як стояли вони з хлопцями на кордоні з Росією, на Донеччині, і зробили їм «коридор»; яким вони виходили з того оточення. Пройшов перший загін коридором – усі поранені, бо тоді сильно били ті «Гради»… Але вони пройшли, бо у важкопоранених уже не стріляли, бо, може, надіялися, що вони не виживуть і так. А тоді пішов і інший загін, у якому йшов мій син, там і луцькі були, і харківські, і донецькі, і дніпровські хлопці, і от їх усіх у тому коридорі розстріляли артилерією».

 Брат Дениса Томіловича Тарас висловлює свою думку: «Якби хлопці не виходили звідтіля тим «коридором», то, певно, протрималися ще б не один тиждень на тому запалі й ентузіазмі, а може б, і місто відбили, якби ще й підмога їм прийшла. А так їм пообіцяли той клятий «зелений коридор», а насправді російські бійці чекали наших хлопців уже три дні: окопалися, замінували все й тільки готувалися до розстрілу… А потім, загнавши у пастку, розстріляли».

 Наші воїни зіткнулися з нечуваною жорстокістю російських окупантів: »Наші вояки прорвалися, хоч і зазнали втрат, але ще більшими були втрати ворога, то, очевидно, терористи так жорстоко повелися з тими, кого за правилами війни беруть у полон. Хлопцям розрізали животи, запихаючи туди українські стяги, підпалювали живцем і завдавали страшних тортур. То були оскаженілі бойовики «Русича» під командуванням садиста-неонациста з Пітера Олексія Мільчакова. Вони гордо заявляли: «полонених не беремо» - і добивали контрольними впритул».

 Професійний розвідник Всеволод Воловик із ДУК «Правий сектор», який побував у полоні, на запитання дочки, що там було найстрашніше, відповів: «До сих пор перед глазами картина, как одного парня ведут на допрос. Он когда возвращался с него, с распоротым животом, еще жив, держал в руках свои внутренности. Не так та смерть страшна, как плен в нелюдей. Издевались над пацанами ужасно, не зависимо от возраста и подразделения. Хотя, нет… К добровольцам они относились особо жестоко».

 Один із вцілілих «кіборгів», іще зовсім юний Славко Гав’янець, розповідав, що бойовики для катувань бралися за палиці, за арматуру, за розпечену праску; били табуретами й прикладами. Били полонених усі: бойовики, чоловіки, жінки, росіяни, місцеві сепаратисти, «кадирівці», якісь іноземці, що дивно говорили російською, священники, - хто лиш хотів».

 Стосунки наших військовиків з місцевим населенням були різні.

 Вдова командира взводу Андрія Родича Вікторія розповідає: «Андрія не стало, але лишилися десятки його друзів мало не з кожного блокпосту, де він вартував – військові, місцеві мешканці. Уявляєте, до нас досі іноді приїздять погостювати люди з Сіверська, з Красного Лиману, з-під Луганська. До речі, у Лимані, на блокпости хлопцям приносили їжу дві бабусі поза 60 років, певно він знайшов собі в них батьків, яких там йому так бракувало. Вони також, до речі, приїздили у Львів».

 Вдова Івана Пасевича Олена згадує: «Дорогою на Схід Івана вразила Полтавщина: авто серед поля на дорозі поламалося, і бабусі-дідусі з найближчих сіл збігалися із зав’язаними у вузлики хустинками – там були харчі та вода. «Аби наші хлопці, які їдуть нас захищати, мали що їсти», - гукали вони, передаючи хлопцям по вузлику. А вже коли був там, на Донбасі, то дзвонив мені, вкотре вилізши на дерево, аби впіймати хоч якийсь млявий зв'язок, і розповідав про двох молодих матусь із дітками віку нашої Машуні. Малі були на штучному вигодовуванні й з голоду просто заходилися буквально. Так от Іван тоді цим так перейнявся, що він їздив із хлопцями по всьому Луганську, відкривали аптечні склади й шукали те харчування. І знайшли. А вже коли Івана не стало, то через рік у фейсбуку мене знайшла одна з тих жінок, що приходили до них, і розповіла: саме завдяки нашим хлопцям, а зокрема, Іванові, вона перебралася з малечею до Києва, і її маля живе-здорове росте. І, знаєте, як би боляче не відчувалася наша втрата, отакі історії дають тобі розуміння, що все це - не даремно, і що є задля кого. Хай навіть злі язики кажуть, що усюди зрада та невдячні донбасці, але все в нас обов’язково зміниться на краще».

 Василь Лепетюха «зателефонував дружині й натхненно переповідав, як люди на Дніпропетровщині радо й щиро вітали хлопців у військовій формі – з усмішками й оплесками проводили вояків далі. Тільки от засмутило чоловіка, що люди ті запевняли: у сусідній області таких теплих прийомів уже не буде. Так і сталося.

 – Зустріли на Донеччині нас якось дивно, а може, на таких людей попали, - казав Василь під час розмов. – Ми в них виявляється – «учасники окупації».

 А учасниця оборони України від московських загарбників Аміна Окуєва, яку потім підступно, із засідки застрелили, говорила своєму чоловікові: «Там, на Луганщині, половина людей говорить українською, та ж вони українці. Але ж ця клята пропаганда… Мені боляче… боляче, бо відбирати шмат тебе, коли ти слабкий – то низько. Росія забрала шмат України, коли вона була найслабшою. А тепер зазіхнула на більше. Не віддам!»

 Рідні розуміють своїх дітей, близьких, які пішли на війну за Батьківщину. Мати Михайла Кварцяного Олеся Омелянівна згадує: «Подумала тоді, що мені шкода, звісно, відпускати на війну свою дитину, але якщо кожна мама так подумає, як я, і не пустить? Ну, то кому там нас захищати?»

 Але мама, навіть отримавши похоронку, продовжує чекати свого сина.

 Вдова Олександра Васюка Вікторія розмірковує: «В такий важкий час він не лишився вдома й подав, я думаю, приклад багатьом, що все ж це наша земля. Якась була я на концерті до дня Незалежності, у нас в Драмтеатрі, і знаєте, сиділа й плакала, коли малі діти так гарно співали, танцювали під українську музику, як прославляли країну, як вони, тримаючи малесеньку ручку на серці, гордо співають: «Я Україну люблю, я в Україні живу». Думаю в такі миті, що, мабуть, його ота жертва була недаремною. Якби він побачив, як змінилася за цей час наша країна; хто б і що не казав, але, певно, лише недолугі не розуміють, що зміни такі є, зміни дуже великі. І я рада… чи, скоріше, горда, що якась частинка цих змін завдяки тому, що чоловік прийняв таке рішення і пішов на фронт. Так, ці зміни дуже дорогою ціною, бо людське життя – найцінніший дар, і так, чоловік дуже дорого заплатив, надто дорого, як і багато інших хлопців. Але я собі думаю, що певно, завдяки цьому ми маємо зараз країну, а не її шматки, і ця країна рухається. Повільно. Але рухається».

 Іван Марченко, який до війни говорив, що не зможе вистрілити в людину, сказав: «Якщо ми їх там не зупинимо, то не зупинимо уже, мабуть, ніде. Я буду стояти там до останнього. Треба буде вистрілити впритул - то я стрілятиму впритул».

 На Донбасі московських окупантів зупинили. Але цього виявилося мало. Москва підготувалася і розпочала повномасштабну війну з метою загарбати всю Україну. Отже, єдиний порятунок для нас – розгромити Росію.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 16.12.2022 > Тема "Українці мої..."