Версiя для друку Обговорити в форумi

За кілька тижнів мине сумна річниця повномасштабного вторгнення Московії, а триклята війна, кривава і безжальна, і далі продовжує палахкотіти на наших теренах, руйнуючи міста і села, щоденно збираючи свої жаскі ужинки. Он і вчора Московія вкотре запустила по території України партію смертоносних ракет. Щоправда, з 55 долетіти до цілей вдалося ліченим одиницям: 47 ракет було збито ППО, а три, як кажуть, впали самі, не дотягнувши, бодай, до якоїсь цілі.

Повномасштабне вторгнення… Ми часто використовуємо це словосполучення у прив'язці до 24 лютого 2022, але, як на мене, воно не є цілком відповідним суті того, що відбувається. Значно відповіднішим тут було б говорити про черговий етап вторгнення. Адже розпочалося воно ще за дев'ять років до того. Напис, вибитий на медальці мінагресії Московії "за повернення Криму", послужливо нагадує про те. Хтось скаже, що то було ніяке не вторгнення і вже точно не війна, а всього лишень гібридна спецоперація. Може, здалеку воно й не виглядало на справжнє вторгнення, особливо ж, з огляду на не менш гібридну реакцію тодішньої київської влади, але не звідси, не з Криму. Тут все сприймалося по-справжньому, навіть попри те, що тоді не гриміли гармати і кров ще не текла ріками. Гармати загриміли і кров потекла невдовзі на Донбасі. Не отримавши в Криму рішучого відкоша ні від України, ні від світової спільноти, які застороги мала Московія, аби не йти далі? Ніяких. Відтак, поява там геерушно-ефесбешних полковників на чолі московитських "відпускників" та найманців була неминучою як смерть. І то був другий етап вторгнення. На жаль, і там наша тодішня влада не зважилася назвати ведену проти України війну війною, прикриваючи її облудними лейблами на кшталт "антитерористичної операції" чи "операції об'єднаних сил". Воно б, мо', й нічого - як ціпок не називай, аби замашним був - якби не те, що ота гібридність дезорієнтувала навіть якусь частину власного суспільства, не кажучи вже про світову спільноту, тим більше, про московійську публіку, чим безсумнівно підігравала Кремлеві, дозволяючи йому видавати свою агресію за внутрішньоукраїнський сепаратизм, а себе позиціонувати ледь не як миротворцем.

На щастя, завдячуючи активній позиції громадянського суспільства, яке не лише стимулювало владу до спротиву, але й брало в нім щонайактивнішу участь, просування ворога було зупинено. Але не війну. Підла московійська "війна під прикритям" на тому не закінчилася. То пригасаючи, то розгораючись, вона тривала й далі, аж доки Кремль не втратив будь-яку надію на те, що, бодай, новообрана влада приведе Україну у московійське стійло. Не дочекався. А раз з тим не вигоріло, настала пора третього етапу - час "спеціальної воєнної операції".

Сьогодні модно говорити про недалекоглядність лідера Московії, про хибність його оцінок, як стосовно здатності до спротиву самої України, так і стосовно готовності світової спільноти толерувати агресію, закриваючи очі на кровопролиття і порушення міжнародного права. Як я те бачу, головним прорахунком путінської команди була недооцінка ролі українського суспільства. До того призвела не так недостовірність аналітичних даних, як їхнє потрактування, а саме, нерозуміння ключової значущості громадянського суспільства в українському житті. Власне, звикнувши до вівцюватої покірності свого населення, чи й можливо було повірити, що сусідське чимось краще?

З рештою своїх оцінок кремлівські наче й не помилилися. Принаймні, на початку. Хіба ж не на користь того свідчили і обнадійливі заяви "хороших українців" з медведчуківської "опозажиції" в часі їхніх регулярних візитів до Білокам'яної, і бездонне провалля між записними патріотами сивочолого гетьмана та народними служками, і підсаджена на вуглеводневу голку, позірно готова на все Европа, і надто обережна, вичікувальна поведенція украй розслабленої НАТи?

Але ж - от, маєш! Кляті бандерівці, замість юрбами кинутися Варшавським шляхом у Закерзоння, чи поховатися, мов кроти, по лісових криївках, натомість вилаштувалися у черги до військкоматів, а їхній, зелений у всіх відношеннях президент, ще вчора підозрюваний у всіх можливих гріхах і безжально критикований зусібіч, замість втекти, полишивши і свою столицю, і весь свій край на милість "нездоланної другої армії світу", натомість очолив ставку верховного головнокомандувача, оголосив про мобілізацію і запровадив воєнний стан.

І те зламало все, потягнувши за собою перший "жест доброї волі", пробудження від летаргії Заходу, його консолідацію, підставлене ним Київу плече, нові "жести доброї волі", масштабні "передислокації", під які на сьогодні завбачливо перекопано ледь не пів-Криму і далі, аж до виставлених на дахах Москви "панцирів".

Отож, недалекоглядність? Ще й яка! Бо попри те, що все інше наче й давало Московії грунтовні підстави розраховувати на успіх кампанії, ігнорування однієї-єдиної деталі - фактору громадянського суспільства, помноженого на любов до вітчизни, і особисту гідність - звело все нанівець. І то, безповоротно. Леліймо ж, товариство, те, що робить нас єдиним цілим перед загрозами світу, незламними перед будь-яким ворогом.

Хтось скаже, що автор тут ідеалізує абстракції. Мовляв, захищаємо не гідність, а свої родини, свої доми. Але ж це і є чи не найвищим проявом гідності. Хіба ж не гідним є вчинок хлопців, які при появі над Антонівським летовищем московійських гелікоптерів з групою захоплення не стали надзвонювати по інстанціях, як певний ВПСний генерал в 2014-му, питаючись, чи збивати, а чи зачекати, доки дадуть відмашку згори, замість того рознесли їх вщент. Хіба не проявом гідності було рішення президента залишитися в атакованій ворогом столиці, очоливши оборону Краю, замість подася у гарантовану безпеку екзилу? Хіба не гідність кожного з нас переконала Захід відійти від політики прогресуючої стурбованості і згадати, зрештою, про свої власні принципи і гідність?

Тож ні, панове, я не ідеалізую. Пишаюся натомість своєю нацією. Чи помічаю, притому, якісь темні плями на її сяючих обладунках? Чи видно їх звідси? А певно, що так. На тлі епічного подвигу цілої нації вони проступають аж надто відразливо. Чи варто звертати на них увагу, ризикуючи тим, що той відворотно-смердючий, їдкий мов кислота бруд приверне увагу, змінить ставлення до нас тих, від кого залежить украй потрібна нам нині допомога? Варто. І не просто звертати увагу - відчищати чимшвидше, найперше, заради самих себе. Бо та клята субстанція роз'їдає не так ті блискучі обладунки, як сам наш організм. Лише безжально вичищаючи її, маємо шанс на гідний завтрашній день та на розуміння і подальшу підтримку з боку наших партнерів сьогодні.

Насамкінець, кілька рядків на кримський темат. Існування на тлі війни, що гримотить зовсім поряд з Кримом, вочевидь, денервує сьогоденну кримську владу. В усякому разі, робити вигляд, що нічого такого не існує в природі, не відбувається і не очікується, вже не виходить. І тут кожен реагує так, як на душу ляже. Ось, скажімо, колишня депутатка автономії, а тепер думська сенаторка Ковітіді заявляє, що санкціями проти Московії Захід вистрілив собі у ногу, а поставками Україні озброєнь, призначених для атаки на території Московії, якими, згідно тамтешньої конституції, суть Крим, Донбас, Херсонщина та Запоріжжя, США та їхні васали стріляють собі в голову. "Будь-яке посягання на конституційно закріплені території РФ – це відкритий виклик Росії. Тому нехай США нічому не дивуються після цього. Вони побачили силу російської зброї у столиці України. Якщо вони хочуть відчути її у себе у Вашингтоні, то ми їм цього не радимо", попереджає вона. Серйозне попередження. Як би дядько Джо не завібрував, бо он вже й найголовніший кримський голова взявся інструктувати публіку, де знаходяться вразливі місця Abrams(ів). Власне, попередження та просвітницька робота - то доволі невинна реакція, бо десь вже кинулися знову обшукувати та арештовувати кримців, звинувачуючи кого в причетності до Хізб-ут-Тахриру та отриманні інструкцій з України (всі ж знають, що Тахрир тримає свою ставку саме в Україні?), а когось в гаданій належності до батальйону Номана Челебіджихана.

Поряд з тим, мешканців Криму намагаються запевнити, що відірвати Крим від Московії ніколи нікому не вдасться. Аби не бути голослівними, для того, кажуть, навіть завели на півострів Сбербанк (згорів сарай - гори і хата!), наголошуючи, що з його потужними іпотечними інструментами мешканцям Московії буде значно простіше ставати власниками кримського житла. Як би не скупили все, Боже боронь! Чи не з тою ж валеріановою метою в чотирьох районах Криму: Ленінському, Роздольненському, Сакському та Чорноморському взялися готувати землі під ділянки для учасників та інвалідів т.зв. СВО. Зокрема, в Чорноморському районі, за повідомленням очільника тамтешньої адміністрації Олексія Михайловського, такі ділянки готують поблизу селищ Міжводне та Окунівка. Це ж, наче на дорозі байденівських Abrams(ів)?

З тим же Міжводним пов'язана ще одна доволі показова історія. Ще в листопаді 2022 року Чорноморська районна адміністрація провела громадські слухання з приводу створення на території поселення інвестиційного проекту, в рамках якого заплановано до побудови спортивно-туристичну базу пляжних видів спорту на площі 30 511 кв. м з кемп-стоянками, полями для пляжного футболу, волейболу, трибунами для глядачів та двоповерховим готелем на 60 номерів. Готовим проектом передбачено можливість працевлаштування 26 осіб, а заплановані на його реалізацію капіталовкладення складають 71 662,2 тис. р. І все б нічого, якби не те, що на ті листопадові слухання чомусь не запросили ані місцевих мешканців, ні навіть очільницю згаданого поселення. Мо', якби таке сталося десь на неозорих просторах Хабаровщини чи якоїсь Брянщини, ніхто б і вухом не повів, але кримські селюки майже чверть століття дихали повітрям незалежної України і ще пам'ятали, чиє слово в таких випадках має бути крайнім. Хоч-не-хоч, а за місяць представникам районної адміністрації довелося представляти свій солодкий проект на повторних слуханнях, зініційованих очільницею селища. Вражаючою "цікавинкою", що випливла на білий світ в ході слухань, стало те, що угода з реалізації проекту була, виявляється, підписана ще в 2021 році, а уклали її т.зв. Міністерство з економічного розвитку Криму та ТОВ "Парус", яке, за чутками, пов'язують зі згаданим очільником районної адміністрації. Так воно чи ні, достеменно невідомо, але суть цієї історії в тому, що місцева громада стала наперекір реалізації проекту та ініціює скасування вищезгаданої угоди. Бодай, цієї. І в тому щось є, як гадаєте?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2023 > Тема "Бути чи не бути?"