Версiя для друку Обговорити в форумi

Вже традиційно у Національній науковій медичній бібліотеці зібралися шанувальники незабутнього Степана Руданського, лікаря і поета, палкого патріота України. Степан Руданський виборював право українців на власну культуру, захищав рідну мову, був першим з дипломованих лікарів-інтернів в епоху земської медицини в Криму. Події давно минулих літ перегукуються з нашою дійсністю. Триває російсько-українська війна, підступний ворог безжально знищує нашу ідентичність. Підступні обстріли у жовтні минулого року не оминули і приміщення Національної наукової медичної бібліотеки. За ініціативи Тетяни Остапенко, директорки бібліотеки, і відбулися цьогорічні читання, які стали для всіх учасників справжнім ковтком свіжого повітря. Відчувалося, наскільки творчі особистості прагнуть живого спілкування, обміну думок, адже усі ми живемо в складний воєнний час. Аби літературно-мистецький вечір було проведено на високому рівні, неабияких зусиль доклала завідувачка відділу соціокультурної діяльності Людмила Коломієць. Теплим словом згадали незабутнього багатолітнього співробітника бібліотеки, бібліографа Анатолія Зубаря, який відійшов у засвіти у серпні минулого року.

 Своїми думками про непересічну особистість лікаря Степана Руданського поділилися літератор, член НСПУ Петро Засенко, професор Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця Федір Тишко. Ірина Пасько підготувала лекцію-дослідження «Внесок лікаря Степана Руданського в надання медичної допомоги населенню Криму».

...Тож в час випробувань, які випали на долю нашого народу, погортаймо сторінки біографії незабутнього Степана Руданського, який сам характеризував себе як «лікаря, доброго до людей». Народився майбутній письменник, автор безсмертного національного співу «Повій, вітре, на Вкраїну» 6 січня 1834 року (25 грудня 1833 р.) на Поділлі, у селі Хомутинці.

 Літератор Юрій Віленський, розмірковуючи про коріння та складові родоводу великого українського поета і лікаря, писав: «Рід і духовне коріння Степана Руданського, таємничі генетичні витоки, які зумовили появу цієї талановитої філантропічної душі та широкого сміливого серця…». Іван Франко вважав Руданського «… найвизначнішим в українському письменстві ХІХ віку». Але існують свідчення, що Степан Васильович не надто серйозно сприймав свій поетичний дар, бо не раз казав: «Я більше лікар, добрий до людей».

 Народившись на Поділлі у селі Хомутинці, Степан Руданський навчався у Шаргородській бурсі, Кам’янець-Подільській духовній семінарії. «Сім’я священника Руданського була чималою, - пишуть автори книги «І я знову живий світ оглядую...», - тож на Степана отець Василь покладав особливі надії: найздібніший серед інших дітей, тож мріяв про високу духовну кар’єру для сина. Батько по-своєму турбувався про дітей, в його системі цінностей гору брали суто меркантильні інтереси. Священник забороняв своїм дітям водитися з селянськими дітьми та спілкуватися їхньою «мужицькою мовою». Адже для того, щоб досягати успіхів, часто-густо потрібно йти на зраду, відмовлятися від свого, рідного. Так, напевно, було й буде в усі часи. Батько Руданського не був винятком. І хоча свої настанови священник намагався передати синові, проте той не виправдав його сподівань. Автор уславленої пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» пішов на нечуваний вчинок – відмовившись від кар’єри священника, обравши тернистий шлях медика та літератора. «Завжди обирайте найскладніший шлях – там ви не зустрінете конкурентів», - пригадалися слова Шарля де Голля, які цілком характеризують вибір Степана Руданського. Та він не шукав шляхів, коли вирушив до холодного Петербурга, аби навчатися в Медико-хірургічній академії. І що з того, що було нестерпно важко, холодно й голодно (згадаймо лише рядки «Сидить студент медицини другий місяць без борщу»)? Попри всі труднощі він був вільним, а що може бути важливішим для людини, яка свідомо обирає свободу? І все ж внутрішня напруга не полишає юнака, бо не в’яжеться духовна ниточка з батьком. «Більше нічого не треба! Тут зачеплено і збито з болотом все, що було для мене дорогим, - з болем пише Степан Руданський у листі до брата. - Мою покірність називають пихою, мою жалість – здирством, мою дяку – чорною невдякою. Мало того, вони лічать мене годним прокльону і заказують мені говорити з ними рідною мовою... Зрештою, я не думаю, щоби у доброго батька був тільки один холодний розрахунок зі своїми дітьми без жодного почуття. Добрий батько любить і виводить дітей через те, що вони – його діти, його кров, його будуче життя. Той – не батько, хто нагадує дитині всю свою трату на нього й допоминається подяки – то скупий пожичник допоминається довгу! Тати, тати! Ми ваші діти, а не довжники, ми завжди маємо вас за батьків, а не пожичників – за що ви звете нас невдячними?!» В цих рядках – біль зраненого серця, що шукає підтримки й розради, проте не знаходить її.

 І знову – розпач, проте не зневіра: «Заказують мені мою рідну мову, - заказує батько, але в мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказали. Не слухає батько моєї мови, зате мене і по смерті, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців». Так, слова поета виявилися пророчими, проте до визнання йому належало пройти скрізь випробування.

 «З журбою радість обійнялися» - це про нього, про невтомного Степана Руданського. Доля подарувала йому знайомство з видатним хірургом Миколою Пироговим, який розпочав роботу в медично-хірургічній академії в 1841 році. «Саме він створив першу в Петербурзі госпітальну клініку, - йдеться у книзі «І я знов живий світ оглядую». – Перебуваючи професором академії, розвинув воєнно-польову хірургію і застосував ефірний наркоз на полі бою. Видав капітальну працю «Топографічна анатомія заморожених розпилів людського тіла в трьох напрямках». Видатний хірург залишив академію після своєї героїчної участі в Севастопольській обороні. І хоча Руданський безпосередньо в нього не вчився, проте пироговська клінічна досконалість та працелюбність, безперечно, уособлювали рівень академії»

 І хоча, як пишуть дослідники, навчання в академії не розчаровує Степана Руданського, проте дається взнаки глибока душевна драма – поет болісно переживає розлуку з коханою дівчиною Марією Княгницькою. Психологічна драма, проте, народжує ліричний шедевр – вірш «Ти не моя» (1854 р.): «Ти не моя, дівчино молодая!//І не мені краса твоя// Віщує думонька смутная// Що ти, дівчино, не моя!” Неймовірна сила почутті відлунює також у віршах «Мене забудь!» та «Пісня». І – найвища сила почуттів, ліризму, туги за нездійсненним – у безсмертних рядках пісні «Повій, вітре, на Вкраїну»: «Повій, вітре, на Вкраїну//Де покинув я дівчину//Де покинув чорні очі//Повій, вітре, з полуночі!» «В цій пісні гармонійно злилися журба розлуки з любою дівчиною і ностальгія за рідним краєм, - писав Іван Дзюба. – Ця пісня вже понад сто років бере за душу кожного українця – не тільки того, хто опинився далеко від неї, але і в Україні сущого, бо його не залишає тривога за свою батьківщину та за свою причетність до неї. Але ця пісня багато що скаже й людям інших націй – про Україну, про українську тугу за своєю землею». Безсмертні рядки пісні-туги за рідним краєм перекладено 98 мовами світу – і в цьому феномен неперевершеного Степана Руданського.

 Тим часом варто згадати ще про одну знакову зустріч для поета. Під час навчання в академії Степан Руданський знайомиться з видатним терапевтом Сергієм Боткіним, який відіграв в його житті неабияку роль.

 «Можна без перебільшення назвати Боткіна рятівником Руданського, - йдеться в книзі «І я знов живий світ оглядую...» - Вони були майже ровесниками, адже Сергій Боткін народився в багатодітній родині в 1832 році, у 1855 році закінчив медичний факультет Московського університету. Незабаром із загоном Миколи Пирогова брав участь в Кримській військовій кампанії, працюючи ординатором в Сімферопольському військовому шпиталі. Кількість хворих та поранених, які пройшли через його руки, була величезною. Після закордонного відрядження дістав запрошення до академії, в клініку внутрішніх хвороб професора Шипулінського. Мабуть, Руданський і Боткін відчували якусь обопільну симпатію. Саме Сергій Петрович, знаючи, що студент-подолянин хворіє на туберкульоз, домігся для Руданського направлення на роботу до Ялти, а не у військову частину чи на Північ. Ця підтримка виявилася життєдайною, адже Руданський вже знав про своє легеневе ураження. Тим більше, що туберкульоз був, можливо, родинною інфекцією. Що ж, так було і в родині Антона Чехова, і він також намагався врятуватися в Ялті. Саме в цей час поет пише пророчого вірша «Моя смерть»: «Прийшла смерть моя//Легке точиться//Ти мори, маро//Коли хочеться//Я віддам землі//Всі кістки мої//А на світ пущу//Лиш щілки мої!//Не умруть вони//Кожна щілочка полетить жива//І покотиться, в сотні, тисячі переплодиться//І я знов живий світ оглядую//Смерті першої не пригадую”. .

 ...Далі розпочався один з найважливіших періодів у житті Степана Руданського – ялтинський. Саме до цього південного міста приїхав молодий лікар, проте коло його інтересів не обмежувалося медициною. Чим лише не цікавився «лікар, добрий до людей»: історичним минулим та побутом греків, генуезців, караїмів, кримчаків; записував легенди, збирав фольклор.

 «Дванадцять років в Ялті... Чи були вони щасливими і плідними для Степана Руданського? І так, і ні. Щодо лікарської діяльності, взірця самовідданості справі Степана Васильовича, цієї його справжньої професійної Іліади, перед нами саме такий видатний період. Адже Степан Руданський фактично був чи не першим вітчизняним дипломованим лікарем на цих епідемічно небезпечних південних просторах, з високою освіченістю й вимогливістю до себе щодо виконання своїх суспільних обов’язків – як водночас міського, повітового та портового карантинного лікаря», - йдеться в книзі «І я знов живий світ оглядую...». Завдяки тому, що зберігся формулярний список лікаря Руданського, маємо уявлення про те, наскільки насиченим був той самий ялтинський період. Працював першим міським лікарем Ялти, повітовим, карантинним лікарем застави та селищ Південного берега Криму, першим санітарним і ветеринарним лікарем міста й повіту, завідувачем лікарняною ігосподарчою частинами в Ялтинському лікарняному відділенні, проте за всі ці посади, окрім посади міського лікаря, яка складала 18 руб. 64,5 коп. в місяць, ніякої зарплати не отримував. Підробітки в маєтках князя Воронцова статків не приносили: чималими були витрати на роз’їзди. Місто вразило молодого фахівця антисанітарією та брудом. Степан Руданський сприяє побудові в місті водогону, каналізації, бере участь у формуванні пожежної дружини, засновує в Ялті санітарну службу. Руданський вперше порушує питання про лікування жінок в умовах стаціонару, турбується про збільшення кількості ліжок в лікарні, забезпечення медичних працівників інструментарієм, медичною літературою, хворих – якісними ліками. Ялта швидко розбудовувалася. Сюди щорічно приїздило від 100 до 200 і більше осіб не лише з усіх кінців Російської імперії, а й з-за кордону. Особливо багато відпочивальників було під час відпочинку в Лівадії царської сім’ї. Годі уявити, яку титанічну працю виконував лікар, адже йому доводилося започатковувати курортну справу на Південному березі Криму. Руданський спостерігав за хворими, обґрунтовуючи важливість курортного лікування в Криму, зазначав про про користь купання в морі, наполягаючи при цьому на необхідності медичного контролю за процедурами. На зміну приказній медицині прийшла земська. Розпочалась реконструкція місцевих установ. Перспективний «Проект о преобразовании Ялтинского больничного отделения», розроблений Степаном Руданським, засвідчив про його господарську обізнаність та глибоке знання району Південного берега Криму. Тож, як зазначають дослідники, задовго до Сергія Єлпатьєвського та Антона Чехова, Степан Руданський звернув увагу на соціальну проблему курорту. Для кожного медичного пункту він склав кошторис витрат на опалення, освітлення, ліки, харчування. Турбувався про збільшення заробітної плати медичним працівникам, про триразове харчування хворих. Лікар був ініціатором створення фельдшерських пунктів, зародження санаторної справи на Південному березі, першої медичної бібліотеки.

 У 1865 році він обладнав метеорологічний пункт, став першим метеорологом Ялти. Дослідження Степаном Руданським клімату стало основою зародження кліматології і кліматотерапії Південного берега Криму. У жовтні 1969 року Степана Руданського за розвиток земської медицини було нагороджено орденом Святого Станіслава 3-го ступеня та годинником фірми «Павло Буре». У відомості, складеній Таврійською лікарською управою від 9 січня 1864 року, йдеться: «Ялтинский городовой врач Степан Руданский обращает на себя внимание отличными знаниями по науке». Займався також Руданський приватною практикою, але статків вона не приносила. Частину власної земельної ділянки віддав місту для будівництва фонтана (скважини) з резервуарами. Клопотався про будівництво нової лікарні в Ялті. У 1869 році збирав кошти на впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі. Справжній фахівець і громадський діяч Степан Руданський всіляко відстоював права народу, чим заслужив повагу серед населення. Не цурався громадської роботи – був головою межової комісії міської управи, секретарем комітету з питань благоустрою Ялти, членом інших міських і повітових інституцій. Заклав основи курортного збору та оподаткування купецького вантажу, розробив статут акціонерної компанії на побудову нового базару в Ялті. Лікар стає почесним громадянином Ялти, у 1867 році його обрано почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи. Проте багатьом успіхи лікаря не давали спокою. Прикро, проте останні роки життя лікаря були затьмарені наклепами, обмовами, неприємностями на службі. Сумлінно, добросовісно й безкорисливо виконуючи службові й громадські ов’язки, непідкупний і принциповий Степан Руданський не йшов на компроміс із купцями, боровся з порушниками санітарного стану. Не останню роль відіграли його демократичні погляди, любов до української мови, культури. Заздрісники, недоброзичливці неодноразово намагалися його вижити з Ялти. Коли влітку 1872 року в місті спалахнула епідемія холери, Руданський вжив рішучих заходів для організації протиепідемічного режиму, проте й сам захворів на цю хворобу. Пригнічений моральний стан призвів до рецидиву туберкульозу, тож відійшов у засвіти завчасно – 3 травня 1873 року. Помер на руках у брата Григорія зі словами на устах: «Україно моя мила...». Поет помер, не доживши до 40-річного віку, залишивши три рукописні збірки та не видавши жодної. На момент смерті опублікований доробок Степана Васильовича становив лише близько 15 гумористичних віршів і ліричних поезій, кілька перекладів з польської, сербської, німецької мов, а також дещицю записаних ним народних прислів’їв. Лише через 8 років після смерті побачили світ його «Співомовки», дбайливо підготовлені Оленою Пчілкою. Тож нехай і сьогодні, під час важких випробувань, пророчо звучать слова лікаря-патріота: «Може, знову бряжчатимуть козацькі шаблюки// Тоді вже нас не забудуть і московські внуки//Бо кров за кров катам нашим//І за наші муки».

Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 10.02.2023 > Тема "Українці мої..."