Версiя для друку Обговорити в форумi

Будь-яка серйозна справа починається з підготовки. І щосерйозніша справа, то грунтовнішою має бути і підготовка до неї. Аби не зіпсувати її, аби зробити все, як треба. Не варто й казати, що там, де стосується військової справи, цей постулат іще справедливіший, іще важливіший. Адже в цьому разі непідготовленість веде до тяжких втрат. І то у кращому разі. У гіршому ж, до провалу операції, до змарнування цілої кампанії, а то й до повної поразки у війні. За прикладами і ходити далеко не треба, чи не так? Спеціальна воєнна операція Кремля з упокорення України за три дні є дуже показовою в цьому сенсі, бо ж порвавшись зопалу за чужими стрижками, московити, схоже, мають шанс бути острижені самі. В усякому разі, до того упевнено йдеться.

Саме тому з великою тривогою споглядав у соціальних мережах за наростаючим розколисуванням нетерплячки стосовно наступу українського війська. Здійнялася та кампанія ледь не одразу ж після Харківської та Херсонської операцій. Хтось, не втямивши, певно, що обидві ті операції стали можливими чи не виключно завдяки непересічному військовому таланту українських полководців та героїзму українських вояків (може відійдемо врешті-решт від тупого калькування московійсько-прикметникового означення "військовий"? Маємо ж і "вояк", і "воїн"), заходився копилити губки, нарікаючи, у першому випадку, що не доїхали на плечах ворога до самих Валуйок, а в другому, що випустили з дніпрового правобережжя боєздатне, обстріляне, досвідчене військо та ще й з бойовою технікою, замість того, аби вибити його там до ноги. Дивно, що до того пхикання диванних патріотів долучалися часом і деякі наші експерти. Але якщо диванне воїнство, звикле, виїжджало на голих емоціях та гонитві за хайпом, то експерти мали б пам'ятати і про певні реалії. Скажімо, про недостатність на той час важкої наступальної техніки (і то не однієї лише бронетехніки, а й спеціальної інженерної, мінно-знешкоджувальної техніки, украй необхідної для прориву укріплених позицій, якої й зараз не густо), про мізерність боєзапасу, артилерійських боєприпасів зокрема, про брак спеціально підготованих штурмових загонів, зрештою, про благословенну неготовність українських стратегів мостити шлях до перемоги штабелями своїх вояків.

Хтось скаже мені, що нашого наступу чекають далеко не одні лише диваносиди, а й воїни. Навіть ті, у пеклі Бахмуту, Авдіївки та Мар'їнки. Безперечно. Я б сказав, що особливо вони. Бо ж наступ відволік би ворога, що сконцентрував там нині чи не всю свою ефективну бойову потугу, змусив би його суттєво послабити тиск на тих напрямках.

Тим не менш, ГШ до останнього часу не поспішав з тим. Певно ж, що не через свою вайлуватість, незугарність чи страхопудство. Непросто воювати, тим паче з затятим, сильним, численним ворогом, який десятиліттями готувався до війни, коли твоя країна в той самий час збезуміло нищила своє військо, його технічний, бойовий потенціал, не змигнувши оком, поступалася на користь явного недруга флотом, пригріваючи, водночас, на своїх грудях його маринарку, як не вирізала, то здавала йому військову авіацію, бойові ракети, руйнувала унікальні судно-, авіа-, ракетобудівні підприємства, а ще ліквідовувала такі першокласні військові навчальні заклади, як Сумське артучилище. Ба! - вже навіть в часі цієї війни наші владці воліли не звертати уваги на системне нищення багатосоттисячотонних арсеналів, не надто напружувалися для модернізації армії, для оснащення її найновішим, високоефективним озброєнням, за всі вісім років не спромоглися налагодити ані достатньої кількості вітчизняних ракетних комплексів (тої ж Вільхи, Сапсана, Нептуна), ні якогось більш-менш значного запасу ракет до них, ні навіть поточного виробництва патронів та артилерійських боєприпасів, воліючи за краще наварювати на транзакціях, закуповуючи їх по світу.

Як результат, нині майже повністю залежимо від ласки партнерів. На щастя, наразі вони на нашому боці. Але масштаби нав'язаної нам війни такі, що навіть потугою коаліції партнерів дуже непросто забезпечувати потреби нашого війська. До того ж, партнери часто мають своє бачення, як бажаного результату війни, так і способів, шляхів його досягнення. І ті їхні бачення не завжди співпадають з нашими баченнями. Є ж різниця, погодьтеся, між "непоразкою" і "перемогою", між перемовинами на порозі Перекопу і безумовним звільненням усіх окупованих територій.

І все ж, схоже на те, що ми таки вже дочекалися довгожданного наступу. Це ще не блискавичні прориви, не навальний рух броньованих машин, але ретельна підготовка завтрашнього поля бою. Удари по нафтобазах та НПЗ є непомильним свідченням того, адже дизель, гас, бензин є не чимось іншим, як кров'ю війни. Тож випустити бодай частину її з механічних артерій бойової машинерії ворога, означає суттєво ослабити його, зробити млявішим, менш боєздатним.

Ось неповна хроніка тої підготовчої роботи лише за кілька останніх днів:

29 квітня спалено частину паливного терміналу Чорноморського флоту на східному мисі Козачої бухти у Севастополі. Попри суперейфорійні заяви деяких вітчизняних мідіа про знищення чи не всіх флотських запасів того добра (ще з совєцьких часів у Севастополі було, щонайменше, три великих паливних термінали), знищення навіть якихось восьми чи десяти гігантських баків позбавляє ворога десятків тисяч тонн палива.

Тоді ж пущено під відкіс потяг на Брянщині, що перевозив, зокрема, і цистерни з паливом.

3-го травня о 2:33, в результаті атаки дронів запалено нафтобазу поблизу порту Тамань. Площа пожежі, за повідомленнями Комерсанта, складала 1,2 тис кв. м.

Того ж дня підірвано вантажний потяг на Брянщині.

В ніч на 4 травня, о 2:05, було завдано удару чотирма безпілотниками по Ільському НПЗ, що на Кубані. Площа пожежі складала до 400 кв. м.

Тої ж ночі було завдано удару безпілотником по Новошахтинському НПЗ, що в районі села Киселівка Красносулинського району Ростовської області. Вогонь, що виник у результаті вибуху, як кажуть, був одразу погашений.

Вже вдень, об 11:20, надійшло повідомлення про пожежу другого рангу поблизу заводу "Евробетон" на хуторі Ташла Шпаківського муніципального округу Ставропільського краю. За повідомленнями, о 12.50 її вдалося локалізувати на площі 500 кв. м.

Там горіли, начебто, бочки з мазутом. Але завод спеціалізується також на виробництві суднового та дизельного палива та прямогінного бензину.

На відміну від цієї цілеспрямованої, логічно обгрунтованої, копіткої, рутинної і, тим не менш, далеко не завжди успішної роботи, відео про наліт чиїхось безпілотників на Кремль, що з'явилося у Мережі третього травня, викликає більше запитань і подиву, аніж якихось інших емоцій. "Байдужий" до близьких вибухів штандарт, двоє нічних верхолазів, що вибралися на баню якраз у момент підльоту дронів (Що то за одні? Чого вони вибралися на баню? Чекали дронів? Коригували їхній політ? Хотіли зробити селфі, а потім взяти живцем?) - дивина, та й годі!

Кремлівські одразу приписали авторство того нальоту "київській хунті" (Не питайте, чому ми "хунта". Певно, тому ж, що й "нєонацисти", "бандєровци","правосєкі", "боєвікі" - така вже місцева легенда. Аби не посипався зліплений з тотальної олжі образ ненависного ворога). Більше того, нас звинувачено у замаху на самого пана Путіна, попри те, що глупої ночі його, певно ж, не було в робочому кабінеті. Замах на порожнє місце = замаху на Путіна? Дивна логіка. Украй дивна. Я б сказав, навіть образлива для того, в замаху на кого нас звинувачують. Хіба що він був одним з тих двох, на бані. Але ж, то абсолютна фантазія?

Чи то справді українські дрони? Хтозна. Як на мене, доволі сумнівно. Пан Президент цілком однозначно заявив, що Україна не має до того жодного стосунку. Могли б то бути якісь аматори? Можливо. Але чи мали вони якийсь стосунок до України? Не впевнений. Адже окрім сумнівного задоволення від "просто полякати", вкотре продемонструвати urbi et orbi "дірявість" тамтешньої системи ППО, якоїсь суттєвої користі від того не бачу. Скоріше, навпаки. Може, інтрига тут надто тонка для мого розуміння, як у випадку, коли дехто з наших "інтелектуалів" закликає приєднувати як не "українську" Кубань, то Курськ чи Бєлгород? Останнє зі згаданого - це вже не про псевдозамахи на кремлівське чи сімферопольське луб'я, а про "приєднання" - відверто дратує. Ми ж, наче, відвойовуємо своє, спираючись на міжнародне право, що передбачає непорушність міжнародно визнаних кордонів? Отямтеся, панове. На тій непорушності засновано сьогоднішній світопорядок. Нам своє повернути. Чужого не треба. Прийде колись час - через сто чи там триста років - станеться диво-дивне, згадають колись кубанці про своє українське коріння, засумують за своїм родом так сильно, що вирішать самі долучитися до нас (не так як у 2014 році!), отоді й будемо розважати, як з тим бути. Нині ж такими "ультрапатріотичними" бзиками віддверто лякаємо партнерів. І чи не ті їхні обави призводять потім і до прикрого гальмування поставок життєво необхідної нині зброї? Будьмо ж мудрими і відповідальними.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 05.05.2023 > Тема "Бути чи не бути?"