Версiя для друку Обговорити в форумi

Щоразу, сідаючи за написання чергової статті для КС, намагаюся обрати найактуальніше, найпотрібніше, найважливіше в поточному моменті, те, на що варто звернути найпильнішу увагу. В умовах тижневика, який аж ніяк не може змагатися зі щоденними газетами, тим більше з диджітальними мідіа, це, щоправда, дещо відсторонений, узагальнюючий погляд на швидкоплинний життєвий потік, радше б сказати - буремний вир, у якому опинилася Україна. Але такий формат має і свої переваги, оскільки дозволяє звертати увагу читача на неочевидні у потоці мінливих щоденних подій тенденції, на важливі вектори, що часто губляться серед кричущих, болісних подій сьогодення, з перманентними нальотами ворожих дронів, з ракетними ударами по мирних українських містах, з подальшим засіванням смертями та облудою.

Саме тому і сьогодні, замість розказувати про чергову бавовну у Криму (її цвітіння цієї весни стає дедалі буйнішим, чи не щоденним), про "катастрофічний" обвал кримського ринку нерухомості (таки просів і вельми серйозно), замість розводитися про "страшну" паніку, яка охопила Крим, про "непрохідні" затори побіля Керченського мосту (звісно ж, немає диму без вогню, але ті емоції стосуються лише, понаїхів, які ще затрималися тут, та місцевих колаборантів), я пропоную натомість звернути увагу на мій півострів, як на ключовий елемент завершення війни і осягнення довгострокового миру.

- Чому ж це Крим є аж таким важливим тут? - спитає мене мій читач.

Як на мене, це очевидно. У дуже спрощеному вигляді - "з Криму почалося, у Криму має й завершитися" - розуміння безальтернативності повернення Криму у правове поле України існувало від початку його загарбання.

На тому стояли мешканці півострова, безвідносно їхнього етнічного походження - з тих, що й в окупації не забули про своє українське громадянство - але, найперше, кримці. На тому стояла мисляча частина великого українського суспільства. На жаль, далеко не все воно. І то не про одних лише відвертих прибічників руцкаваміра, чиї партії, в тому чи іншому вигляді, до останнього часу мали представництво у парламенті. То і про деяких наших "інтелектуалів", які гаряче закликали відхреститися від "скасаплених" регіонів. То і про записних патріотів на самих верхах влади, яким свого часу вступило (було вкладено) в голови, що без кримсько-донбаських гирь на ногах Україні буде в рази легше прийти до Европи. Саме завдячуючи злочинній бездіяльності останніх, ворогу вдалося за три тижні загарбати мій Крим. Але навіть вони, колаборуючи з загарбником від перших місяців окупації (це не лише про сумнозвісну ВЕЗ Крим: автор мав нещастя на власному досвіді зіткнутися з прикладами тої колаборації у державних органах та судах), не наважилися публічно відхреститися від окупованих Московією територій, зокрема від Криму. Гендлюючи з окупантом, ставлячи міністерські підписи під документами, де Крим фігурував як суб'єкт московійської хведерації, вони не забували час від часу нагадувати з високих міжнародних трибун, зокрема в ООН, про те, що Крим - то Україна. Попри явну шизофренічність такої поведінки, маємо визнати, що якби не було ще й тих заяв, особливо на самому початку, то навряд чи в ООН відбулося б голосування з невизнання т.зв. Кримського рехверендуму, яким уперше на такому високому рівні було підняте питання про брутальне порушення Московією міжнародного права.

Історія не знає умовного способу, зі всіма отими "якби". Мовить просто і ясно: "відбулося", "сталося". Тож не будемо і ми гадати, як би повелася світова спільнота ще у 2014, якби замість кинути Крим на поталу підступному ворогові, революційна українська влада боролася за нього, замість гібридно колаборувати з загарбником, гуртувала б щосили антипутінську коаліцію. Маємо лише розуміти, що визнавши анексію Криму незаконною, світова спільнота на рівні ООН фактично унеможливила неповернення Криму в юрисдикцію Української держави. І тут вже не лише про Україну. Оголосивши про анексію Криму, Москва, фактично, переступила через Угоду про непорушність повоєнних (після Другої світової війни) міждержавних кордонів, відчинила тим самим скриню Пандори. Притому, усі її посилання на прецедент поділу Югославії є нікчемними, оскільки Югославія розділилася в межах своїх кордонів. Жодна з сусідніх країн - ані Італія, ні Австрія, ні Угорщина, ні Румунія, ні Болгарія, ні Греція, ні Албанія не посягнули ні на сантиметр її території.

У нашому випадку все було навпаки. Посилаючись на дурну казку про дарування Криму п'яним Хрущовим (на той час той і близько не мав подібних повноважень, було натомість колегіальне рішення - Закон про передавання Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР за підписом голови Верховної ради СРСР К. Ворошилова та секретаря М. Пєгова), Московія переступила не лише згаданий вище Гельсінський заключний акт (Helsinki Final Act) 1975 року, із затвердженими у ньому принципами непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи іноземних держав, підписаний лідерами Радянського Союзу, правонаступницею якого Москва себе проголосила, але і визнані вже самою Московією кордони України (Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією знаходився на сайті президента Московії ще у 2017 році). Тож, не одна лише Україна, але й світ, найперше, Европа, зацікавлені у відновленні територіальної цілісності України, її суверенітету та показовому покаранні агресора.

Для цього вже чимало зроблено і ще більше робиться. Найголовніше, Україні вдалося згуртувати навколо себе потужну коаліцію демократичних держав, які підтримують її не лише морально, дипломатично, але й економічно, фінансово, надають їй сучасні озброєння, постачають боєприпаси, паливо і ще багато чого іншого, украй необхідного для успішного спротиву ворогові, для звільнення окупованих територій. Навряд чи треба казати, що те вдалося, не в останню чергу, завдяки гідній позиції української влади.

Чи тої допомоги достатньо? Вочевидь, що ні. Нам передали високоефективні комплекси ППО та ПРО (IRIS T, Patriot), але їх не так багато, аби закрити, бодай, якусь значну територію Краю. Тимчасом, кількість ракет для наших власних, вельми ефективних комплексів С300 катастрофічно зменшується. За даними західних експертів, навіть з урахуванням закуповування з наявного за кордоном, їх стачить щонайбільше на місяць. Чи не те саме з Буками, західні аналоги яких, за визнанням тих же західних експертів, далеко не такі ефективні.

Україна, особливо ж тепер, напередодні великого наступу, критично потребує далекосяжних ракет, сучасного бойового авіакрила, але Захід не надто поспішає з тим. Причин тому чимало і далеко не всі вони озвучуються. Хтось вважає, що то через підкилимні домовленості про непередачу цих видів зброї, підкріплені погрозами Кремля вдатися до застосування ядерної зброї - т.зв. "червоні лінії". Але є і інші міркування, серед них цілком прозаїчні, скажімо, неготовність на цей момент достатнього числа ефективно підготованих екіпажів, непрості питання поточного техогляду та ремонту, коли на нашій території ще немає всього належного для того, а використання можливостів натівських аеродромів, скажімо, у Румунії чи Польщі, ставить під можливий удар ті країни, втягує у війну Північноатлантичний альянс, чого той аж ніяк не хоче.

Щоправда, маємо обнадійливі заяви Великої Британії про готовність надати нам ракети Storm Shadow класу повітря-земля з засягом до 250 кілометрів, маємо запевнення, що їх цілком можуть нести навіть ті літаки, які маємо, а хтось вже й мовить про те, що вони давно в Україні.

Але те все лише здогади. Тимчасом, відсутність сучаснішого авіакрила ставить під велику загрозу ефективність великого наступу на Півдні і Сході, прирікає наше військо на значно більші втрати. Немає ж жодного сумніву, що у часі нашого наступу Московія задіє свою бойову авіацію на повну потужність. Чи встигатимуть наші засоби ППО за швидким просуванням нашого війська, аби надійно прикрити його від ударів згори? Адже щоближче наше військо підходитиме до східного кордону та Криму, то коротшим ставатиме плече від розташованих там московійських аеродромів, відтак, скорочуватиметься час на поновлення боєкомплекту ворожих літаків.

- Але ж і ми маємо які-не-які літаки, - скаже мій читач.

Маємо. Але у протистоянні з модернізованим авіапарком Московії - з тими ж Су 31, Су 35 - застарілі українські Міги та Сушки є нічим іншим як легкою здобиччю. Про те неодноразово говорили наші пілоти. Ну, не допоможе ніяка мотивованість, ні найвища фаховість, коли тебе пеленгують і збивають з відстані, з якої ти не можеш не лише вдарити у відповідь, але й просто побачити супротивника.

Чи те все ставить хрест на на успішності українського наступу? Аж ніяк. Зможемо "прогризати" оборону ворога, продавлювати її, витрачаючи на те наддорогий час і ще дорожчі життя.

Власне, саме сповільнення, послаблення нашого наступу і добивається Московія. І будь-яке затягування грає тут їй на руку. Лише затягуючи війну, вона має шанс остаточно перевести свою економіку, промисловість найперше, "на воєнні рейки", значно збільшити виробництво тих же ракет, дронів, амуніції до артилерійських систем, до стрілецької зброї і т.п. Затягуючи війну, вона також виграє час для удосконалення системи мобілізації та підготовки вояків, а отже, для чисельного збільшення свого війська, не вдаючись притому до крайніх, непопулярних заходів, не втрачаючи підтримки зазомбованого населення.

Проте, найважливішою метою того затягування є сподівання на те, що Заходу, урешті-решт, набридне підтримувати Україну. Адже демократії, на відміну від автократій та диктатур, прямо залежать від настроїв публіки, а ті мінливі. Мільярди, вже витрачені на нашу підтримку, і ті, що будуть ще витрачені, не просипаються з неба манною - видобуваються з кишень американців, британців, австралійців. І якщо литовцям чи полякам не треба пояснювати, чим загрожує поразка України та непокарана агресія Московії, то для заокеанських мешканців ті загрози далеко не такі очевидні.

Отож, маємо розуміти, що Московія "тягне" до президентських виборів у США-2024, у сподіванні якщо не на реінкарнацію Трампа, то на прихід у Білий дім когось, налаштованого значно прохолодніше до европейських справ, до проблем України зокрема. Сподіваймося, що ті її розрахунки даремні, але маємо ясно розуміти, що перспектива жити роками на утриманні найщедріших добродіїв, тим більше під перманентними ударами ворога, є нереальною, неможливою, загалом, неприйнятною.

Ще одне сподівання Московії - на виснаження нашого духу, на злам нашої волі. Саме на це націлені нескінченні удари по інфраструктурі України, по житлових кварталах, по головах некомбатантів - старих, жінок, діточок. Але ми встоїмо. Попри все.

Чи не найнебезпечнішим з усього того є намагання Московії ізолювати Україну від Заходу та зупинити потік економічної та військової підтримки, щоб її власна матеріальна перевага почала даватися взнаки. Розрахунок на те, що без військової та фінансової підтримки Заходу Україна швидко вичерпає навіть ресурси для виживання, не кажучи вже про ведення затяжної, виснажливої війни, не позбавлені сенсу. Настійні спроби переконати Захід у тому, що українська військова перемога неможлива, а врегулювання шляхом переговорів є єдиним виходом з війни не припиняються вже більше року. Згідно з цим наративом, триваючий потік зброї в Україну лише затягує війну, продовжує страждання нещасних українців. Відтак, Захід зробить послугу Україні, припинивши надавати їй засоби для продовження війни, переконавши замість того в безальтернативності територіальних поступок Московії.

Цей псевдомиротворчий наратив поширюють не лише тавровані поплічники Кремля, не лише проплачені журналісти, але й ряд західних експертів та політиків. Серед останніх є й очільники деяких країн, скажімо, Бразилії, Китаю, Угорщини. Ба! -навіть Намісник Святого престолу на землі раз-по-раз звертається до нього.

Чи розуміє облудність, підступність цього наративу демократичний Захід? Наразі, так. Доки втома та власні проблеми не пересилила відданість принципам та переконанням. Вже ж були неодноразові спроби домовитися з президентом Московії п.п. Ердогана, Макрона та Шольца.

Щоправда, після безпрецедентної в новому часі і ще неоціненої належно постанови мудрого Міжнародного кримінального суду про видачу ордеру на арешт президента Московії, тема таких перемовин з ним, чи то кулуарних, а тим більше офіційних, тихо зійшла нанівець. І то безповоротно.

Тимчасом президент Зеленський, в своєму інтерв'ю суспільним мовникам від Eurovision News, заявляє ось зараз про те, що довгоочікуваний наступ українського війська дещо відкладається. Мовляв, ми б змогли добитися свого вже й з тим, що наразі маємо, але те потягло б за собою надто великі втрати. Тож з тим доведеться трохи зачекати.

Що то: те, про що я писав вище, нарікаючи на брак далекосяжних ракет та сучасного авіакрила чи… таки маневр, як ото з минулорічним наказом наступати на Херсон? Поживемо - побачимо. В будь-якому разі чекати вже дуже недовго. Не варто лишень розводити таку любу нам зраду через те відкладання. Тут її, як я бачу, і сліду немає. Адже ні український президент, ні головнокомандувач, ні наше військо не збираються зупинятися раніше, ніж будуть звільнені всі українські землі, з Кримом включно, бо він таки ключовий. І не лише тому, що це наша земля, не лише тому, що без Криму практично паралізована вся наша морська торгівля, але ще й тому, що, не убгавши до скрині Пандори випущене з неї зло, не запечатавши надійно її віко, не лише Україна - світ не матиме шансу на мир і спокій.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 12.05.2023 > Тема "Бути чи не бути?"