Версiя для друку Обговорити в форумi

18 травня особлива дата для Криму. Дата сумна, трагічна.

Для кримців в особливості. Сімдесят дев'ять років минуло з часу тих страшних подій, а жах той не забувається, а рана, завдана цілому народу все ще саднить, все ще пече, позбавлена можливості загоїтися. Та й хіба може бути інакше, адже тут не про одну лише давню облудну обмову, не про тотальну несправедливість - про цілеспрямоване, злочинне намагання стерти з лиця землі цілу націю, унікальну і неповторну.

Сталінське вигнання кримців з їхньої батьківщини - з півострова, де сформувалася кримська нація, де вона створила свою потужну державу, що проіснувала більше трьох століть - було третім після завоювання Криму Московією і чи не найцинічнішим. Адже, на відміну від вичавлювання корінного народу з півострова в 1783 та 1860-1862 рр. через створення неприйнятних, нестерпних умов існування, в 1944 році Московія вдалася до непорівняно радикальнішого засобу - до тотального виселення з рідного краю цілого народу. А те, що в часі того виселення загинула, щонайменше, третина кримців, що тим, хто дивом вижили, їхнім нащадкам було заборонено хоч колись повертатися на батьківщину, було заборонено навчання на рідній мові, що всіх їх було, по-суті, приречено на асиміляцію, на розчинення поміж інших народів, на безслідне зникнення як нації, бо навіть етнонім на їхнє позначення підпадав під заборону, був викреслений звідусюди - все те разом перетворювало те виселення на справжній геноцид.

Болісні згадки минувщини ще пекучіші в окупації. Московія не пробачила кримцям ані їхнього несприйняття "нової гавані", ні їхньої дивовижної єдності, ні їхнього, хай і мирного, спротиву, ні прихильності до України, непроміняної на обіцянки щедрих ніштяків від прийшлих господарів життя. Тиск і репресії не змусили довго чекати на себе, ставши розплатою за ту непокору. Перманентні обшуки, надумані звинувачення, раптові затримання і арешти, судилища з запрограмованими довгостроковими вироками, викрадення і вбивства - політичні переслідування на загал - з більшою чи меншою інтенсивністю тривають від 2014 досьогодні. Досить сказати, що з 182 засуджених і ув'язнених українських громадян-мешканців Криму 116 є етнічними кримцями. Не дивно тож, що попри заклик забороненого на території півострова Меджлісу за найменшої можливості залишатися на батьківщині, десятки тисяч кримців перебралися на материкову Україну, аби уникнути потрапляння між ті безжалісні жорна.

Не варто й казати, що окупаційна влада - духовна спадкоємиця сталіністів - від самого початку зизим оком дивилася на вшанування пам'яті жертв сталінської депортації 1944 року. І путінська реабілітація 2014 року, зроблена про людське око, нікого не вводила тут в оману: ані кримців, ні неосталіністів. Напередодні Дня вшанування жертв депортації потенційним організаторам розсилаються застереження щодо небажаності - читай: заборони - проведення стихійних мітингів. Декого навіть викликають до поліційних відділків. Ба, навіть традиційне сходження на Чатирдаг для читання дуа - молитви за загиблими - треба погоджувати з афільованим у новогаваньські структури муфтіятом.

Власне, офіціозні заходи, за участі ставлеників Кремля, їхніх клевретів і колаборантів з числа кримців,так чи інакше, відбувалися усі ці роки. З "правильними", витриманими у потрібних тонах промовами і меседжами.

Чи приходять на ті заходи пересічні кримці?

Так, хтось приходить, аби хоч у такий спосіб вшанувати пам'ять невинно репресованих. Але вже ніколи центральну площу Сімферополя не заполоняє людське море під розколисом небесно-блакитних прапорів з золотою тамгою. Бо якось воно не по людськи вшановувати пам'ять твоїх замучених рідних під просторікування ідейних послідовників їхніх мучителів, чи не так? Зрештою, ті, схоже, просто бояться натовпів.

Але, попри всі заборони і попередження, попри пильні погляди поліцаїв та відеокамер, попри загрозу санкцій, усі ці роки в містах і містечках півострова біля пам'ятних знаків-нагадувань про трагедію 18 травня щораз, як ось і цього року, збираються рідні тих, хто пройшов через те пекло, нащадки тих, кого воно поглинуло, аби згадати їхні імена, помолитися за їхні невинно загублені душі. Без лукавого офіціозу. Без тих, хто й сьогодні так чи інакше асоціює себе з творцями новго геноциду. А ще з великою надією на вільне завтра своєї любої вітчизни.

В цьому сенсі дуже важливо, що на материковій Україні тепер не забувають про Крим, не вважають його безнадійно відтятим куснем. І то не лише на словах - дієво. Он і президент щораз наголошує на безальтернативності його повернення у правове поле України. Зрештою, вже й Захід, схоже, дійшов того розуміння, що будь-які маневри тут недоречні, а двозначність тим паче.

Турбує лиш те, що чиясь недобра рука саме зараз підкидає українському суспільству кляте яблуко розбрату у вигляді далеко ненової ідеї перейменування чинної наразі в українському правовому полі Автономної республіки Крим на Кримську область. Мовляв, які ще можуть бути автономії всередині унітарної держави! Що це - проста обмовка, незнання кримського темату, некомпетентність чи таки щось гірше? Гіршим за округле яблуко розбрату може бути хіба що гострий клин, всаджуваний між українцями та кримцями.

Справді, за Есересерії Крим був областю. Але недовго. Лише з літа 1945 до літа 1991 року, притому, переважно в часі відсутності кримців на його теренах. Але до того, від самого 1921 року він йменувався Кримською АРСР, що, певно ж, давало кримцям великі сподівання на розквіт національної культури, на широкий доступ корінного народу до представницьких органів влади, до державного урядування на загал. На жаль, в людожерській Есересерії то були не більше ніж мрії. Але мрії надто важливі для тих, хто упродовж більш ніж півтора століття перед тим були позбавлені своєї держави, відсунуті на маргінеси історії.

Повернення на рідну землю з геноцидного небуття в 1989 році, а за тим і розпад Есересерії давали нову надію, нові сподівання. Ще й які! Може, якби кримцям вдалося якимось дивом добитися національно-територіальної автономії в межах України ще в 1991 році, то колесо нашої спільної історії потрапило б у іншу, щасливішу колію, де Україна і Крим, як її складова, оминули б чимало гірких розчарувань, загроз, майже десятилітньої окупації і війни.

 Все це, звісно, не більше ніж гадання на кавовій гущі. Єдине, про що можна казати з певністю, це те, що якби представництво кримців у владі Криму і України було хоч якось суттєвішим ще до 2014, зелені марсіяни могли б і не з'явитися, а з'явившись, навряд чи мали б великі шанси.

Наобіцявши кримцям утворення (відновлення?) національної автономії (автор, у своїх тогочасних статтях, не раз намагався привернути пильну увагу суспільства до того темату: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=18565), погравшись їхніми надіями, але так і не дотримавши даного слова, п'ятий президент допустився, як на мене, доволі серйозної помилки. Адже мова в тому випадку йшла не стільки про довіру до його поважної особи, як про довіру до цілого українського народу, який він на той час уособлював. Кинуті в 2014 беззбройними на поталу ворогові без шансів захистити себе, свої родини, свою батьківщину, довго воджені потім за носа з обіцяною національною автономією в 2017-2019, кримці все ще сподіваються на мудрість української влади. Адже автономія для них (хто б там що не думав) - то аж ніяк не про сепаратизм: про шанс на довгождане відродження нації, про почуття господаря у власному домі, про шанс на гідне життя, зрештою.

Дуже хотілося б сподіватися, що в команді сьогоднішнього президента розуміють важливість мати кримців за надійних спільників і вірних товаришів, а зовсім не за безмовних, покірних попихачів, якими ті ніколи не стануть, бо ж їхнє прагнення волі і самостійності аніскільки не менше за наше.

Пан Зеленський, щоправда, не давав ніяких обіцянок кримцям щодо національної автономії, розуміючи, що ділити шкуру невбитого ще ведмедя наразі не надто мудра річ, але він безсумнівно розуміє, що й Україна і Крим, як його невід'ємна частина, стоять нині на порозі великих перемін, і чи підуть вони разом в гармонії і злагоді, а чи чубитимуться на потіху недругам в непорозуміннях і чварах, залежить від мудрого державницького рішення.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 19.05.2023 > Тема "Бути чи не бути?"