Версiя для друку Обговорити в форумi

За роки відновлення незалежності нашої держави значно зріс інтерес до історії України, особливо до періоду «визвольних змагань». Сучасними істориками відкрита ціла когорта українських героїв, імена яких в часи комуністичної окупації замовчувалися. Серед таких особистостей яскравою зіркою засяяла постать генерала-хорунжого військ УНР Андрія Гулого-Гуленка, чиє життя та життя і діяльність його нащадків тісно пов’язані з боротьбою за незалежність України.

 Гулий-Гуленко і сьогодні ще залишається однією із загадкових постатей українського національно-визвольного руху через закритість архівів КДБ-ФСБ на московії. Досі невідома дата його народження. Лише на початку 2020-х років історик з Кропивницького Юрій Митрофаненко віднайшов метричну книгу, в якій зазначається, що Андрій Гуленко був хрещений 2 жовтня 1886 року.

 Батько майбутнього отамана Олексій Гуленко походив з південної Київщини, з містечка Городище (тепер Черкаська область). Саме ж прізвисько Гулий, Гулак — козацького походження і звучить як волоцюга. Однак родина була заможною, справно вела господарство, користувалася повагою громадян, намагалася дати добру освіту дітям. В 1896 році батьки віддали Андрія на навчання в Одесу в Рішельєвську гімназію. Під час навчання він з великим інтересом знайомився з українською літературою та історією, що привело юнака до Української громади, яка діяла тоді в Одесі та дала з часом низку яскравих діячів. Після закінчення гімназії в 1907 році Гуленко поступив у Новоолександрійський інститут сільського господарства і лісівництва в Ново-Олександрії (сучасне місто Пулави в Польщі). Тут він також брав участь в діяльності української громади.

 Після закінчення інституту Андрія призвали до російської армії, він потрапив до 11-го саперного батальйону, що дислокувався в Одесі. У складі батальйону прапорщик Гуленко потрапив на фронт Першої світової війни, брав участь в боях, отримав поранення й на початок 1917 року вже став штабс-капітаном і нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня – найвищою бойовою нагородою для молодших офіцерів. На фронті він добавив до прізвища родинне прізвисько Гулий.

 Під час Лютневої революції Андрій Гулий був один із організаторів українського руху на румунському фронті, делегатом РУМЧЕРОДу та Першого всеукраїнського військового з'їзду. З листопада 1917 — начальник господарчого відділу управління технічних військ Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти заколотників у січні 1918 у Києві. У квітні 1918 був призначений командиром інженерного полку 3-го Херсонського корпусу Армії УНР.

 Влітку 1918 р. завдяки невдалій кадровій політиці військового міністра Української Держави Михайла Рогози зі збройних сил звільняли офіцерів, які не мали належної освіти. Серед них опинився і Гулий-Гуленко, якому довелося покинути Україну та відправитися на Кубань. В цей час він навіть був заарештований контррозвідкою «білогвардійців».

 Однак Гуленко знайшов собі місце в лавах учасників протигетьманського повстання. В грудні 1918 його призначено начальником Катеринославського Коша Дієвої армії УНР. В січні наступного року вдалося створити фронти Херсон-Олександрівськ (Запоріжжя) проти «білих» і Олександрівськ-Новомосковськ проти «червоних» і загонів Махна. В лютому під тиском більшовиків українське військо змушене було відступити на захід.

 Влітку 1919 Андрій Гулий-Гуленко виконував обов’язки штаб-старшини для доручень при військовому міністрі УНР, а восени увійшов до складу Центрального повстанського комітету, організував військовий загін з кількох сотень бійців та здійснив рейд тилами білих і червоних окупантів. У грудні, розгромивши військо генерала Денікіна біля Знам'янки, загін Гулого також звільнив Єлисаветград від московських окупантів. До кінця року його частини контролювали територію Черкаси-Єлисаветград-Катеринослав. Чисельність повстанців, що у цей йому підпорядковувалися, досягала 20 тисяч чоловік.

 Наприкінці січня 1920 в селі Володимирівці загони Гулого-Гуленка зустрілися з південною колоною армії УНР під проводом отамана Михайла Омеляновича-Павленка, що в цей час здійснювала Перший зимовий похід, згодом було ухвалено рішення про входження загонів отамана до армії УНР. 12 лютого 1920 повстанці влилися до складу Запорізької дивізії (згодом — 1-а Запорізька дивізія), яку очолив Гулий-Гуленко. 16 квітня 1920 дивізія Гулого відзначилася під час взяття Вознесенська, де знаходилися величезні армійські склади зі зброєю та спорядженням.

 Під час польсько-радянської війни (травень-листопад 1920) Гулий-Гуленко продовжував командувати 1-ю Запорізькою дивізією. У листопаді українська армія змушена була перейти через Збруч і там скласти зброю. Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, 10 листопада здав дивізію генералу Г. Базильському. За іншою версією, його направлено в Україну наказом Симона Петлюри.

 На чолі 365 вершників з 50 кулеметами отаман пробирається 23 листопада через лінію фронту в більшовицькі тили. На початку грудня 1920 року Гулий з’єднується з козаками отаманів Гризла, Цвітківського та Дерещука й веде боротьбу у районі Умань, Тальне, рідний Новоархангельськ. Напередодні Нового року у бою біля Христинівки отаман Гулий-Гуленко отримав порання і в середині січня 1921 перебрався з загоном через замерзлий Дністер до Румунії, де був інтернований.

 Цього разу Симон Петлюра присвоїв Андрію Олексійовичу звання генерал-хорунжого армії УНР. А 30 червня 1921 його призначили командувачем 1-ї Південної групи (Бесарабської) антибільшовицького повстання, яке мало відбутися в 1921 році. Гулий-Гуленко зобов’язувався створити у південному Правобережжі мережу підпільних центрів, що стали б опорою при збройному виступі. Одна з таких груп почала діяти в Єлисаветграді, однак ЧК майже одразу вдалося ввести до складу підпільників зрадника.

 Усе літо і ранню осінь генерал Гулий поклав на відновлення мережі українського підпілля, він розумів, що дорогоцінний час втрачений, але мав надію на успіх, як і взимку 1919-1920 років. У середині жовтня Гулий-Гуленко одержав наказ виїхати в зону зосередження Південної (Бессарабської) групи. У ніч на 17 жовтня з півтора десятком старшин переходить прикордонний Дністер. Дорогою загін поповнювався людом, але коли гулівці дізналися про катастрофу головних сил під Базаром, їм довелося повернутися в Румунію.

 На початку червня 1922 року Гулий-Гуленко під виглядом простого селянина їздив на дідівському возі по ярмарках, продаючи коси. Справжньою метою мандрів було збирання інформації про стан більшовицького запілля. Ще одна думка гнала його на батьківщину, він прагнув вивезти за кордон сина Володимира, який жив у родині сестри Наталки в Новоархангельську.

 Чекісти здогадувалися, що Гулий в Україні, але розставлені пастки не спрацьовували. Лише випадкова зустріч на початку червня в Одесі з давнім знайомим Діком, за яким ЧК також вела спостереження, призвела до того, що 12 липня Гулого-Гуленка заарештували. Після арешту його одразу доставили до Харкова. Майже три роки тривало слідство, і 27 травня 1925 року Харківський губернський суд засудив Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка до десяти років ув’язнення. Після цього тривалий час біографія отамана закінчувалась фразою «подальша доля невідома», але дякуючи Юрію Митрофаненку, ми сьогодні знаємо більше подробиць про подальшу долю Гулого-Гуленка. В 1927 році більшовики амністували отамана, дозволивши йому виїхати на Донбас працювати агрономом, бо мав відповідну освіту. Але колишній отаман дивом опинився в Польщі, про що дізнаємося з листа колишнього керівника контррозвідки УНР Микола Чеботаріва до сотника Володимира Шевченка: «Тільки для Вас: Гулий-Гуленко, генерал, втік з большевії. Зараз знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол. А. М. (А.М. Левицький, президент УНР в екзилі) ще його не бачив, але знає, що він тут».

 Про перебування Гулого-Гуленка в Польщі ЧК дізналося в лютому 1928 року, а через деякий час їм вдалося знову заарештувати колишнього отамана. 30 квітня 1929 р. колегія ОДПУ засудила Андрія Гуленка до розстрілу за ст. 58-6 (особливо небезпечний шпіонаж), вирок було виконано 10 травня 1929 р. Тіло отамана поховали в Москві на Ваганьковському цвинтарі. На жаль, деталі справи залишаються і досі невідомими.

 Справу визволення України після смерті батька продовжив син Володимир та онук Василь. Володимир залишився в Україні і вивчився на лікаря. Після всиновлення він отримав прізвище Барладяну-Бирладник. В 1944 році, коли СМЕРШ дізнався про справжнє прізвище Володимирового батька, він був заарештований та засуджений до 10 років ув'язнення, працював у таборі лікарем і помер в 1946 році.

 Онук — Василь Барладяну-Бирладник народився в 1942 році в Молдові (тоді Трансністрія), був викладачем Одеського національного університету імені Мечникова, брав участь у дисидентському русі, в 1977—1983 перебував в ув'язненні, помер в Одесі 3 грудня 2010 року.

 Ось такий славетний рід українців понад століття перебував в Одесі, батько й син віддали за Україну найцінніше – власне життя. Онуку вдалося прожити в незалежній України майже 20 років, але він з честю витримав тяжкі випробування долі. Тож ми повинні берегти пам’ять про всіх героїв, і про тих, хто більше сотні років тому боровся з одвічним ворогом, і про сьогоднішніх героїв, які в тяжких, кривавих боях звільняють нашу Батьківщину від московських окупантів. Й увічнювати їхні імена в назвах вулиць та на меморіальних таблицях.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України

Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 29.09.2023 > Тема "Українці мої..."