Версiя для друку Обговорити в форумi

Більшість з нас повернеться не тому, що Україна - найкраща в світі, а тому, що Україна найкраща для нас, українців. Ми повернемось додому, до витруджених батьків, до своїх соковитих лугів, ще не до кінця понищених лісів, безмежних степів, джерельної води, солов'їного співу, неземної найріднішої щирості й людяності, до свого блакитного неба й золотої пшениці. Ми повернемось до самих себе...

Десь років п'ять тому (стаття була написана 11 серпня 2000 р. - прим. редакції) я чекала рейсового ав-тобуса Київ - Умань на дев'ятій платформі київського Центрального автовокзалу. Картина буденна, нічим не примітна: проводжаючі, зустрічаючі, "кравчучки" з брудними клунками, купи сміття, змішані з клевким болотом, напльоване лушпиння, сірі безликі людські обличчя, втомлено реагуючі на хрипкий голос диспетчерської.
Та в якусь мить всі обличчя здригнулись: гомін затих, і очі кожного поволі прикипіли до зненацька виниклої з натовпу блукаючої постаті дівчини. Вона була в білосніжно білому. На ньому кричав червоно-чорний вишитий орнамент. Дбайливо вплетені в коси червоні маки і волошки, палаючі краплини намиста. Вона пливла крізь натовп, який поволі розсувався, даючи їй дорогу, і тихо наспівувала українську пісню. Її безумні від нестерпного внутрішнього болю очі когось безпорадно шукали.
Постать-марево непомітно розчинилась в далині, а ми мовчали. По жіночих обличчях котились сльози, чоловіки, незграбно сутулячись, палили. В цьому короткому, але гнітючому мовчанні кожному згадалося своє: невеселе й сумне - на всіх вистачить. А мій мозок настирливо краяла і пекла безжалісна думка: "Господи! Це ж вона, наша Україна! Матір наша! Зґвалтована, зраджена, розтерзана вандалами, своїми і чужими. Вона розгубила своїх дітей, вона блукає серед них і не впізнає їх облич, вона шукає серед них притулку, і не знаходить, вона гукає до них, а вони не чують, вона вдивляється в їх очі, простягає свої руки, а вони відвертаються..."
П'ять років по тому. "Найближчим часом 10 тисяч фахівців залишать Україну. Держава - інкубатор?" Впевнена, кожний, хто прочитав ці рядки, мимоволі здригнувся. Моя рука потяглась до пера.
Європа. Своїм рекламним вискалом вона манить, вона зазиває, вона обіцяє - вона розчаровує. Ні, вона не загниває, вона, дійсно, процвітає. Сита, одягнена, екіпірована найсучаснішими технологіями, вона - нудиться і нудьгує.
Спочатку на товарних етикетках вирізнялась стимулююча "Новинка", пізніше колола око "Суперновинка", потім збуджувала "Сенсація", "Суперсенсація"... Невтомний в своїх рекламних вигадках виробник-продавець, істерично вишукуючи способів, як виловити саме в свої сіті покупця, потураючи все зростаючим його забаганкам, сам того не відаючи, і сам упіймався, і покупця "посадив" на голку рекламно-сенсаційної наркоманії.
Результати такої залежності від "нової формули" у виробничо-споживацькій сфері не заставили себе чекати - "ломка". Європу судомить. Вона розгублено озирається в пошуках "нових" сенсацій і в пошуках нових ринків збуту для вже добряче набивших оскомину вдома "старих" новинок.
Як хворий заздрісно поглядає на здорового, так заражена американським вірусом "спотвореної новизни" Європа жадібно поглядає на своїх обезкровлених економічно та ідеологічно комуністичними режимами сусідів-простаків.
І що ж вона у них знаходить? З одного боку, сильну, загартовану в боротьбі проти її повного знищення творчу інтелектуальну еліту, яка творила і продовжує творити попри все, і з другого боку - бездонний, незахищений, наївний ринок споживачів. Іншого добра у них і самих вдосталь: брехливих парламентарів, продажних урядів, ожирілих олігархів, вузьколобих функціонерів, повій-лоббістів - "бери, не хочу". "Свєженькоє подавай!".
І ми їм подаємо: продаємо за копійки наші інтелекту-альні наробки, даруємо наші безцінні ідеї, розпорошуємо наші незчисленні відкриття, торгуємо нашим творчим потенціалом - талановитою молоддю.
У відчаї, зневірені, покинуті власною державою, ми і не помітили, як нас підключили до виснажуючих донорських систем США та європейської спільноти і почали безжалісно викачувати нашу інтелектуальну кров.
Так, як це і не парадоксально звучить, але Україна не інкубатор і не експортер молодого розуму, вона - донор. Але для кого? Для слабшого, для обездоленого, для голодного? Ні - для ситого і роз-бещеного, який для власної забаганки та розліненої втіхи, користуючись нашим затяжним невір'ям у власні сили, нахабно нахапує з наших інтелектуальних ресурсів.
Я не збираюсь драматизувати факт від'їзду наших програмістів та інших талановитих спеціалістів на заробітки на чужину. У них там є чому навчитись: і як робити, і як не робити. Але якщо країна надає право своїм громадянам виїжджати за її межі і повертатись, тобто право на вибір, як реалізувати власний потенціал, то цей факт говорить лише на її користь, це - ознака демо-кратичного державного устрою.
Україна не є кораблем, який тоне. Все ще залатуючи на ходу багаточисельні діри та пробоїни, що дістались нам від далекого та близького минулого, вона стрімко вирівнює свій курс на-зустріч своєму народові. Як не помітні на загальному фоні європейського благополуччя початки підступної кризи на ринку інновацій, так на фоні повного зубожіння українського народу і його творчої інтелігенції не помітні паростки нової України.
Не затоптати б ці свіжі паростки! Адже ще є кому. Вони наполегливо продовжують накручувати суїцидні настрої у населення, їм не потрібні здобутки нової України. Вони ніяк не хочуть осягнути, що не народ має їм слугувати, а вони народу.
З глибоким соромом я спостерігала їх і в своїй рідній Умані. Вони на День міста все ще заганяють людей у маршируючі колони. Вони ще любуються на плішивого ідола зі своїх вікон, який не по праву окуповує місце, яке давно чекає на своїх лицарів Гонту й Залізняка, увіковічених у бронзу за проектом скульптора Івана Гончара. Як комічно вони виглядали у шкіряних "комісарках" біля українських вишиванок на виставці місцевих народних майстрів! Вони наче повсталі з того світу привиди-мерці, які з ненавистю і люттю хочуть затягнути туди "і живих, і ще не народжених".
Але й ми нагадуємо тих важко хворих, які так звиклися з власною недугою, що вперто відмовляються повірити, що хвороба вже відступила і почалось поступове відродження - український Ренесанс нового тисячоліття.
Поки Європа потерпатиме від наслідків власних помилок та прорахунків, в яких немає нашої вини, в України є реальний шанс скористатись з цієї закономірної інтелектуальної "зупинки", яка чекає європейське співтовариство вже в наступне десятиліття і, нарешті, віддати належне власним недоробкам, виправити спотворене комуністичною системою економічне становище і рішуче зупинити, цитую, "марнотратство в галузі інтелекту" та "інвестувати в інтелектуальну сферу, як найприбутковішу".
Я не впевнена, що нам конче потрібно завалювати власним програмним продуктом Європу, не варто нам і з власної шкіри вилазити, щоб комусь довести, що ми на щось здатні. Ми є, дійсно, стовідсотково, високоосвіченою нацією. Нам
лише не вистачає ще тієї впевненості та власної гідності, коли навіть при нашій тимчасовій економічній бідності ми не поповземо на колінах з простягнутою рукою за інвестиціями, а відверто признаємось самим собі, що інвестувати саме в нашу країну - то велика честь для зарубіжного інвестора.
І вони, ці інвестори, добре це знають, вони просто граються в жмурки, набивають собі ціну, дуються, як мильні бульбашки; вони сприймають нас за добродушних хохлів, які готові танцювати за цент під їхню дудку. Співпрацювати з ними потрібно, але на рівних. Тоді на спільних розробках стоятиме також і "Made in Ukraine".
Відкриймо наші очі. Про наш чорнозем кожен рядовий селянин у Європі без відвертого захоплення говорити не може. Про дівочу красу нашої землі, про її простори, про дивний спокій, який наповнює душу, коли любуєшся на Дніпро з мальовничих схилів Києва, я вже тут стільки наслухалась! Правду кажуть, що зі сторони видніше.
А наші програмісти нехай попрацюють в Європі. Вже через короткий час вони прозріють, з їх очей спаде рекламна поволока і вони усвідомлять, що працюють не там і не для того. А тим часом десять тисяч українських матерів отримають матеріальну підмогу! І ще прийде до кожного з них той досвід, якого так бракує ще нашим людям - це вміння чітко організовувати робочий процес і не забалакувати нові ідеї, а швидко їх впроваджувати в життя.
В дійсності лише одиниці з наших спеціалістів отримають на чужині повну можливість на творчу реалізацію, адже в кожній з країн європейської спільноти сформовані свої національні кадри, і відібрані вони ретельно і вміло. Для більшості ж наших земляків світить лише роль робочого лошака, від якого будуть з жадібністю чекати нових "новинок" і несамовитого ритму роботи. Не забуваймо, що кожне відкриття має свого творця: колектив чи особу. Але ці імена будуть стерті для людства при підписанні контракту з мультинаціо-нальним роботодавцем, і на їх місці будуть красуватись лише імена самих компаній.
Наші таланти повернуться, раніше чи пізніше, повернуться прагматиками, зі
здоровими ідеями, вони абсорбують все найкраще і відсіють примітивне. А хто залишиться в далеких краях, нехай тому щастить, у кожного своя доля.
Більшість з нас повернеться не тому, що Україна - найкраща в світі, а тому, що Україна найкраща для нас, українців. Ми повернемось додому, до витруджених батьків, до своїх соковитих лугів, ще не до кінця понищених лісів, безмежних степів, джерельної води, солов'їного співу, неземної найріднішої щирості й людяності, до свого блакитного неба й золотої пшениці. Ми повернемось до самих себе...

(Бельгія, Фландрія).
(З електронної адреси http://observer.sd.org.ua).

ДОДОМУ...

Я до тебе лечу -
мов із вирію птах,
І не чують крилята
ні втоми, ні болю.
Знову я пробіжусь
по знайомих стежках,
Там дитинство моє,
моя радість і доля.
Я до тебе лечу -
а душа, мов дитя,
Аж навшпиньки стає -
так побачити хоче,
Як волошками там
голубіють жита,
Як з криниці вода
в синє небо дзюркоче.
Ген, за обрієм десь
чути твій голосок,
Аж здіймаються, б'ють
в серце хвилі солоні.
О, дитинства мого
золотий колосок,
Я до тебе крізь даль
простягаю долоні...
Ми під небом оцим -
колоски на полях!
Стільки золота світ
ще одвіку не бачив.
Я до тебе лечу,
моя рідна земля,
І не знаю - чому
і сміюсь я, і плачу.
Ген, за обрієм десь
чути твій голосок,
Аж здіймаються, б'ють
в серце хвилі солоні.
О, дитинства мого
золотий колосок,
Я до тебе крізь даль
простягаю долоні!
Я до тебе лечу -
мов із вирію птах...
Віктор КАЧУЛА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 29.10.2004 > Тема ""Будьмо!""