Версiя для друку Обговорити в форумi

У Харкові Громадська організація «Центр підтримки громадської активності «Крила» видала в серії «Сіль землі» книгу Микити Шаповала «Схема життєпису. Біографія. Листи». Видання містить спогади видатного українського політичного і громадського діяча, члена Центральної Ради, поета Микити Шаповала, інші тексти та фото до його життєпису.

Микита Шаповал народився 8 червня 1882 року в селі Сріблянка (нині село Сіверської міської громади Бахмутського району Донецької області) в бідняцькій, багатодітній (дев’ять синів і донька) сім’ї. Він свідчить, що Донеччина була українською: «В Сріблянці, що була далеко од світу, од повітового міста (Бахмута) 30 верст, від шахт мабуть 50 верст, а кругом степи, Дінець, ліси – була чиста, гарна, пахуща українська мова».

 Ті, хто служив в армії знали російську, але це була чужа мова. Шаповал згадував: «Салдацький язик» впливу не мав. Село жило в окремому психічному світі». Це ж саме можна сказати і про інші села корінних жителів Донбасу.

 Микита Шаповал пише про односельчан: «Я буду згадувати їх, моїх сріблянців, бо вони були моїм «суспільним оточенням» з малечко і печать свого духа наклали на мене. Їх тепер більшість не існує. Повимерали чи загинули трагично. Але згадуючи про свою молодість, я бачу їх і живу спогадами про їх. Вони мене несвідомо навчили українській мові. Коли хто казав, що я маю «добрий український стиль», то завдячую їм, нащадкам Запоріжжя, що зімовник колишній, Сріблянку репрезентували. Чорняві, високого росту, рухливі, балакучі і співучі люде, що в чарах красномовства, в кайданах праці, в ізоляції від инших суспільних світів перебували на рівні своєї, винесеної з глибин віків примітивної свідомости. Вони жили, хоч і не знаючи хто вони. Все, що вони, Сріблянка, заклали в мою душу, ще й досі існує в мені».

 Проте малого Микиту вирізняли любов до книги і потяг до знань. Він збирав книги різними способами. Першими книгами були казки і житія святих. Шаповал писав: «Я був релігійний більш, ніж уся родина і любив висловлятися, «як святі говорили». Світ фантастики і неправди, але перші основи моральної правди я пізнав з життя святих, а заповіти боротьби з казок».

 Неписьменна мати двічі спалювала синові книжки, бо вважала, що вони заважають синові виконувати домашню роботу і взагалі бідним дітям не потрібні. Але якось, побачивши, як син тужить за книжками, попрохала їх у лікаря. Лікар-єврей дав Микиті «Кобзар» Тараса Шевченка і сказав: «Ты малоросс, читай эту книгу, ее должен знать каждый малоросс».

 До цього Шаповал про Шевченка навіть не чув. Читав тільки російських письменників. Він добре запам’ятав, яке враження справив «Кобзар»: «Читання «Кобзаря» зробило в убогій хаті цілу революцію. Я читав добре (так кажуть), а мати і сусідні баби плакали. «Катерину», «Причинну», «Наймичку» я вивчив на пам’ять і декламував на вулицях по святах. За це иноді гроші мені давали. Переписав з «Кобзаря» багато любимих творів і перечитував. Історичних не розумів. Побутові і ліричні зворушували всіх. Тоді всі почали говорити про козаків і батько перестав уживати московських слів, до яких привчився ще у війську. Мені здавалось, що «Кобзар» про козаків написаний, а не про нас. Що ми українці – цього тоді ніхто з нас не знав».

 Усвідомлення себе українцем відбувалося повільно: «Пригадую, що коли прочитав 3 томи «Богдана Хмельницького» Костомарова, то відкрилось мені багато. Але свідомість окремішности України од Росії не було. По книжках видно було, що Україна й Росія те саме. Тільки «малороси» не вміють або погано говорять по-руському. Стати культурною людиною – це значить стати чисто руським. Я знав уже руську мову, але як з дитинства так і досі в приватному житті говорив тільки по українському (пізніше жаргоном) і дуже любив українські пісні. В лісовій школі 2 роки, особливо весною, літом і восени, працював у лісі, в розсадниках, на посадках лісу, на таксації, проходках, рубках і т.п. – увесь час з робітниками і робітницями українцями. Разом працювали, разом увечері йшли 3-5-8 верстов з лісу до дому, разом співали, так що я хоч і відчував свою перевагу «в науці» над ними, але психологічно був з ними, подібний до їх».

 Завдяки своїм здібностям і знанням Микита Шаповал закінчив з відзнакою Ново-Глухівську державну лісову школу, здобувши фах лісовода. Тобто, він вибився в пани, але ніколи не забував про своє походження і боровся за визволення і визискуваного народу, і всієї пригнобленої української нації.

 Становленню української свідомості сприяло і спілкування з освіченими українськими патріотами. Якось Микита Шаповал познайомився з трохи старшою за нього дружиною одного вчителя, яка закінчила гімназію і «дуже любила Малоросію». Юний Микита «виливав їй свої жалі, що Малоросія знищена і лаяв Росію». Жінка познайомила його з учителем Іваном Семеновим: «Я за чаєм у вечері балакав багато про Малоросію і на запитання І.Є. Семенова, щоб я робив на пользу Малоросії, я випалив: «когда будет возстаніє за независимость України я тогда стал-бы во главе его». Учитель мене зацитькав і сказав, що цього не можна взагалі говорити і щоб я був дуже обережним з такими словами».

 Зросійшення України тривало. Спогад Шаповала про Прилуки: «Після Різдва в жіночій гімназії новина: вивішено на стінах наказ начальниці, що гімназисткам рішуче забороняється говорити «по малоросійському» і навіть вживати окремі «малоросійські слова». Мені про це переказують знайомі гімназистки. Я пропоную гарний план: «коли так, то давайте ходити по Александровській вулиці і будем голосно говорити по-малоросійському! Що? Нам страшно? Ага вас за це виключать з гімназії. Гаразд. Тоді так: будемо ходити, я говоритиму голосно по-малоросійському, - мене не виключать. А ви говоріть тихенько, нишком».

 М. Шаповал жив на квартирі в учителя Жирового, який вчив його співати під гітару українські пісні: «Якось заговорили про заборонені пісні. Жировий проговорив мені пісню «А вже літ із двісті, як козак в неволі, по-над Дніпром ходе, викликає долю». Я дуже зацікавивсь і прохав його проспівати мотив її. Він каже, що не можна. Чому? Заборонено. Ким? Правительством. Чому? Тому що… що вони проти українофилів. А що таке українофили? Це ті, що «мечтають» одділити Малоросію від Росії. На що одділити? Вони хочуть завести гетьманщину. Як у Шевченка? Ні, інакшу».

 Микита Шаповал був переведений на роботу в Слов’янськ. Тут у 1901 році Шаповал познайомився з Олександром Макаренком, ученим лісоводом, який саме закінчив Лісовий інститут у Петербурзі: «В перший же день він, почувши на його запит про мою національність, що я «малорос» розповів мені про український рух, його завдання, про соціалізм і т.п. Я говорив тільки по-українському і моя свідомість сколихнулась: я відкрив ще новий світ. Увесь і зразу віддався в принадний ідейний полон, ставши українським революціонером і соціалістом».

 Микита Шаповал вступив до підпільної Революційної української партії.

 Шаповал розповідає, яке враження на нього справила творчість Ольги Кобилянської: «Прочитав роман Кобилянської «Царівна», який оформив мої індивідуалістично-горді почуття, наповнивши мене почуттям самоповаги. Це була перша книга, що розбудила в мені почуття гідности не в грубому смислі. Низьке соціальне становище і злидні перестали мене гнобити». Микита Шаповал прочитав і інші книги Ольги Кобилянської: «Для мене Кобилянська була будите лем почуття самоповаги у людини, що розвивається як творча одиниця. Особливо це потрібно для українців, що не мають визначеної національної і політичної свідомости. Туга за вищою свідомістю особи у Кобилянської здавалась мені надзвичайно-важною для розбудження українців, як борців. «Індивідуалізм» такого роду був моєю вірою. Тому Кобилянську я вважав представником нової історичної доби у відродженні України. Ідея «личности» у соціал-революціонерів і у Кобилянської зливаються. Соціялізм і індивідуалізм по моєму не суперечности».

 На еміграції в Чехословаччині, в передмісті Праги - Ржевніце портрет Ольги Кобилянської висів над робочим столом Микити Шаповала.

 В Балаклії Шаповал вчив українську літературну мову і вів українську революційну пропаганду серед лісоводів. Він зазначав: «Ідея революції (національної) цілком опанувала мною».

 Микита Шаповал був переконаний, що поки в Україні немає пам’ятника Шевченкові, то тут не може стояти жодний інший пам’ятник. Перебуваючи на військовій службі в Харкові, він зробив невдалу спробу підірвати пам’ятник Пушкіну.

 В армії Шаповал вів українську революційну пропаганду і за це 8 місяців був ув’язнений у варшавській цитаделі, але звільнений за браком доказів.

 У 1907 році Микита Шаповал одружився із студенткою Ольгою Павловською. Обоє вступили на історико-філологічний факультет Харківського університету. Шаповал пише публіцистику і поезію (вірші почав писати ще в юності під впливом Шевченка). В 1909 році М. Шаповал спільно з П. Богацьким починає видавати в Києві журнал «Українська хата».

 Під час Українських Національно-визвольних змагань Микита Шаповал посідає міністерські та інші керівні посади. Велику роботу Микита Шаповал розгорнув на еміграції в Чехословаччині. Ольга Шаповал розповіла про цю працю свого чоловіка в його стислому життєпису: «В літі р. 1921 він разом з Н.Григориївим і ближчими йому людьми закладає Український Громадський Комітет, що нагодував, обув та на працю умістив тисячі українських людей і стараннями якого повстають: р. 1922 Українська Господарська Академія в Подєбрадах, р. 1923 Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, матуральні курси, що потім перетворилися в українську Реальну гімназію, українська Студія мистецтва, поважна видавнича акція Українського Видавничого Фонду, Український Архів Музей та інші. Ефект цієї організаційної праці колосальний. Українські професори в своїх високих школах мали можливість поширювати українську науку. Року 1924 нарешті М.Ю. реалізує свою давнішню мрію – створює Український Соціологічний Інститут. М.Ю залишив по собі велику спадщину соціологічних студій. На підставі докладів університетських професорів сенатора С. Шелухина та професора Л. Білецького загальні збори Наукової Ради Українського соціологічного інституту уділили М.Ю. Шаповалу 8.Vі.1929 р. докторат соціології honoris causa».

 25 лютого 1932 року Микита Юхимович Шаповал помер в розквіті творчих сил. Його співробітниця професор С. Русова свою недруковану біографію про Микиту Юхимовича закінчує такими словами: «Сам пролетар по походженю, з безземельної селянської родини, він своїм розумом, непохитною волею переборов усі перешкоди на своєму тернистому шляху, добився сам найвищих ступнів наукового знання і щирої пошани від справжніх вчених і в Европі, і в Америці і на цьому славному життьовому шляху ніколи не спокушали його ані гроші, ані кар’єра, жив завжди дуже просто, віддаючи всі свої запрацьовані гроші на українську справу, на українські видання, на установи. Як родився в убогій хатині, так і помер в невеличкій хаті на чужині. Мусимо пам'ятати, що 25 лютого 1932 року не стало серед українців великої людини, патріота з широким розумінням визволення України».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2024 > Тема "Українці мої..."