Версiя для друку Обговорити в форумi

7 червня в прес-центрі Національної спілки журналістів України в Києві відбулася презентація книги «Україна: пекельний 22-й. Народний щоденник».

 Журналістки Алла Багірова і Юлія Бережко-Камінська зібрали короткі, але ємні емоційні свідчення українців різного віку, соціального стану, з різних частин країни і навіть світу – від перших годин війни.

 Багато людей мусили залишити Україну. 99% біженців – жінки з дітьми, люди похилого віку і тварини. Наші біженці знайшли гостинний притулок у багатьох країнах світу. Але зазначають, що найкраще організована допомога у Польщі.

 Російське повномасштабне вторгнення викликало підйом національного духу в українців. Добровольці йшли до військкоматів. Свідчить Олександр Бурмахін із Києва: «Кілька днів ми шукали можливість долучитись до руху спротиву. Всюди величезні черги з охочих узяти в руки зброю, запис даних і слова – «чекайте дзвінка». Зелене світло було тільки для тих, хто проходив військову службу, мав статус учасника бойових дій. Після трьох спроб у різних пунктах мобілізації потрапили до набору і врешті-решт – до складу батальйону «Свобода».

 Письменник і журналіст Євген Положій свідчить про Суми: «Суми не були готові до оборони, але сумчани були готові до боротьби. Як з’ясувалося, це значно важливіше. Ворог отримав жорстку відсіч. Місто героїчно вистояло – і стоїть, незламне, досі. В облозі, з болючими втратами, під бомбами, що вбивають мирних людей, - але стоїть».

 Євген Сосоновський із Маріуполя висловлює свою думку про причини жорстокості росіян: «Маріуполь… Місто, яке останніми роками перетворилося на справжню вітрину оновленого українського Донбасу. І я впевнений, що саме це стало однією з головних причин тієї нелюдської жорстокості, з я кою його знищували рашисти: і місто, і мешканців. 87000 загиблих та померлих маріупольців – така статистика за даними маріупольського моргу. І ще майже 27000 неопізнаних тіл. І це – далеко не остаточні цифри, адже у дворах і під завалами все ще залишаються тіла загиблих. Кожен п’ятий мешканець міста».

 Про це ж розмірковує Євген Положій: «Ворог не просто не збирається припиняти гвалтувати, вбивати і катувати мирне населення, ворог ротом експрезидента рф дмітрія медведєва заявляє, що насилля і вбивства мирного українського населення – це і є справжня мета росії. Кінцеве вирішення українського питання».

 Ірина Єрмоленко, докторка фізико-математичних наук із Харкова: «Для нас харків’ян після 24 лютого остаточно зруйнувався шаблон про братерство з росією. Традиційно вважалося, що Харків – проросійське місто. Наразі це найбільш проукраїнське місто в нашій країні. Для нас ця війна – урок єднання нації. Ми горді, що є харків’янами. Попри всі випробування, які лягли на плечі містян, життя триває. Всі комунальні служби працюють. Майже під обстрілами щоденно вивозиться сміття, вулиці прибираються, навіть квіти у парках висаджуються. Все робиться для того, щоб мешканці не забули, що таке комфорт, а це – тепло, вода і світло. Для героїзму є місце не лише на полі бою, а й, виявилося, в цивільному середовищі. Це, можливо, виглядає дивно, але навіть у понівечених будинках є гаряча й опалення – завдяки роботі комунальних служб і підрозділу незвичайних ситуацій. Допомагають і харків’яни, виходячи на ліквідацію завалів після обстрілів. Над головою летять снаряди, руйнуються споруди, а люди ще більше гуртуються. Коли в метро, де ховаються від ворожих атак сотні харків’ян, музиканти беруться за інструменти і дають імпровізований концерт, розумієш: «Таку країну неможливо перемогти!» Чого хотіли окупанти? Підкорити психологічно. Поставити на коліна, лякаючи авіанальотами, артобстрілами. Але разом із тим, силу духу українців не здолати».

 Книга «Україна: пекельний 22-й» - це унікальний щоденник і водночас мозаїчна картина незламності українського духу.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2024 > Тема "Резонанс"