Версiя для друку Обговорити в форумi

Із 1 липня в холі станції Київського метрополітену «Золоті ворота» експонується фотовиставка «Лікарні. Нерозказані історії». На прикладі медичних працівників Запоріжжя, Чернігова, Ізюма Харківської області, Приморська Запорізької області та Боярки Київської області показано подвиг українських лікарів у перші місяці повномасштабного російського вторгнення.

 На мобільних стендах поєднано документальні фото з цитатами із розповідей медиків.

 Із 24 лютого 2022 року в Україні сталося понад 1800 атак на заклади охорони здоров’я. 344 людини було поранено, 143 загинули.

 Оскільки багато працівників мусили виїхати, виникла проблема нестачі персоналу. Медики, які залишилися, практично жили й працювали в лікарнях цілодобово. Залучали до праці колег, що вимушено залишили території, де велись бойові дії. В лікарнях залишили тільки тяжко хворих. Весь час надходили пацієнти з пораненнями.

 Завідувач ортопедично-травматичного відділення лікарні в Запоріжжі Євген Яцун згадує: «Раніше в середньому на рік кількість пацієнтів була близько 2000, а зараз цей показник сягає понад 4000. Я весь час згадую фразу хірурга Миколи Пирогова: «Війна – це епідемія травм». Зараз ми займаємося цією епідемією».

 Завідувачка відділення анестезіології лікарні в Запоріжжі Ольга Назаренко згадує: «Такої кількості пацієнтів ми ніколи не бачили. Більшість постраждалих везли із Маріуполя з переохолодженням, з недоїданням, з пораненнями. Коли раніше у відділенні проводилося 600-700 анестезій за місяць, то у перші місяці війни їхня кількість зросла майже у два рази – до 1100-1200».

 Завідувачка відділення екстреної медичної допомоги лікарні в Запоріжжі Тетяна Кравченко розповідає: «Ми приймали 100 поранених на день. Коли почалися обстріли міста, до нашої лікарні стали масово надходити пацієнти з пораненнями».

 Завідувач хірургічним відділенням в Ізюмі Анатолій Коваленко згадує: «Після чергового обстрілу операційний блок було зруйновано, і ми обладнали операційні у підвалі. Постраждало також терапевтичне відділення – пряме влучання у шахту ліфта і кухню, було пошкоджено дах та приймальне відділення».

 Лікар із Ізюма Ігор Дегтярьов розповідає: «У перші дні у нас у відділенні залишалися лише тяжкохворі пацієнти, але ми не могли їх евакуювати у підвали під час обстрілів через стан здоров’я та через те, що не працювали ліфти. Часу було обмаль, щоб спустити людей з 4 поверху, тому ми накривали їх матрацами, щоб уникнути можливих поранень через скло, що летіло від розбитих вікон».

 Генеральна директорка дитячої лікарні в Боярці Катерина Савінова зауважує, що лікарі не мали досвіду надання медичної допомоги при вогнепальних пораненнях: «До нас потрапила дитина, яка зазнала кульового поранення у пахвову ділянку. Ми не могли дістати кулю, адже не мали для цього необхідного обладнання. У березні 2022 року до нас також потрапила дівчинка з численними пораненнями: голови, черевної порожнини і ноги. Її батько був у важкому стані в районній лікарні, а мати – загинула. Вони сім’єю намагалися вибратися з Ірпеня. У нас не було такого досвіду. Наші лікарі ніколи не надавали медичну допомогу при вогнепальних пораненнях. Тому ми навчалися, дивилися онлайн-лекції, щоб зрозуміти, як правильно надавати медичну допомогу в таких випадках».

 Медична директорка з Чернігова Світлана Александрова свідчить: «Під час перших місяців війни у нас просто зникли посади та субординація у колективі. Ми всі були на одному рівні. Тобто медичний директор, завідувач відділення, лікар, санітар чи охоронець – ось цей розподіл на посади став неважливим. Кожен робив те, що міг. У нас діяв один принцип: «Скільки я зможу, те я беру і роблю».

 Завідувачка харчоблоку психоневрологічної лікарні Світлана Зубель розповідає, як було організовано харчування: «Працівники та пацієнти, які були фізично сильнішими, приносили нам воду зі свердловини. Вона знаходиться неподалік від лікарні, у полі. Щодня вони приносили близько 800-1000 літрів води. Ми готували їжу кожного дня на вогнищі більше ніж на 300 осіб. Тричі на добу. Між бетонними блоками ми закладали дрова та робили вогнище. Прямо тут готували їжу. Носити 50-літрові каструлі з їжею сил не було, тому ми прямо тут розливали їжу по відрах і розподіляли їх по підвалах, між відділеннями для пацієнтів. Лікарі готували кожен сам собі, біля свого відділення. Місць на цьому основному вогнищі вистачало тільки для приготування їжі пацієнтам».

 Світлана Александрова зазначає, що нікого з пацієнтів з вибуховими і кульовими пораненнями не втратили. Але 37 пацієнтів померли внаслідок перебування в нелюдських умовах, спричинених бойовими діями.

 Старша медична сестра Центру гострих психічних розладів Олена Мацута говорить, що цих покійників, яких не приймали до моргу через брак місця, поховали на території лікарні.

 Ортопед-травматолог Центральної міської лікарні Піщанської Богоматері в місті Ізюмі Юрій Кузнєцов згадує: «6-го березня я заступив на чергування, а змінили мене лише 10 вересня – півроку я жив та працював у лікарні. Під час окупації ми з колективом надали допомогу 800 людям. До кінця квітня 2022 я був один, а з травня на робочі місця почали виходити лікарі, які залишилися у місті. Але навіть після того, як місто Ізюм було деокуповано через те, що не всі лікарі ще повернулися, я залишався у лікарні майже до Нового року».

 У підвалах лікарні, під постійними бомбардуваннями, Юрію Кузнєцову із сімома медиками довелося робити операції пораненим жителям Ізюму. Він зробив 370 операцій за п’ять місяців і врятував від смерті жителів свого міста. За це лікар Юрій Кузнєцов був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 Медики працювали в дуже складних умовах, але розуміли, що від швидкості їхнього реагування залежить життя людей.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2024 > Тема "Українці мої..."