Версiя для друку Обговорити в форумi

21 липня – особлива для українців дата, бо в цей день тільки в різні роки народилися дві знакові постаті – Олена Теліга (1906) і Олег Ольжич (1907). Про Олега Ольжича автор розповідав 14 червня на сторінках «Кримської світлиці» до 80-ї річниці його трагічної загибелі. В запропонованій статті мова йтиме про талановиту поетку та активну діячку Організації українських націоналістів (ОУН) Олену Телігу. Та все ж будемо неодноразово повертатися до Ольжича, бо їх об’єднувала не тільки дата народження, хоча й в різні роки. Але про це далі…

Олена Теліга (в дівоцтві Шовгенева) народилася в 1906 році в родині українських інтелігентів неподалік від Москви. Її батько, інженер-гідротехнік Іван Опанасович Шовгенів, був родом з села Кам’янка, Куп’янського повіту Харківської губернії, і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати – Уляна Нальянч-Квачковська родом зі Старокостянтинова на Поділлі, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування в родині була російська, але колискові мати співала українською мовою.

 Дитинство Олени було майже безтурботним. Родина була заможньою, а тому Олена і двоє старших братів мали все необхідне для здобуття доброї освіти і виховання. Коли Оленці було п’ять років, родина переїхала до Петербургу. Шовгеніви часто подорожували: виїжджали на Кавказ, до Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, але українську не вивчала.

 В 1917 році інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу професором Київського політехнічного інституту. Олена в Києві продовжує навчання в одній з приватних гімназій. У Києві Шовгеневих застала і російська, й українська революції, Шовгеневи приєднуються до активного українства. Так, батько стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Олександр – вояком армії УНР.

 Після поразки української революції батько і старший брат подалися на еміграцію. Олена разом з матір'ю і молодшим братом Сергієм залишаються в окупованому більшовиками Києві. Невдовзі приходить голод і розруха, до матеріальних нестатків додається постійне цькування. До Олени міцно закріпився ярлик «петлюрівки». Дуже скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.

 Навесні 1922 року матері разом з дітьми вдалося перебратися до Чехословаччини в Подєбради. Там батька призначають ректором Української Господарської Академії, а Олена вступає на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі.

 Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. У Подєбрадах вона знайомиться з талановитим поетом і вченим Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але, як колишній вояк Армії УНР, він допомагає дівчині в пошуках такого середовища, яке могло не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. Відтак Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.

 Перехід майбутньої поетеси на українську мову стався після того, як її тодішнє оточення показало зневагу до українців. Про це у своїх спогадах розповів Улас Самчук: «Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати від цього раділи».

 Юна Олена зробила свій вибір, вона поринула у студентське життя, брала активну участь у студентських вечірках. На одній з них вона познайомилась з молодим бандуристом з Кубані, колишнім старшиною українського війська Михайлом Телігою. Невдовзі молодята побралися і до останнього подиху були разом. Навчаючись у Празі, О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність, її вірші публікуються на сторінках «Літературно-Наукового Вісника» та інших часописів.

 В 1929 році Михайло закінчує академію, отримавши диплом інженера-лісівника і подружжя переїздить до Варшави, де на той час мешкали батьки. Олена вчителювала і доглядала за хворою матір’ю, яка невдовзі помирає від лейкемії. Після смерті дружини батько вдруге одружується, донька не знаходить спільної мови з мачухою і рідко бачиться з батьком: «Та найбільше мене мучила ця російська атмосфера в домі батька: російські знайомі, російська мова, газети, інтереси, ну все» – скаржилася Олена своїй подрузі.

 У Варшаві Олена Теліга знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника». Як у Подєбрадах чи Празі, так і Варшаві Олена є учасницею майже усіх святкувань чи літературних дискусій. Правда, тепер вона частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії. О. Теліга не була байдужою до громадського й політичного життя. Її цікавила кожна звістка, що приходила з поневоленої України. Вона цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.

 У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна, події, які відбувалися на Закарпатті, мали великий вплив на формування світогляду Олени, зокрема її політичних переконань. Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. У Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо політики Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу. У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше О. Теліга безпосередньо зіткнулася з нацизмом.

 У грудні 1939 року Олена зустрічається з Олегом Ольжичем. До цього вони зустрічалися не один раз, але ця зустріч була для О. Теліги такою, що зумовила цілий етап у подальшій долі. Ольжич на той час вже був відомий не лише як талановитий поет і учений, а й як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник Голови Проводу ОУН. За його плечами був досвід боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору ОУН.

 Теліга на ту пору була ідейно й світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність стати членкинею ОУН, влитися в український націоналістичний рух. Як член ОУН вона активно займається роботою в Культурній референтурі ОУН, яку очолював Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі.

 У Кракові Олена Теліга очолила мистецьке товариство «Зарево», яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов'язаних з діяльністю українських культурних товариств.

 У 1940 році в ОУН стався розкол, Олена важко переживала цю подію, але залишилася на боці Голови ОУН полковника Андрія Мельника. Після початку німецько-радянської війни в липні 1941 Олена Теліга в складі однієї з похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком перейшла Сян в районі Ярослава і вирушила до Львова. А вже 22 вересня 1941 року вона виїжджає до Рівного, звідки пізніше відправилась на Київ. До столиці України Олена прибула 22 жовтня.

 Теліга одразу береться за організацію літературного життя, вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах «Літаври», редагований О. Телігою. За короткий час довкола Спілки, «Українського Слова» і «Літаврів» згуртувалось чимале коло інтелігенції.

 Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості у ті роки належала «Українському Слову», яке виходило накладом 50 тис. примірників й поширювалося далеко за межами Києва. «Українське Слово» та «Літаври» широко знайомили читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Також кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції.

 Активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей. У листопаді 1941 року неподалік села Базар на Житомирщині ОУН з ініціативи О. Ольжича провела величну маніфестацію на відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового Походу Армії УНР. Після маніфестації на Житомирщині почалися арешти, а згодом і розстріли. Впродовж листопада і грудня було розстріляно більше сотні українських патріотів.

 Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня було заарештовано Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників «Українського Слова». Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито й «Літаври».

 Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Натомість вона категорично відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентровує на роботі Спілки українських письменників. Неодноразово робилися спроби переконати О. Телігу в необхідності якнайшвидше покинути Київ. Вона категорично відмовлялася.

 Відомо також, що у переддень її арешту до Києва повернувся Олег Ольжич, він домагався зустрічі з Оленою Телігою, щоб переконати її у необхідності залишити Київ і тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.

 Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників на Трьохсвятительську, де її вже чекало гестапо. За годину туди прийшов чоловік – Михайло. Поетку разом з чоловіком та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого (прийнято вважати 22-ге) у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О. Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга».

 Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті О. Теліги казав, що не бачив чоловіків, щоб так героїчно вмирали, як ця гарна жінка.

 І в павутинні перехресних барв,

 Я палко мрію до самого рання,

 Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

 Гарячу смерть, не зимне умирання.

 Трохи більше, ніж через рік, 13 квітня 1943 року помер у Данцігу батько, брати Олени пережили війну і відійшли в засвіти: в 1969 Сергій, а Олександр в 1971 роках. 20 червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен гестапівцями був закатований Олег Ольжич.

 За свої неповні 36 років життя Олена Теліга не встигла видати власну збірку. Рукописи віршів поетки німці знищили. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946 році побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі».

 Нацисти не розуміли, що, убивши поетесу, вони прирекли себе на загибель – бо, незважаючи на терор окупантів, українці чинили спротив і надихалися прикладом Олени Теліги. І сьогодні твори Теліги надають впевненості і віри в нашу перемогу у російсько-українській війні, де гинуть наші Герої, віддаючи своє життя за територіальну цілісність України, за мирне майбутнє наших дітей.

 21 лютого 1992 року на символічному місці поховання Олени Теліги та її побратимів у Бабиному Яру членами ОУН та представниками патріотичної громадськості України вперше було поставлено Пам'ятний Хрест. 25 лютого 2017 року, до 75 річниці загибелі в Бабиному Яру відкрито пам'ятник Олені Телізі.

Василь Вельможко,

краєзнавець

Одеса

На світлині - Михайло і Олена Теліги

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2024 > Тема "Українці мої..."