Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна зразка початку 90-х не мала жодних шансів зберегти ядерну зброю – ні технічних, ні фінансових, ні політичних… Як і не мала альтернативи Будапештському меморандуму, який було підписано рівно 30 років тому – 5 грудня 1994-го. Про це Укрінформу розповіли колишній глава МЗС, керівник Центру дослідження Росії Володимир Огризко та політик і дипломат Роман Безсмертний.

Втім, якщо в питанні «безальтернативності» наші співрозмовники одностайні, то в питанні, чим насправді є цей документ і який досвід усім нам, українцям, подарував – їхні думки дещо розходяться.

Володимир Станіславович більше схиляється до того, що цей документ – лише клаптик паперу, який приніс Україні гіркий досвід. І що створення потужних збройних сил та членство країни у НАТО (та ЄС) – це єдиний рецепт, який здатний забезпечити нашій країні безпеку в сучасному світі. Власне, про це остання заява нашого МЗС: «Маючи за плечима досвід «Будапешта», ми не пристанемо на жодні альтернативи, сурогати чи замінники повноправного членства України в НАТО».

Водночас Роман Петрович наголошує, що «Будапешт» – це важливий міжнародно-правовий документ, навіть сьогодні. Його «мова» нічим не відрізняється від інших документів з таким же статусом. Але є нюанс: якщо в інших документах прописані конкретні механізми реалізації, то в «Будапешті»… «Ніякий документ, навіть якщо він юридично досконалий, не працює без реальних механізмів реалізації. У даному разі це не стільки вина США, Великої Британії та інших підписантів, скільки наша», – наголошує Безсмертний.

НА ТОЙ ЧАС НЕ БУЛО АЛЬТЕРНАТИВИ НЕ ПІДПИСАННЮ

«Це був закономірний етап нашої економічної слабкості, політичної непідготовленості й тиску з боку США та Росії»

«На момент ухвалення рішення про приєднання України до Будапештського меморандуму обставини були вкрай складними та багатовимірними», – коментує агентству Володимир Огризко.

По-перше, у свідомості суспільства ще залишалася свіжа травма Чорнобильської катастрофи.

«Радіаційна загроза, покинуті міста, зруйновані життя – це стало колективним шоком. У такому контексті будь-яка згадка про «ядерну» загрозу викликала бажання неї позбутися. Якби тоді провели опитування, переважна більшість українців підтримала б ідею відмови від ядерної зброї», – вважає він.

По-друге, економічна криза початку 1990-х років була катастрофічною.

«У нас зараз кажуть, що інфляція у 10% – це вже багато. А тоді інфляція була 10 000%. Україна була на межі економічної катастрофи, їй було надзвичайно складно одночасно реагувати і на внутрішні проблеми, і на зовнішній тиск, який був очевидним. Росія, користуючись або корупцією, або невмінням наших керівників тодішніх відстоювати свої національні інтереси, накинула Україні мільярдні борги за газ. Тим часом США та інші західні країни в цілому вірили у те, що Росія – це «харашо», що це майбутня демократія і що з цією демократією ніколи більше воєн не буде, адже вона пообіцяла поводитися миролюбно та неагресивно», – зазначив дипломат.

Захід бачив у Росії майбутню демократичну державу і партнера, в той час, як щодо України, Білорусі та Казахстану панувала недовіра.

«На Заході вважали, що загроза може йти від України, Білорусі і Казахстану, де невідомо хто при владі. А з Москвою Єльцина все складалося начебто зовсім непогано. І тому короткозорі, абсолютно неадекватні рішення були прийняті американськими високопосадовцями стосовно того, що треба тиснути на ці три країни, в першу чергу на Україну, тому що в нас був найбільший цей потенціал, щоб у подальшому передати його Росії. Не знищити, не ліквідувати, як такий, а просто передати своєму наступному партнеру. Можливо, у Вашингтоні думали, що вони з Росією керуватимуть світом. Росія, звичайно, у ролі другорядного партнера, бо на той час економічно вона була ще в гіршому становищі, ніж Україна. Але десь отак американці розраховували. Тому з боку США і з боку Росії тиск був однаковий», – розповідає Огризко.

Третій момент – технічний.

«Як мені казали люди, що мали безпосереднє до цього відношення, управляти стратегічними ядерними озброєннями на той момент ми не мали жодної можливості, бо центри управління знаходилися не на території України. Тобто ракети стояли у нас, вони потребували регламентних робіт і відповідного технічного супроводу. Так, воно у нас частково було, частково не було. Також розповідали, що були випадки, коли ситуація на пускових установках ставала критичною, і наслідки могли бути непередбачуваними. Для суспільства, травмованого Чорнобилем, це асоціювалося з потенційною катастрофою подібного масштабу, – каже ексміністр закордонних справ України. – Що стосується тактичної ядерної зброї, то її оперативно вивезли до Росії. На думку багатьох експертів, це стало можливим через слабкість і некомпетентність тодішнього військового й політичного керівництва України. Таким чином, рішення відмовитися від стратегічної ядерної зброї було зумовлене не лише міжнародним тиском, а й об’єктивними технічними й безпековими чинниками».

Але можна було йти іншим шляхом – пов'язувати виведення ядерних ракет з реальними гарантіями.

«Не з паперовими, а з реальними, де було б прописано, що і як треба робити, в разі чого. Натомість обійшлися папірцем. А чому його не поставили на голосування? Тому що сказали, що це буде довго, мовляв, поки парламенти зберуться, поки розглянуть – це марудна процедура, виникнуть зайві питання... Тож давайте ми краще обмежимося тим, що є, адже президенти й прем'єри підписують, це ж на жарти, а тому ціна цього підпису не менша, ніж ратифікація в парламентах, – згадує Огризко. – На тому нашу владу й купили. До того ж дали компенсацію, якщо не помиляюся, 800-900 мільйонів доларів. На той час сума доволі значна. Але коли потім порахували спеціалісти, скільки ж було урану в переданих Росії ракетах, то вартість зросла до приблизно 60 мільярдів доларів. Тобто обідрали, як липку. Але що було робити, якщо тоді у подібних справах у нас не було ні досвіду, ні можливостей якось протистояти. Тож це був закономірний етап нашої економічної слабкості, політичної непідготовленості й тиску з боку як США, так і Росії.

Отже, на той момент іншого вибору не було?

«Чи можна було б ставити тоді питання про вступ до НАТО? Думаю, що  навряд чи. На той час і центральноєвропейської країни про це не дуже думали. Хоча в 1996-му році ми підписали хартію про особливе партнерство з НАТО. Тож тема НАТО звучала, але в загальному плані.

Чи можна було зробити цей документ кращим? Безумовно. Але, знову ж таки, мабуть не хотіли йти на загострення ні зі США, ні з Росією. І знову ж – тоді панувала загальна думка, що РФ прямуватиме до демократії. А як собі уявити, що якась демократична країна може напасти на іншу демократичну країну, особливо на ту, з якою раніше були разом, з якою є «братніми народами»? Тож вся ця комбінація і дала такий результат», – підсумував Володимир Огризко.

Роман Безсмертний вважає, що якщо брати до уваги непросту внутрішню ситуацію в Україні, а також зовнішню ситуацію у світі, то підписання Будапештського меморандуму було оптимальним рішенням. Щобільше – цей документ не складався і не підписувався за один день. Цим процесам передувала низка інших. Зокрема, наш співрозмовник нагадав, що положення про без'ядерний статус було зафіксовано у Декларації про державний суверенітет, яку ухвалила Верховна Рада тоді ще УРСР 16 липня 1990 року.

«І цю Декларацію треба читати конкретно, бо це зобов'язуючий документ, а не якийсь там маніфест», – наголошує Безсмертний.

Обіцянка без'ядерності мала колосальне значення для досягнення незалежності. Тобто саме відмова від ядерної зброї сприймалася як квиток України до міжнародного визнання її державності.

«Положення про майбутній без'ядерний статус були підтверджені, і коли ухвалювалося рішення про проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Україна повелася як абсолютно прогнозований учасник міжнародної спільноти в рамках зобов'язань, які стосуються континентальної й глобальної безпеки», – додав політик.

Роман Безсмертний нагадує про ще один епізод – візит президента США Джорджа Буша-старшого до Києва, який відбувся за три тижні до проголошення незалежності України.

«Багато хто дивиться на візит Буша-старшого і його «чікен-спіч» з точки зору становлення України як незалежної держав. Але це не так. Буш приїхав, бо злякався. І зрозуміло чому. Після розпаду Радянського Союзу світ шукав відповіді на питання: що тепер буде з глобальною безпекою, особливо ядерною? – каже експерт. – Це було питання №1 у встановленні системи міжнародної, глобальної, континентальної і регіональної безпеки. Тож чому Буш злякався? Бо знав, що на території України знаходиться 4883 ядерні боєголовки. Причому рівно половина з них – на стратегічних ракетах. Відтак переляк, який читався в словах і очах Буша-старшого, не міг не позначитися на подальшому перебігу подій».

А далі відбувся Всеукраїнський референдум та перші вибори Президента України, на яких переміг Леонід Кравчук, за президентства якого Україна не поспішала приєднуватися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і цим наражалася на фактичну міжнародну ізоляцію.

Тут варто згадати, як тодішній президент США Білл Клінтон не захотів відвідувати Україну під час турне Росією та Білоруссю, і в січні 1994-го був лише в аеропорту «Бориспіль», де провів переговори з Кравчуком, так і не завітавши до самого Києва тієї зими. Це було нічим іншим, як сигналом на тлі розмов про міжнародну ізоляцію тоді ще зовсім молодої і слабкої держави.

«Відбулися вибори Президента, потім – вибори до Верховної Ради. Одні політики пішли, інші прийшли. Розпочалися дискусії, – розповідає Безсмертний. – Але які дискусії могли бути, коли, по-перше, є Декларація про державний суверенітет, де міститься положення про без'ядерний статус, є рішення про проголошення незалежності, в якому це положення було підтверджене, по-друге, Україна стала частиною міжнародного співтовариства. То що – стоп-машина, відкочуємо все назад? Це б виглядало, що ми несерйозні люди. Але машина таки поїхала, відбувалися зустрічі, переговори…»

14 січня 1994 року президенти України, США й Росії (Леонід Кравчук, Білл Клінтон і Борис Єльцин) виступили з Тристоронньою заявою про те, що «всі ядерні боєзаряди будуть виведені з території України до Росії для цілей їх наступного розукомплектування в якомога коротший можливий час». Ця зустріч відбулася в московському Кремлі. У тому самому році 5 грудня глави країн зібралися уже в Будапешті й підписали меморандум. Цього разу до американського і російського президентів приєднався британський прем’єр-міністр. Україну ж представляв уже не Леонід Кравчук, а його наступник Леонід Кучма: його обрали в липні 1994 року.

«Ще раз кажу, що політична і безпекова ситуація тоді була такою, що альтернативи не було», - додав наш співрозмовник.

Україна, нагадаємо, не могла в повному обсязі ні обслуговувати, ні використовувати ядерну зброю.

«Її перебування на території України в умовах, коли фактично виводилися війська, зокрема ті частини, які займалися обслуговуванням, несло колосальні ризики. Мені зрозумілі аргументи, якими тоді керувалися у Вашингтоні, Лондоні, Парижі й Пекіні, говорячи про необхідність виведення з України ядерних озброєнь. І подальші політичні події в Україні, вони лише підтвердять правильність цих позицій. Тут і хитання політичного маятника, і проблеми, які проявилися в розвитку економічної моделі – все це могло призвести до будь-яких наслідків, включаючи заволодіння подібними об’єктами Бог зна ким», – підкреслив Роман Безсмертний.

ПОМИЛКИ, БЕЗЦІННИЙ ДОСВІД І НЕВИКОРИСТАНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МЕМОРАНДУМУ

За словами Володимира Огризка, тим, хто працював над «Будапештом», часто закидають те, що в англомовному тексті було використано термін «security assurances», що можна було б перекласти як «безпекові запевнення» і що є слабкішим за термін «security guarantees» («безпекові гарантії»). Однак, в україномовній та російськомовній версіях тексту Меморандуму використовується саме термін «гарантії безпеки»/«гарантии безопасности».

«Якщо брати англійський текст, то там написано «assurances», але коли відкрити англійський словник, то побачите, що слова «assurances» і «guarantees» – це синоніми. Тому питання тут не в семантиці і не в тому, де і які коми були поставлені, а в політичній відповідальності тих, хто ставив свій підпис, – наголошує дипломат. – Багато років по тому президент Клінтон сказав, що дуже шкодує, що тиснув на українців, бо він не міг уявити, що Росія вчинить так, як вона вчинила. Але його наступники виявилися слабодухими політичними керівниками, вони не тільки не зреагували на агресію, як належало, а навпаки ще більше заспокоювали росіян, мовляв, нічого-нічого, ми все це вирішимо з Україною, я маю на увазі, після анексії Криму. Так само як і нам тоді казали з Вашингтона: «Не робіть жодних кроків, ми будемо це дипломатично вирішувати». Ну, бачите, до якої дипломатії ми дійшли»…

Що стосується досвіду, то він, каже Огризко, насправді гіркий.

«Це плата за політичну наївність і недалекоглядність. Хай там як, але наші тогочасні керівники повинні були мати хоч якісь елементи передбачення. На жаль, таких елементів в їхній позиції не було. Другий висновок полягає в тому, що безпека – це питання номер один для будь-якої держави. Якщо вона забезпечена, тоді можна думати про розвиток, про соціальні стандарти, про культуру, науку тощоі таке інше. Якщо її немає, ми тоді маємо загрозу від диких сусідів».

Третій висновок – у разі, коли ти не отримуєш обіцяних гарантій від своїх партнерів, ти повинен бути вільним від власних зобов'язань.

«Особисто я вважаю, що Україна має повне право заявити про те, що вона не пов'язана жодними зобов'язаннями у сфері ядерних озброєнь. Спершу це може бути декларацією, але з іншого боку, як стверджують спеціалісти, у нас достатньо можливостей для створення щонайменше брудної ядерної зброї, яка так само може бути елементом стримування. І хоч який божевільний є путінський режим, але коли там зрозуміють, що можуть отримати відповідь навіть такою зброєю, то це теж буде доволі серйозний стримувальний фактор. Але для всього цього потрібна політична сміливість, потрібні рішучі кроки, потрібно не дивитися комусь у рота, а думати про власні національні інтереси»,

Простіше кажучи, дипломат пропонує діяти за прикладом Ізраїлю, який постійно говорить про те, що «ядерної зброї у нас немає, але за потреби ми її застосуємо».

Роман Безсмертний каже, що підписуючи чи приєднуючись до міжнародних документів, необхідно розуміти, що їх ефективність залежить не лише від формулювань, а й від створення конкретних механізмів реалізації. Будапештський меморандум став яскравим прикладом того, як декларації залишаються лише словами, якщо під них не закладені реальні інструменти виконання.

«Після підписання меморандуму Україна зіткнулася з проблемою: хоча міжнародні партнери ініціювали створення необхідних структур, таких як Комітет державного контролю, ці процеси суттєво затягнулися. Ці органи почали функціонувати лише наприкінці каденції президента Кучми, тобто майже через десятиліття. Причиною було небажання українського політичного керівництва того часу належним чином працювати над цими механізмами, – розповідає політик. – Документ сам по собі не є гарантією. Гарантії реалізуються через конкретні заходи: створення систем ПРО і ППО, військових баз, механізмів спільного моніторингу та контролю. Натомість Україна покладалася на те, що текст меморандуму, як частина міжнародного права, працюватиме «автоматично». Це виявилося хибним припущенням. Це наша помилка і досвід одночасно».

«Будапешт» написаний такою ж мовою, словами, як написані всі декларації, акти міжнародного і гуманітарного права, права війни… Але на відміну від «Будапешта» їхня цінність ніколи не зменшувалася, бо в них закладені механізми реалізації.

«Якщо брати Будапештський меморандум, то по відношенню до зобов’язань України ці механізми були створені, а от зворотної роботи, яка б передбачала, як ці механізми запустити, створено не було. Уроки, які ми маємо засвоїти: жоден документ, навіть якщо він юридично досконалий, не працює без реальних механізмів реалізації. Домашня робота зі створення таких механізмів – це не лише обов’язок партнерів, а й відповідальність самої держави. Гарантії безпеки – це не просто текст на папері, а конкретні інституції, засоби й ресурси, які працюють на забезпечення цих гарантій», – наголосив Безсмертний.

«Другий момент, – продовжує Роман Безсмертний. – Коли мені розповідають, що цей документ нічого не вартий, то я нагадую: у ньому є посилання, і не одне, на Договір про нерозповсюдження ядерних озброєнь і на статут ООН. Більше того, Будапештський меморандум проголосований Радою Безпеки ООН. Він є частиною норм міжнародного права».

Саме тому, наголошує експерт, Україна повинна ініціювати зустріч підписантів Будапештського меморандуму й вимагати від них повного виконання документа у відповідності до принципів, які там зазначені, а також міжнародно-правових документів, на які він посилається. Сьогодні «Будапешту» можна дати «друге дихання».

«Ніколи не пізно це зробити. Цей документ немає терміну дії. Ми повинні зібрати й пояснити всім главам держав, які підписалися під ним, що все те, що в ньому зазначено – має для них обов’язковий юридичний характер. І що порушник цього договору, яким є Росія, відповідно набуває статусу «порушника норм міжнародного права», до якого можуть вчинятися дії, які відповідають статуту Організації Об’єднаних Націй. Починаючи з виведення агресора з цієї організації, зокрема з Радбезу ООН».

Як відомо, Росія знаходиться в ООН та Радбезі ООН – незаконно.

«А якщо підписанти почнуть «крутити носом» – потрібно їм голосно і чітко нагадати, що у 1994 році світ не стільки позбавив Україну ядерної зброї, скільки віддав цю зброю в руки бандитському агресивному режиму, і це величезна помилка. А тому в нинішній ситуації треба думати над тим, як цей режим, який погрожує світу застосуванням ядерки, знищити. Це можна зробити у різні способи. Але найпростіший для них – надати максимальну допомогу Україні через виконання міжнародно-правового документа щодо гарантій безпеки України під назвою Будапештський меморандум», – резюмував Роман Безсмертний.

Мирослав Ліскович

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 06.12.2024 > Тема "Резонанс"