Версiя для друку Обговорити в форумi

18 грудня відійшов у засвіти відомий кримський українець, ялтинський кобзар Остап Юрійович Кіндрачук…

«Кримська світлиця», шанувальником і вірним побратимом якої був Остап Юрійович, глибоко сумує за померлим і висловлює щирі співчуття родині, близьким, друзям, усім, хто знав покійного, цінував його творчість. Нехай ці публікації, які наводимо сьогодні, нагадають читачам, якою колоритною, непересічною постаттю був і залишається у нашій пам’яті наш кримський український земляк і побратим Остап Юрійович Кіндрачук.

Кримські світличани

ОСТАП КІНДРАЧУК: «КОБЗАРЮВАННЯ — МІЙ СПОСІБ ЖИТТЯ»

Серед сірого байдужого натовпу, серед чужинецької мови і музики у столичній підземці Майдану Незалежності або на вулиці Хрещатик щовечора тужить-плаче бандура і лунають пісні про героїчне минуле України... То мандрівний кобзар, козак Остап Кіндрачук намагається пробудити від сну українців...

Остапа Кіндрачука можна впізнати здалеку: кубанська черкеска, майстерно укладені сиві вуса, довгий чуб, у вусі сережки (рівносторонній козацький хрест і тризуб у сонці). Козак з діда-прадіда, Остап Кіндрачук постійно мандрує Україною, побував у різних країнах, тому в репертуарі (понад 170 історичних пісень!), окрім українських, є пісні польською, німецькою, татарською, болгарською та ін. мовами. Він багато читає, захоплюється історією України, вивчає традиції своїх предків. Окрім того, 77-річний кобзар «на ти» з комп’ютером, по Інтернету спілкується з рідними і друзями.

Саме на Майдані Незалежності ми й зустрілися з кобзарем.

— Пане Остапе, доля закинула Вас у Ялту, але родом Ви із Західної України. Чи не манять до себе Карпати?

— Я народився в Івано-Франківській області, на Покутті. Раніше у Карпатах бував часто. У дитинстві я був ревним любителем географії, відвідував географічний гурток, ми ходили на екскурсії у гори. А потім мені потрапив до рук багатотомник польською мовою про пригоди Тарзана. Я спеціально вивчив польську мову, щоб прочитати. Після війни був дуже популярний фільм. А в нас навколо — руїни. На мене це справило таке велике враження, що я вирішив піти до Африки, де абсолютно вільна людина Тарзан живе у Джунглях. У 6 класі підбив двох хлопців-однолітків. А гуцули нам розповіли, що вони ходять нелегально на базар до Румунії, де пограничних постів небагато… Ми пішли у Карпати, а там така краса: гуцули на полонинах нам показували печери, легенди розповідали, співали пісні. Ми жили на природі, харчувались бринзою, ожиною. Тому вирішили: для чого нам та Африка, коли така краса у нас!

До Ялти я потрапив з Казахстану, де 2 роки працював на цілині. Після школи я не вступив до льотного училища: нам пояснили, що скорочення штатів. Це вже я згодом дізнався, що з бандерівських областей льотчиків узагалі заборонено було приймати… Я пішов у школу механізації, звідки навесні 1955 року нас відправили до Казахстану на цілинні землі. Я працював на тракторі. Одного разу взимку я поїхав на Іртиш по дрова, мороз був такий лютий, що трактор заглох у степу за 20 кілометрів від аулу і я обморозився. До Ялти приїхав лікуватися. І до цього часу у Ялті; там одружився, народилися діти… Маю трьох дітей, 7 онуків і 4 правнуків.

— Кобзар Остап Кіндрачук з козацького роду?

— Мама у мене була козацького роду, прізвище Котелко. Її предки у XVII ст. брали участь у битві запорізьких козаків з турками у районі нашого села (і до наших днів там є Червона долина); багато козаків було поранено, дехто залишився серед місцевих мешканців на лікування… За родинними переказами, батько Роду Кіндрачуків був опришком за часів Богдана Хмельницького; звали його Юрчик, тому нас називають у селі Кіндрачуки-Юрчаки.

— Саме тому Ви й вивчаєте історію України, зокрема козаччини, носите костюм кубанського козака?

— Мені назавжди закарбувалося у пам’яті: війна була у розпалі, я був ще зовсім малесеньким, я бачив, як стояла хата, а тоді від вибуху все полетіло до хмар… Німці відступали, услід за німцями з’явилися дивовижні вершники у кубанках і черкесках, зупинилися у моєму селі Котиківка. Я біля них раював, козаки співали «Тиха Кубань»… Ми, сільські хлоп’ята, з цікавістю розглядали їхню зброю, одяг, коней, проводжали їх далеко за село…

І потім, коли я вже став капітаном судна, я побачив у Новоросійську такого ж кубанського козака Леоніда Дубовика. Зараз він живе в Одесі. Коли почалася перебудова, він одягнув козацьку кубанку і черкеску, їздив на коні з бричкою, робив свій бізнес: прогулянки на бричці. Того дня була штормова погода, судно не випускали у море, я грав на бандурі, і тут побачив цього козака… Ми обнялися спонтанно, як рідні. І до цього часу спілкуємося.

…Мене вразив один історичний факт, коли у 1945 році за різними даними від 25000 до 70000 кубанських, донських, терських та інших козаків, які боролись проти більшовиків у другу світову війну, здались британському командуванню під гарантію невидачі їх в СРСР. Та прем’єр-міністр Великобританії Черчіль на вимогу Сталіна видав козаків з жінками і дітьми у австрійському місті Лієнц. Тут були і козаки часів першої світової війни, які боролися проти окупантів. Майже всіх бранців сталінські посіпаки або розстріляли, або замучили в таборах ГУЛАГу, або довели до самогубства. Живими залишилося близько десяти козаків… Саме на їхню честь я ношу такий козацький костюм…

— Хто з історичних постатей Вам найбільш близький?

Я дуже закоханий у гетьмана України Івана Свирговського, про якого мало говорять. Тоді господарем Молдови був Іван Вода Лютий, який запросив Свирговського допомогти визволити свої землі від турецького поневолення. У нього було лише 1200-1400 козаків. З молдавськими ополченцями військо складало близько 30 тисяч воїнів. Ударною силою були козаки Свирговського. За 3 місяці вони звільнили усю територію Молдови, взяли Бухарест, розгромили усі турецькі гарнізони… Розлючений султан сам очолив військо, почав тіснити козаків; армія султана чисельністю перевищувала у декілька разів! Почався відступ і в районі села Рокшани турецька армія оточила молдавське і козацьке військо. Козаки організували свій неприступний табір, який неможливо було взяти. Це був своєрідний млин, що перемелював турків і яничарів. Та через зраду одного з молдавських бояр усіх захопили в полон. Господарю Молдови відрубали голову, з черепів молдаван уздовж доріг викладали піраміди. А 15 козаків, які залишилися живими, продали у рабство на галери. Запорізьке військо зібрало кошти і викупило козаків у господаря галери. І Свирговський організовує новий похід на Кілію. Гетьман сам був завжди у перших рядах і героїчно загинув у бою з турками, — з болем розповідає кобзар і, почувши, що я з Бориспільщини, починає нову пісню:

Хмара грізно суне на Бориспіль.

Темна тиша опада в лиман...

Де ж ти, Хмелю, де ж ти забарився, —

Богом нам дарований Богдан?        

Чи забрів по славі до зовиці,

Чи забравсь по старості на піч, —  

Де б не був ти, Хмелю, озовися,    

Доки нам не одібрало річ.

Обступає душі наші грішні

Кредиторів нещадимий клан...

Хто, Богдане, володіє грішми,      

Той тепер в Україні гетьман.

Повертайся, Хмелю, доки світа

Бо чомусь не йде із голови,

Щось немовби про варшавське сміття,

Щось як начебто про грязь Москви…

— Що Вас спонукає мандрувати?

— Я працював у морському порту Ялти майже 35 років. Нас було 900 осіб, з них залишилося близько 20. Залишились ті, які не сидять на місці. А ті, хто грали у доміно, попивали пивко, бігали за таблетками, ті вже давно відійшли… Вони сиділи вдома і чекали, коли до них смерть прийде. Вона, напевне, й до мене приходила, але ніколи вдома не заставала…

— Ви співаєте не лише українською, а й польською, німецькою… Ви бували в різних країнах. Допомагають меценати, друзі?

— Ніколи ніхто не допомагає. Навпаки усі намагаються перешкодити. Починаючи від консула, який каже: «Куди ти прешся, діду? Там захворієш. Стара людина — це ходячий букет хвороб…» На що я відповідаю, що звичайним людям страшні хвороби, а козакам хвороби невідомі, тому можете не хвилюватися. Приходиться звертатися до мафії: за гроші відкривають візу…

— Хтось говорить, що кобзарі — люди, які пробуджують національну свідомість, хтось прирівнює кобзарство до старцівства. А що для Вас кобзарство?

— Мені подобається грати на бандурі. В першу чергу, я дуже люблю грати для себе. І я так і робив. Часто грав на палубі судна, на якому працював. А коли Радянський Союз розпався, Ялтинський порт розпродали, я працював кочегаром і собі грав у кочегарці. Це неподалік Лівадії. Одного разу проходила група німецьких туристів і побачили, як замурзаний кочегар грає на якомусь автентичному інструменті. Знімали мене на фотоапарати, кінокамери. Поруч лежав футляр від бандури, куди вони накидали мені німецьких марок… Потім я став біля музею грати… Отже, мені подобається, і з цього можна жити…

Мій репертуар — це співана історія України. Виконую понад 170 пісень, якими намагаюся привернути увагу українців до власної історії, до героїчного минулого України. Співаю історичні пісні, думи, пісні на слова Франка, Шевченка, Лесі Українки, Бориса Олійника.... Знаходжу сучасні тексти, де піднімаються проблеми сьогодення, підбираю мелодію сам.

— У Вас велика бібліотека? Що любите читати?

— У моїй власній бібліотеці три тисячі книг. Не маю часу, тому читаю у метро і коли зайду до їдальні пообідати. Ось зараз читаю «Витоки української нації», де аналізується «Велесова книга», дуже цікаво подається стародавня історія України різних періодів, фольклор, звичаї… У мене є з десяток видань «Велесової книги».

— У що вірите?

— У мене є багато літератури на цю тему. Є академічне видання «Вірування народів світу», є усі твори Силенка, Лозко, є Коран і Біблія (у тому числі й перекладена українською Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм)… Простудіював усю літературу. Та найбільше враження на мене справила книжка Миколи Руденка «Гносис і сучасність», де він розповідає про побудову Всесвіту, наводить формули про живу і мертву матерії, доводить, що Всесвіт складається з безлічі монад (джерел духовної розумової енергії), які своїм світлом, як руками, розповсюджують розум і життя у Всесвіті. Ці монади (згустки інтелекту, божественна субстанція) є усередині кожної людини. Я настільки зачарований тією книгою, що мені здається, саме Микола Руденко найближче підійшов до істини, що таке Бог.

— Ви вірите у відродження української України?

— Тяжко вірити у відродження, бо українці — не той народ, який прагне відродитися. Постійно відбувається селекція: усі найхоробріші, найсвідоміші, найвідданіші українській ідеї люди у всі часи (і сьогодні) йшли боротися за неї і гинули. Залишається більшість тих, яким усе байдуже. Донищували голодомором найпрацьовитіших, найталановитіших людей, які зберігали нашу культуру… Ця селекція безслідно не пройшла. І зараз ми маємо цей народ, який пережив війни і лихоліття. Молодь виростає на наркотиках… Якщо і з’являються ініціативні, працьовиті люди, то їм створюють такі умови, що вони в Україні себе не можуть реалізувати. Сім мільйонів заробітчан за кордоном — найбільш активна молодь!.. Весь пасіонарний цвіт України відсіюється постійно. Хто це робить? Ви бачили десь банкіра-українця (крім Ющенка) чи власника фабрики? Усі не українці… А українці безпорадні, навіть не підозрюють вони, що у нас уже нічого немає свого. Вся промисловість неукраїнська… У Верховній Раді — також більшість не українці; вони й хочуть, щоб землю можна було продавати, щоб українців перетворити у своєрідних циган… А молодь деградує. Скільки молодих наркоманів щодня проходить мимо на Майдані Незалежності!..

Українські діячі культури збираються у музеях, проводять заходи, ювілеї… один для одного… А мене щодня по сто осіб, серед них і українці, питають: «Що це за інструмент? Як він називається?»

— Сьогодні дехто з кобзарів молодшого покоління не сприймає концертну бандуру, засуджує, що у музичних школах грають саме на таких інструментах…

— Там, де українці, там нема пророка у своїй Вітчизні. Важливо — справжнє мистецтво… В Одесі, наприклад, є 7 козацьких організацій і кожна говорить, що вони справжні, а 6 — фальшиві. Теж саме і серед кобзарів. Сьогодні кажуть, що Спілка кобзарів — виплід радянської реалії, значить його треба занехаяти. Але там були свої здобутки! Якби не чернігівська бандура, то у нас би не було взагалі нічого. Коли чоловіків за бандуру, як Олексія Нирка, відправляли до Сибіру на 25 років або взагалі знищували, тоді жінки хвалили партію, Сталіна і зберегли бандуру. Але ж вони співали і народні пісні, і, нишком, заборонені… Тепер відроджується і старосвітська бандура, і кобза. І це добре. Але ж ті здобутки, які були, не можна перекреслювати. Це такий український менталітет…

— Вірите, що серед українців є характерники?

— У казки я не вірю. Але характерники справді є… Характерники — це вільні люди, які себе не дали зім’яти кріпацькому рабству. Вільна людина вона і є характерник. Бо тих, кого зламала кріпацька неволя, ті характерниками ніколи не будуть… Боплан писав, що українські козаки-характерники найбільше цінують свою свободу, без якої не уявляють життя… Вони так відстоювали свою волю, що вороги жахалися. У світі переважає рабська психологія. У характерників — психологія вільної людини.

— Що означає сережка у вусі козака?

— Наскільки мені відомо: коли у війську з’являвся молодий козак — один-єдиний син у сім’ї, і якщо він згине, то його рід припинить існування, то йому чіпляли у вухо сережку, щоби всі козаки у міру можливості не дали йому загинути.

— Ви ведете здоровий і фізично, і духовно спосіб життя. А чи є у Вас якісь секрети?..

— Щоранку роблю зарядку, п’ю фіто-чаї, постійно споживаю цибулю, каші… У мене є книга «Козацька медицина», у якій автор доводить, що кобзарі довше живуть, оскільки бандура має лікувальні властивості, звукові коливання позитивно впливають на людський організм.

— Про що мрієте?

— Дочекатися, що пробудиться характерницький дух українців.

Довідка:

Остап Юрійович Кіндрачук (народився 13 листопада 1937 в с. Котиківка, нині Городенківський р-н Івано-Франківської області) — бандурист, козак. Нині проживає у м. Ялта.

34 роки (1958–1992) працював у Ялтинському морському порту, з 11 — капітаном-механіком «Комети».

З 1962 року навчався у Олексія Федоровича Нирка, з яким наприкінці 80-х років створили в Ялті товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, пізніше реорганізоване в Ялтинське міське товариство «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка.

До 1985 року — соліст Кримської народної капели бандуристів імені Степана Руданського.

Збирач книг про козацтво та історію України, дослідник кобзарства в Україні та на Кубані. Колекціонує козацьку зброю.

В Україні грає в Києві, Ялті, Одесі, Львові.

Записав в Польщі на студії два аудіо альбоми, деякі пісні з яких увійшли в аудіоальбом «Остап Кіндрачук. Козак – бандурист», який сам і поширює.

Остап Кіндрачук знімається у телефільмі Олега Бійми «Кобзарські шляхи» (1988, Укртелефільм) і серіалі «Роксолана» (1996, Укртелефільм).

Лариса ГРОМАДСЬКА

https://ukrnationalism.com/interview/1242-ostap-kindrachuk

19 квітня 2015 р.

Художник_Аліна Далініна

Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар – на Майдані Незалежності у Києві: КОЛИ СУСПІЛЬСТВО МОВЧИТЬ, ГОВОРЯТЬ КОБЗАРІ... І ДІТИ

Сьогодні призовий фонд Всеукраїнського літературного конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» імені кримського поета Данила Кононенка поповнився кобзарськими 500 гривнями, які наш земляк і побратим Остап Кіндрачук адресно «накобзарював» за місяць для фіналу конкурсу, що має відбутися на Великодні свята у Києві.

«Навіщо, Остапе? - запитую, - це ж Вам на життя?» «Та скільки мені треба, - посміхається козак. - Кобзарі не повинні бути ситими, тоді й від правди можна відійти. Я коли прочитав твори минулорічних переможців у «Кримській світлиці», у мене від радості і смутку серце заболіло, - признався кобзар. - Від радості, що є у славній Україні така талановита літературна молодь, а смуток - що вони, рідненькі, нікому не потрібні в тих маленьких селах та містечках, окрім як «Світлиці» та її конкурсу».

Остап Юрійович зробив паузу, ніби підбираючи якесь слово, і продовжив: «Залишенці - це ж Герої. Ти мене розумієш. Ті, хто цю світлу справу продовжують робити на тій землі, де справа та починалась... Я б хотів - і тебе прошу, друже Олександре, щоб конкурс, який започаткувала «Світлиця» в Криму ще за життя мого побратима Данила Кононенка, ПРОДОВЖУВАВ ЖИТИ! Я на Великдень хочу прийти на фінал, якщо доживу, і хочу просто подивитись на тих діточок, які, я вірю, стануть літературним майбутнім нашої рідної України. Візьми гроші, вони «чисті», - посміхнувся Остап, - охриплим кобзарським голосом зароблені. Майже місяць відкладав, щоб передати в оргкомітет. Прочитав, що «фейсбучна» спільнота лише фотознімками цікавиться. Знімки - то добре, а от поезія, проза, публіцистика, та ще написана дітками - це те, про що дорослі не напишуть – вірніше, не так напишуть. Діти - чесніші!!!»

Ось така відбулась нещодавно зустріч і розмова на Майдані Незалежності з ялтинським кобзарем Остапом Кіндрачуком. Скажіть, після таких кобзаревих слів хіба ми можемо допустити якийсь збій у конкурсі? Звичайно, ні! Тож закликаю усіх: підтримайте талановитих дітей - майбутніх письменників, журналістів, яких чекатиме на Великдень українська столиця! «Кримська світлиця» через започаткований ще 20 років тому літературний конкурс відкриває юні українські літературні перлинки. Ми збираємо кошти для талановитих дітей, які приїдуть до Києва на фінал конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» ім. Д. Кононенка - на призи, гонорари та на дорогу. Вже вийшла з друкарні книжка, складена з творів дітей - переможців минулого року. Цей конкурс, ці діти, ці твори - це духовний місток єднання з Кримом. Підтримаймо їх!

Олександр Польченко,

член журі, заступник голови оргкомітету конкурсу «Ми – діти, твої, Україно!» ім. Д. Кононенка

«Кримська свiтлиця» №7 за 16.02.2018 р.

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=19679

І ОДИН У ПОЛІ ВОЇН...

Українську історію, як відомо, не можна читати без брому. Надто багато в ній сумних сторінок...

Особисто мені бром не зашкодив би і при вивченні сторінок суто героїчних. Є ж, звичайно, і такі. Але у цих випадках виникає питання: як же ми, такі безстрашні і мужні, постійно ведемо лише оборонні війни, та й у тих частенько програємо?

Чому лише Берестечко і Крути? Чому, якщо республіки, то лише Холодноярська і Колківська? Чому криївки, а не всесвітньо відомі фортеці? Чому слава Олександра Македонського, Чінгісхана, Наполеона - іншим націям, а не нам?

Звичайно, у нашій історії також є сюжети для цікавих пригодницьких фільмів. Тож на кілька хвилин зануримося у цей героїчний період.

 * * *

 Військового писаря Івана Богуславця турки захопили в полон під час морського походу 1583 року. Але, мабуть, доля була ласкавою до козака. Бо згодом його визволяють запорожці, причому за сприяння дружини турецького паші Семіра. Закохалася, бідолашна, у Богуславця, втекла з ним в Україну, побралася з писарем і народжувала вже козачат.

 * * *

 Самійло Кішка також побував у полоні. Довгі роки веслував на галері аж поки не підвернувся випадок. Українець ним вирішив скористатися. У 1599 році він піднімає повстання на галері, що стояла біля Гезлева. Все пройшло вдало. Згодом Самійло Кішка стає гетьманом і, зібравши військо, йде у Валахію допомагати королю Міхаю. У 1601 - 1602 роках бере участь у Лівонській війні.

 * * *

 Олексій Шафран, козацький полковник, потрапив у полон в 1600 році. Життя на галері не мед, і, щоб остаточно не дискваліфікуватися, полковник у 1607 році піднімає повстання, коли галера підійшла до Балаклави. Звільнений від турецької залоги корабель, полковник Шафран через Азовське море перегнав на Дон.

 Там, видно, вирішив використати семирічний морський досвід. Організував чималеньке військо з донців і запорожців. На 300 човнах воно вирушило в море і здобуло Трапезунд.

 Біля Синопа був успішний бій з турецькою ескадрою; полковник Шафран діяв, як досвідчений флотоводець. Увінчаний лаврами переможця, повернувся на Дон.

 * * *

 Марко Якимовський - підняв повстання на галері 7 грудня 1622 року. Допоміг сильний шторм, яким українець вирішив скористатися. Від острова Лесбос, що в Егейському морі, корабель з повсталими козаками доплив аж до Палермо (Сицилія). Там побудували капличку з моделлю захопленої галери.

 До речі, внаслідок добре спланованої операції тоді було визволено 220 невільників. З них - один італієць, два англійці, 3 греки і 22 турки, які чимось, видно, «проштрафилися». Решта - запорожці і донські козаки.

 Треба сказати, що капличка, побудована на честь події, збереглася й дотепер. Тоді король Сицилії і папа Урбан-VІІІ вшанували повстанців. У 1628 році козаки через пів Європи дочимчикували до Кракова, де на основі їхніх розповідей історики записали і видали невелику брошуру.

 * * *

 Іван Сулима, гетьман, кілька років провів у полоні. У 1619 році підняв повстання біля берегів Тунісу. Захоплену галеру привів до Риму і подарував папському престолу. За це хороброго гетьмана нагородили золотою медаллю. Треба сказати, що повсталих цього разу було 180 чоловік, з них українців лише 50. Тобто, менше, ніж 28%. Видно, недаремно про українців кажуть, що вони ідеально об’єднуються за 5 хвилин перед розстрілом. А ще тоді, коли набридне плавати на галерах. Ми - нація повстанців, а не завойовників чи будівничих. Чомусь, як тільки доходить до мирного державотворення, так відразу ж починаємо сваритися. Або ж так: меншість свариться, а у більшості від споглядання... опускаються руки. Депресія «з’їдає» навіть найактивніших людей.

 * * *

 Ось характерний випадок. Роман Каторжний, наказний ніжинський полковник, на початку 40-х років ХVІІ століття потрапляє до турецької неволі.

 В січні 1643 року в Середземному морі піднімає повстання на галері. Знищивши частину екіпажу, вбивши й господаря галери (певне, в печінках уже сидів!), Роман з побратимами визволив 270 невільників. В полон узяли 40 турків та кілька єврейських купців.

 Оскільки більшість невільників (а саме 200 чоловік) були запорожцями, то вони вирішили зберегти команду і бити клятого турка й надалі. Тоді активно воював з Османською імперією король Сицилії Фердинанд ІІІ Габсбург. От козаки й найнялися до нього.

 Все було б добре, але в 1648 році Роман Каторжний дізнався про війну Богдана Хмельницького з Польщею. Одним словом, покликала хлопців ненька-Україна... Цікаво, що не такий вже й старий полковник помирає у Ніжині в 1654 році.

 Чи не тому, що як досвідчений дипломат, зрозумів: «воз’єднання» з Росією нічого доброго Україні не дасть? Зрозумів, мабуть, й інше - там, де немає єдності, важко розраховувати на перемогу...

 І хто зна, може повстання на галері було найсвітлішою сторінкою його життя? Там, принаймні, козаки діяли злагоджено.

 * * *

 До речі, про усі вищенаведені історичні факти я дізнався від ялтинця Остапа Кіндрачука. Це так, ніби у Львові, Івано-Франківську, Києві та Запоріжжі бракує своїх істориків-дослідників козаччини.

 Вони, може, і є, але Остап усім історикам - гетьман! Принаймні, історикам цього напрямку. Сама його постать притягує людей, які цікавляться козаччиною. Притягує і зовнішнім своїм виглядом, і співом:

 Гей, на Чорному морі хвиля грала

 І турецький корабличок розбивала,

 Сорок тисяч невільників визволяла...

 Співає про це Остап у Ялті, співає у Києві, Львові, Варшаві і Гданську. А будучи людиною ерудованою, відповідальною і обов’язковою, намагається знати все, про що співає. Може, він і поступається в чомусь дипломованим історикам із науковими ступенями; зате виграє в іншому. Він - ходяча наша історія; може й один такий в Україні. Бо чи є такі люди у Білорусії, Латвії, Естонії, Чехії, Німеччині, Японії? Нічого подібного не чув, хоча і цікавився цим питанням. Тільки Остап Кіндрачук з Ялти є нашою ходячою козацькою сторінкою, починаючи з одностроїв, бандури і закінчуючи вусами, оселедцем і, звичайно ж, станом душі.

 Його вже знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Тож Остап законно мав би отримувати бодай невеличкі кошти від Міністерства закордонних справ України. Для пересувань. Адже є не лише кобзарем, а й дипломатом, причому фаховим. Ефективно працює на користь своєму народові; жодних «простоїв», а, тим більше, дипломатичних поразок!

 Його образ став хрестоматійним. З превеликим подивом я побачив його фігурку навіть на величезному панно Донбаського історико-літературно музею Василя Стуса. Центральними фігурами там є Тарас Шевченко і Василь Стус, але й для Остапа місце знайшлося. Отже, донецький художник Михайло Кушнір також вважає Остапа не останньою фігурою в нашій історії.

 Згадуючи Кіндрачука, не слід забувати, що творцем цього образу (може, й не прямо, а опосередковано) був інший великий ялтинець і великий українець Олексій Нирко. Адже це він, бандурист і політв’язень, свідомо став ялтинцем аби (за його словами) «обандурити Крим і Кубань». Постать для Криму така ж важлива, як і Остап. Хіба що не виділявся зовнішнім виглядом і працював і більше на перспективу. Але бандурист Кіндрачук є, без сумніву, його найкращим творчим здобутком.

 Про тандем Нирко - Кіндрачук колись і фільм варто буде створити, але боюся, що наш ледачий український кінематограф не скоро до цієї теми підійде.

 Зауважу, що і Олексій Нирко, і Остап Кіндрачук були нашими вірними читачами з першого ж дня заснування «Кримської світлиці». То ж кому, як не нашій газеті писати про них у той час, коли вся Україна ще тільки розкачується?

 Говорячи про системний підхід і про те, що українська історія не повинна бути історією хоробрих і талановитих одиночок, ми зовсім не повинні легковажити... долями цих одиночок. Система якраз і повинна полягати в тому, щоб сам народ підносив своїх вірних синів, своїх орлят-соколят, до небачених висот. Бажано ще за життя. Не розкіш, не матеріальну сторону я маю на увазі. І навіть не славу. Але дуже важливо допомогти їм в самореалізації. Тому й говорю про створення художніх кінострічок; а якщо ні, то хоча б цікавих телепередач.

 Бо, дійсно, часом соромно буває, коли людей, на кшталт Кіндрачука, цінують іноземці, а ми, українці, не виділяємо їх із загальної маси.

 Багато конкретних прикладів упізнаванні і пошанування його за межами України міг би навести сам Остап Кіндрачук:

 - Поїхав я якось зі своєю бандурою до польського Вроцлава. Граю, співаю. Аж тут підходить до мене людина явно не польської зовнішності. Як згодом з’ясувалося, це був араб з Кувейту. Підходить і каже: «Я вас упізнав по плакату. Плакатів із вашим зображенням у Києві, на Хрещатику, тьма-тьмуща! Не сподівався побачити українського козака у Вроцлаві. Скільки ж ви хочете, кобзарю, за свою гру?»

 Я відповів, що гру мою оцінюють слухачі і дають - хто скільки може. Сентиментальний араб оцінив мою гру у 200 доларів! Чи то він настільки закоханий в українську культуру, чи у Кувейті усі настільки багаті?

 Там же, у Польщі, а якщо точніше, то у Зеленій Турі, я випадково познайомився із монголами. На їхню честь я заспівав українською мовою улюблену думу Чінгісхана. Текст пісні узяв з трилогії В. Яна «Чінгісхан». Лише переклав самотужки з російської на українську. Мелодію написав сам. Адже кілька років провів у Казахстані і отой мелос половецько-монгольський закарбувався у моїй пам’яті.

 Треба сказати, що монголи до мене підійшли не прості, а актори відомого «Степового театру». Слухають вони знайому мелодію, української, звичайно, не розуміють, але слухають уважно, як-не-як, творча інтелігенція.

 А я співаю з почуттям:

 Згадаймо, згадаймо

 степи монгольські,

 Голубий Керулен,

 золотий Онон!

 Це так їхні головні ріки називаються, як у нас Дніпро і Дунай. Як почули оці слова, враз стрепенулися... І повторюють схвильовано: «Онон», «Керулен»! «Керулен», «Онон»! Керівник театру якусь мить приходив до тями, а потім як заволає: «Камеру!!! Камеру!!!».

 Писав я цю пісню для себе (адже з великим інтересом свого часу прочитав трилогію Яна) і ніколи не думав, що мою гру колись будуть оцінювати представники творчої інтелігенції Монголії. А тут раптом таке везіння! Записали вони на кінокамеру мою пісню, а згодом я дізнався, що цей сюжет показувало монгольське телебачення. Моя українська пісня пішла із монгольськими субтитрами...

 Треба сказати, що слухали мене у Польщі і німці, і французи, і греки з італійцями. Ось тільки попсували мені крові, шепочучись поміж собою: «Балалайка, балалайка!» Це вони так про наш козацький інструмент. Не раз хотілося підвестися, взяти за шкірки найбільш «ерудованих» і прокричати: «Та запам’ятайте ви нарешті: бандура, а не балалайка!» Ледве стримую себе у таких випадках. Нація недопрацьовує, не популяризує, як слід, свою культуру, а я мушу «розхльобувати»...

 * * *

 Дійсно, нічого не залишається Остапу - хіба що працювати за десятьох. Що він і робить, не очікуючи фанфар. У одній з газет навіть з’явилася замітка: «Бандурист із восьми путівників». І справді, його фото є у польських путівниках (по Львову і по Україні), у німецьких (по країнах СНД, по Україні і Криму) і навіть у японських!

 Така реклама дає свої плоди. Скажімо, у 2000 році Остап Кіндрачук у Львові познайомився із німцем Гайнцем Бауером. Гайнц возить туристів із Німеччини, тому обійти ялтинського бандуриста, який облюбував собі місце біля готелю «Жорж», йому дуже непросто. А він і не намагається навіть. Адже про цього українського кобзаря навіть у путівниках пишуть!

 Слухаючи бандуру впродовж кількох років, сентиментальний німець полюбив її настільки, що вирішив купити під час свого чергового візиту до Львова. Задумано - зроблено! У 2006 році мешканці древнього галицького міста були свідками того, як Гайнц брав уроки гри на бандурі, сидячи поряд з Остапом біля готелю «Жорж».

 Ох, і порадів би Олексій Нирко за свого учня, якби дожив до цього дня. А так... Земля тобі пухом, великий кримський подвижнику. Не забудемо.

 Я все розповідаю про іноземців і зовсім не згадую про реакцію українців на бандуру. Навіть у такому місті, як Львів, де проявами української культури нікого не здивуєш, очі у людей лагіднішають, коли вони бачать Остапа на своєму звичному місці. Те ж можна сказати і про Київ. Одесити, які між собою спілкуються російською, підходячи до Кіндрачука, враз пригадують українську. Остап навіть сміється:

 - Одесу неважко українізувати. Просто треба посадити на кожному одеському перехресті по кобзареві.

З великою теплотою Остап показує мені фото, зроблене

на одній з вулиць Кишинева. Тут їх троє: Остап, бандура і бесарабський українець - Андрій. Зачарований звуками прадідівського інструменту, молодий інженер слухав Остапову гру впродовж двох тижнів, аж поки ялтинець не повернувся додому.

 Володіючи українською лише на розмовному рівні, не до кінця зрусифікований козацький нащадок, подарував Кіндрачуку власноруч виготовлену на комп’ютері листівочку з написом: «Доброго ранку, Украина!» Хай і з помилкою, але Остапові приємно. Адже це - зайвий доказ того, що потрібен українцям його інструмент, що недаремно він свого часу прийшов до Олексія Нирка і твердо сказав: «Хочу навчитися грати!»

 Виходить, що і вчитель його, відбувши строк у сталінських таборах, недаремно з’явився у Ялті, резонно вирішивши: раз в Криму немає козацького війська, то повинна бути хоча б бандура...

 Кримські татари кобзаря шанують, адже є в його репертуарі і кримськотатарські пісні. Російськомовне населення ставиться прохолодніше. А, дійсно, чому вони мають шанувати сепаратиста і «бєндєровца»?

 Подібне ставлення до себе Остап декілька разів відчував і у Польщі. Один чванькуватий ляшок якось просичав, почувши українську пісню: «Так би копнув того зі Сходу, щоб за кордон перелетів!». Ще якась пані переконувала, що мови української немає, пісні також, а націю нашу вигадали «жиди». Остап тоді відбувся жартом: «Видно, мудрий народ, якщо вигадав націю, на третину чисельнішу від поляків...»

 Але такі випадки досить рідкісні, а на півночі Польщі їх і зовсім немає. Адже після депортації німців населення тут перемішане, є чимало українців, яких переселили з південно-східної Польщі. Може, це їхні нащадки із сльозами на очах слухають бандуру?

 - У Польщі є єдиний закуток, - каже Остап, - де українців не зачепили під час операції «Вісла», бо потрактували як білорусів. Це Підляшшя, земля над Бугом і Нарвою. Там я ще не бував, але вихідців звідтіля часто зустрічав у Гданську. Підходять, розмовляють специфічною українською говіркою з домішкою білоруських слів. Запрошують до себе, кажуть, що на Підляшші почуватимусь як удома! Все мрію туди з’їздити...

 А ще Остап частенько згадує свою зустріч з Президентом Ющенком, яка відбулася у Гданську 31 серпня 2005 року:

 - Віктор Андрійович перебував у Польщі з візитом. Його зустрічала українська громада Гданська. Побачивши мене, підійшов в оточенні охоронців і запитав: «Звідкіля ж ви, козаче?» «З України. З Ялти, - відповідаю. - Те, що польські королі не змогли «вогнем і мечем» зробити декілька століть, я зробив із бандурою за декілька років. Пройшов «од можа до можа», від Ялти до Гданська». Президентові супутники розсміялися, а Ющенко тепло обійняв мене...

 Сергій ЛАЩЕНКО

 Ялта – Львів

«Кримська світлиця» №4 за 25.01.2008 р.

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=5510

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2024 > Тема "Українці мої..."