Версiя для друку Обговорити в форумi

На початку 2025 року має виповнитись 135 років активному учаснику національно-визвольного руху на Одещині та в Правобережній Україні, члену Центральної Ради України, старшому лейтенанту Військово-морського флоту УНР Василеві Пилишенку.

Після проголошення незалежності України в 1991 р. це прізвище можна було зустріти хіба що в довіднику про членів Центральної Ради. Завдяки ретельним дослідженням життєпису члена Центральної Ради та члена Одеської Української Військової Ради (ОУВР) одеськими істориками Тарасом Вінцковським, Анатолієм Мисечком а також Ігорем Гриценком з Запоріжжя, вдалося дізнатися багато нових фактів з біографії В.В. Пилишенка.

Народився майбутній офіцер українського флоту в селі Мухівці Немирівської волості Брацлавського повіту Подільської губернії, найвірогідніше, 1 січня, бо названий на честь святого Василя. Тобто, за новим стилем це має бути 13 січня. Виявляється, в родині вже був старший син з таким іменем, тому батько Василь і мати Агафія кликали молодшого Васильком, але в офіційних документах він був Василем. На жаль, залишається не визначеним точний рік народження нашого героя, дослідники наводять роки від 1889 до 1891.

Родина Пилишенків була заможною, про що свідчить навчання Василька в Немирівській гімназії. З історії гімназії дізнаємося, що в той час, коли Василько Пилишенко був гімназистом, восени 1905 р. учні старших класів чоловічої гімназії вимагали звільнити найбільш ненависних учителів, покласти край грубому ставленню до учнів; їх підтримали учениці жіночої гімназії. Щоб зламати опір учнів, обидві гімназії закрили на цілий місяць. Можливо, спротив гімназистів надав впевненості підлітку в тому, що об’єднаними зусиллями можна відстоювати свої права.

 Керівництво піклувальної ради Подільської губернії зняло з посади директорів обох гімназій в Немирові й в 1906–1908 роках призначило директором чоловічої гімназії відомого українського педагога Миколу Леонтійовича Лятошинського, який розпочав свою педагогічну діяльність в 1885 році як викладач історії саме Немирівської чоловічої гімназії.

На жаль, поки не встановлено, чим займався юнак після закінчення гімназії, але достеменно відомо, що в 1912 році Василь Пилишенко потрапив матросом на Чорноморський флот, а наступного року юнак був зарахований до унтер-офіцерської школи в Кронштадті. Під час навчання взяв участь в закордонному морському поході російської ескадри до США. Ця далека країна справила неабияке враження на Василя.

Після повернення в Кронштадті В. Пилишенко успішно склав іспити і повернувся да Чорне море боцманом панцерника «Синоп». Попереду молодого боцмана чекав шестирічний термін надстрокової служби. Посада боцмана була однією з ключових на кораблі, він був «батьком» для всієї команди корабля, окрім офіцерів. Під час Першої світової війни корабель ніс службу поблизу Севастопольською бухти. В листопаді 1916 року став штабним кораблем Дунайської флотилії, що охороняла північно-західне узбережжя Чорного моря з пропискою в порту Одеси.

 А через чотири місяці в Російській імперії сталася Лютнева революція, у вирі революційних подій команда «Синопа» обрала свого боцмана головою суднового комітету. Він з перших днів Української революції долучився до громадсько-політичної діяльності. Зокрема, під час проведення одного з перших віче української громади Одеси, яке відбулося 1 квітня 1917 р., військовий моряк виступив із промовою, в якій закликав матросів і солдатів українського походження до праці на користь рідної землі. Окрім цього, В. Пилишенко входив до Одеської ради робітничих депутатів та представників армії й флоту. Разом з В. Чехівським був делегатом від Одеси на Всеукраїнському з’їзді УСДРП, який відбувався в Києві 16–18 квітня. 19 квітня мічман Пилишенко брав участь в роботі Всеукраїнського національного конгресу. Голова Центральної Ради М. Грушевський окремо виділив прибуття на форум представника Чорноморського флоту «матроса В. Пилишенка» і надав почесне місце у президії форуму. Під час привітального слова мічман запевнив, що всі українці Чорноморського флоту дали слово активно підтримувати «українські інтереси».

 На цьому форумі Василя Пилишенка було обрано до другого складу Центральної Ради. Але в політичних дискусіях під час проведення сесій Центральної Ради він себе не проявив. Тому до складу Центральної Ради, затвердженого 21 (8) серпня, В. Пилишенко не увійшов. Мічман Пилишенко був делегатом одного з двох Всеукраїнських військових з’їздів, що проходили у травні – червні 1917 р., а також делегований на місячні курси політичних наук, організовані в Петрограді з ініціативи російських урядовців. Через це прізвище мічмана зникає на певний час зі шпальт одеської преси.

 Але в листопаді на заклик Центральної Ради приступити до українізації Чорноморського флоту прізвище Пилишенка знову згадується після його обрання Головою Одеської української морської ради. Одночасно В. Пилишенко також був комісаром Одеського військово-морського порту. Як голова ОУМР брав участь у роботі коаліційного тимчасового об’єднаного органу із координаційними функціями в боротьбі з провокаціями та анархією, яку неофіційно називали «комітетом 10-ти». В грудні пробільшовицьким силам вдалося відсторонити В. Пилишенка від керівництва морською радою.

 На початку січня 1918 року після захоплення влади в Одесі більшовиками Василь Пилишенко опиняється в Херсоні і потрапляє до в’язниці, в якій перебуває до звільнення Херсона австрійським військом. Вийшовши на волю, він подався до Севастополя, де 29 квітня взяв участь у піднятті українського прапора на щоглі рідного панцерника «Синопу».

 За часів правління Гетьмана Скоропадського мічман Пилишенко був призначений інспектором-контролером Хлібного бюро Подільської губернії. Брав активну участь в антигетьманському повстанні і після приходу до влади Директорії став заступником голови Головного інспектора Дієвої армії УНР. В цей важкий час довелося побувати в багатьох місцях вздовж лінії фронту російсько-української війни.

 У серпні 1919 р. українське військо розпочало наступ проти денікінців на одеському напрямку, а Василя Пилишенка призначили комісаром Одеського повіту. Утім, до Одеси українські підрозділи не дійшли, тому він не зміг приступити до виконання своїх обов’язків. Це була остання спроба моряка-чорноморця побувати на Чорному морі. Відступаючи на захід разом з частинами Дієвої армії УНР, В. Пилишенко у листопаді потрапив у полон на станції Деражня (тепер в Хмельницькій області) до білих. Того разу полоненому вдалося врятуватись від розстрілу втечею, і він подався на батьківщину в район міста Немирова.

 Після повернення до рідного села В. Пилишенку довелося брати участь в складних та інколи трагічних подіях. Йому вдалося запобігти єврейському погрому в Немирові, вмовивши за невелику винагороду отамана Волинця не робити цього. Невдовзі на Вінничину прийшли червоні й заарештували колищнього урядовця УНР, але йому знову пощастило. Командиром червоноармійців виявився його односелець і шкільний товариш Омулевич, син місцевого священика. Підрозділ червоних незабаром відправився на Жмеринку, залишивши арештанта напризволящє.

 Пересидівши зиму в рідному селі, навесні 1920 р. Василь Пилишенко дізнався, що українська влада повернулась до Вінниці, він знову поступив у розпорядження уряду й отримав призначення Представника Українського Уряду при командуванні 6-ї армії Війська Польського. Але невдала польсько-українська кампанія проти армії більшовицької Росії звела нанівець перспективи В. Пилишенка залишитись на землях рідного Поділля. Відтак влітку він вирушив до Станіслава, де певний час виконував визначені для нього з боку уряду УНР «особливі доручення». Але після підписання Ризького мирного договору 18 березня 1921 р. між Польщею та РСФРР урядовець опинився в польському місті Мелець, а наступного року Василь Пилишенко перебрався на Волинь.

 Впродовж 1920–1930-х років він мешкав в селі Поромів (тепер Володимирський район Волинської області). В 1924 р. одружився з місцевою учителькою - донькою священика Порфирія Лопуховича Галиною. У подружжя народилося двоє синів — Олесь і Володимир. Василь Васильович відкрив у селі споживчу крамницю, заснував «Просвіту» і головував у ній, налагодив передплату українськомовної преси, створив драматичний гурток. Оскільки для вистав не знайшлося відповідного приміщення, то В. Пилишенко побудував будинок на 300 місць. Його активна громадська позиція викликали занепокоєння польської влади, тому напередодні Другої світової війни В. Пилишенка заарештувала поліція, а 6 серпня 1939 р. відправила до Варшави. Під час німецько-радянської війни родина перебувала в польській столиці, а в 1945 р. опинилася в таборі для переміщених осіб в Ашафенбурзі (Німеччина). Старший син Олесь залишився в рідному селі й загинув у Воркутинських таборах.

 В червні 1950 року Василь Пилишенко разом з дружиною і молодшим сином Володимиром оселилися в Рочестері (штат Нью-Йорк), ставши активними діячами української діаспори Північної Америки. Василь Пилишенко протягом 1960-х років співпрацював з часописом «Свобода», а в 1977 році в «Альманасі Українського Народного Союзу» опубліковано його спогади «Чорноморці в Українській Революції». Також відомо, що старший лейтенант Василь Пилишенко разом з сином співпрацював з пластовим журналом «Юнак», де було опубліковано декілька їхніх дописів, малюнків, віршів, присвячених українському флоту.

 16 липня 1989 року, на 99 році свого життя старший лейтенант флоту УНР Василь Пилишенко помер. Похований на українському православному цвинтарі Андрія Первозванного в Саут Баунд Брук. В 1950-ті роки Василю Пилишенку присвоєно військове звання старший лейтенант та нагороджено Воєним Хрестом УНР. Раніше В.В. Пилишенко нагороджений відзнакою «Залізний хрест» за участь у Першому Зимовому поході, а в 1960-ті роки нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

 Син Володимир закінчив Рочестерський технологічний інститут і став архітектором. Його художні роботи виставлялись у США та за межами країни. Після відновлення Незалежності України Володимир декілька разів побував на Батьківщині, останній раз в 2019 році, подарувавши всю приватну бібліотеку місту Дніпро в бібліотеку української діаспори імені сенатора Джона Маккейна. Помер 8 лютого 2021 року в Рочестері, похований поруч з батьком.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 27.12.2024 > Тема "Українці мої..."