Версiя для друку Обговорити в форумi

24 лютого. Три роки Великої війни, яка триває століттями. За цей час ми пережили дуже багато втрат і болю: безперервні сирени повітряної тривоги, грім ППО, вибухи ракет і дронів, зруйновані школи, лікарні, стерті з лиця землі міста й села, заміновані поля, десятки тисяч загиблих і покалічених, мільйони біженців. Але крізь кров, піт і сльози ми продовжуємо доводити всьому світові, а головне самим собі, що ми – дозріла нація, згуртована і мужня.

Пам’ятаєте, як нам давали лише три дні? Не дочекалися! Ми стоїмо. На зло всім – і ворогам, і деяким «друзям». Ми – боремося! І боротимемося далі, захищаючи право на свободу й гідність, на життя й окремішність. Захищаючи право називатися українцями – незалежними у незалежній державі. Великій Державі направду! Міцнішаємо, лютішаємо і не підкорюємося. Перемога буде за нами.

…Укрінформ розпитав відомих українців, що вони відчувають у цей день, що відчувають, коли дивляться назад, відмотуючи час до 24.02.22, а також коли дивляться вперед?

«Мине певний час, і ми переконаємося: на цій великій жертві постане нова Україна, яка буде співтворцем нового міжнародного порядку»

Мирослав Маринович, філософ, правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, проректор УКУ:

– Як, мабуть, більшість українців я відчуваю в цей символічний день велику тривогу за Україну. Тільки ця тривога викликана не стільки внутрішнім станом нашої держави, скільки зовнішніми обставинами. Бо якщо досі міжнародний порядок руйнував лише Путін, то сьогодні до нього підключився не менший руйнач – Трамп. Отож маю таке враження, що все людство складає цими днями важливий іспит, хоч цього до пуття не усвідомлює. Брехня торжествує, егоїзм наче вірус інфікує душі політиків, а насильство видається їм найвірнішим шляхом до успіху. Це – симптоми великої біди, і мало схоже на те, що людство спроможне буде її відвернути.

Мені хочеться стати навколішки перед великою жертвою, що її вже сплатив український народ. Так, вона величезна, і навіть якщо бойові дії припинилися б, ми ще довго зализуватимемо свої рани. Але не вважаймо цю жертву карою Господньою. Пригадую собі, після Революції Гідності чимало зневірених скаржилось: «За що загинули Герої Небесної сотні?!» Проте минув час, і ми усвідомили: без цієї жертви українці не піднялися б так завзято на боротьбу з окупантом. Сьогодні зневірені знову можуть сказати: «Який сенс у цих безконечних трагедіях українців?!». Але мине певний час, і ми переконаємося: на цій жертві постане нова Україна, яка буде співтворцем нового міжнародного порядку.

Якщо я був оптимістом у ГУЛАГу, коли проти комуністичного режиму повстала «малесенька щопта», то був би гріх впадати у песимізм тепер. Українці стрепенулися, зуміли відстояти свою державність і, кажучи біблійною мовою, скидають зі свого національного тіла чергову печать із тих, якими її було  приречено на неволю. Я не знаю, скільки ще трагедій доведеться пережити нашому народові. Але твердо переконаний, що врешті-решт осяйне світло України таки вирветься з-під усіх оков, і вона, як пророкував Іван Франко, «огнистим видом засяє у народів вольних колі».

«Добро не може не перемогти»

Ірен Роздобудько, журналістка, письменниця:

– Я відчуваю, що війна переходить у стадію «всесвітнього Армагеддону», тобто останньої битви Добра зі злом біля біблійної гори Мегіддо. Кажу про це без жодного пафосу, адже прописні істини існують тисячоліттями й усе в історії повторюється. І не лише з нами, в Україні, але й у світі. Відчуваю, що Добро, попри шалене знекровлення і знецінення, несправедливість, усі збочення чи помилки «сильних світу цього» – не може не перемогти.

Дивлячись назад, я відчуваю біль і лють, адже це не стільки війна, скільки нашестя зомбі, без честі й розуму; прикрість, адже пам’ятаю черги під військкоматами в перші дні і… програш мобілізаційної політики нині; тверду віру в розпад радянської імперії; вдячність до кожного, хто на фронті. А ще – розуміння того, що звитяга й піднесення на початку вторгнення нині переходить до стадії домовленостей. Це нібито й логічно, зрозуміло, але… могло б бути інакше.  

Я оптиміст із критичним мисленням. Тому попри всі психологічні інформаційні атаки як на початку повномасштабного вторгнення, так і тепер – упевнена, що Перемога буде, Україна буде, відбудова покращить подекуди радянську архітектуру зруйнованих міст і селищ, чимала частина біженців повернеться, а світ наново усвідомить значення нашої країни і вклониться усім нашим Героям. А задля цього треба сьогодні зберігати спокій, впевненість і віру, і робити все, що можеш – кожен на своєму місці.

«Нам важко, але це «важкість» шляху, а не приреченості. Ми йдемо вгору, і таки дійдемо!»

Віталій Чепинога, політик, блогер:

– Я відчуваю лють і вдячність. Це дві протилежні емоції. Але саме так ми й прожили ці три роки війни. Лють до ворога, вдячність до ЗСУ, вдячність до України й українців, які змогли вистояти і зберегти людяність. Ми стали інші за три роки. Ми стали кращі за три роки. Ми стали новою країною, новою нацією. Ми написали нову сторінку української історії і це чудова й велика сторінка, даруйте за пафос.

Три роки тому ми були наївні й слабкі. Три роки тому ми боялися. Це природньо – боятися війни, боятися ракет, боятися евакуації, боятися повітряних тривог. Сьогодні ми вже не боїмося нічого. А люди, які не бояться – здатні творити неймовірні дива.

Попри все, я оптиміст. Ані за три дні, ані за три роки у них нічого не вийшло. І не вийде. Україна була, Україна є, Україна буде! Нам важко, але це «важкість» шляху, а не приреченості. «Я син народу, що вгору йде» писав Іван Франко. Ми йдемо вгору. І таки дійдемо!

«Мушу зробити все, щоб здохло якомога більше росіян і щоб вижило якомога більше українців»

Тетяна Комлик (відома, як Татуся Бо), дитяча письменниця, блогерка:

– Я відчуваю зараз утому. Шалену втому. Проте водночас відчуваю силу. Я дивлюся, наскільки сильною стала я. Наскільки сильними стали мої друзі. Наскільки сильні мої діти. Наскільки сильна наша країна. І якщо озирнутися на 24 лютого 2022 року, то в мені вже немає такого розпачу. Я просто знаю своє місце.

Я знаю, що маю робити на своєму місці. Знаю, що мушу ще зробити на цьому місці. І є розуміння до чого рухаюся. Попри ті панічні настрої, які подекуди є в суспільстві з огляду на останні новини зі США, з Європи, з тієї ж таки Росії – у мене немає паніки. Натомість є відчуття, що всупереч усьому я маю робити те, що роблю. Я маю допомагати військовим. Я маю допомагати родинам полонених, зниклих безвісти та загиблих. Я маю робити все для ветеранів, які повертаються з війни. Я маю робити все, що я можу зробити для себе, своєї родини та своєї країни.

Я певно як ніколи почуваюся громадянкою, українкою. І що б не сталося (адже ніхто не знає, що буде завтра, чи післязавтра, бо зараз часи такі дуже непевні), я розумію, що мушу зробити все, щоб здохло якомога більше росіян і щоб вижило якомога більше українців. Задля цього й живу. Задля цього й житиму. Задля цього і прокидаюся вранці. З цим лягаю спати увечері. І допоки у мене буде можливість жити й робити усе задля того, щоби збільшувалося число дохлих росіян і живих українців, я це робитиму. Погодьтесь, це все ж таки мета, яка варта того, щоб прокидатися вранці. Звісно, мені страшно за майбутнє, бо в цьому майбутньому хотілося, щоб жили мої діти. Але часто від нас багато чого не залежать. Тому рухаємося вперед, а далі буде, як буде.

«Україна переможе. У цьому немає жодних сумнівів. А якою буде ця перемога – залежить від нас самих»

Володимир Огризко, ексміністр закордонних справ України:

– Що я відчуваю сьогодні, в цю знакову для всіх українців дату? Передусім – гордість. Гордість за наш народ, який не зламався, не став на коліна, який довів усьому світу, що воля й незалежність для нас – це не просто слова, а смисл існування. Ми продемонстрували, що готові боротися за свою свободу до кінця, і в цьому ми значно випереджаємо не лише Росію, де рабство стало нормою, а й деякі європейські держави, які, здається, не встояли б, якби опинилися на нашому місці. Тому перша емоція – це усвідомлення власної сили. Українці – велика нація, і ніхто не відбере у нас нашого права на свободу.

Якщо озирнутися назад, у ранок 24 лютого 2022 року, то спогади сповнені болю і водночас усвідомлення наскільки ми були наївними. Ми вірили в справедливість, у міжнародні гарантії, у те, що світ дотримуватиметься власних зобов’язань. Проте реальність виявилася жорстокою: сподіватися можна лише на себе, а отже, завжди потрібно бути готовими до боротьби. Цей урок ми засвоїли, і він змінить наше майбутнє.

Попри те, що Кремль намагається подати будь-які свої дії як «перемоги», справжня перемога буде за Україною. Бо за нами правда і справедливість, – а це те, що, зрештою, завжди бере гору.

Що нам потрібно для майбутнього? Надпотужна армія, активна зовнішня політика та сильна економіка. Тільки так ми забезпечимо собі гідне місце у світі. Україна має всі можливості стати ключовим гравцем у Європі, а отже й впливати на глобальні процеси. Але для цього нам потрібно подолати внутрішні слабкості, зокрема, роз’єднаність, толерантність до корупції та небажання фокусуватися на головному.

Щодо висновків… Ми більше не маємо права на ілюзії. Ми повинні позбутися наївних сподівань, що хтось вирішить наші проблеми за нас. Ми маємо розуміти, що влада олігархату – це шлях до поразки, адже для них Україна – це ресурс для заробітку, а не країна, яку вони прагнуть зміцнити. І головне – кожен із нас повинен щодня ставити собі питання: що я зробив для того, щоб моя держава стала сильнішою?

Україна переможе. У цьому немає жодних сумнівів. Але якою буде ця перемога – залежить від нас самих.

«Маємо повалити «тюрму народів». Повністю і назавжди. Від цього залежить наше майбутнє, наше існування як нації, майбутнє наших дітей»

Ірма Вітовська, актриса театру і кіно:

– За ці три роки у мене відчуття 24.02.22 трансформувалося у моновиставу «Київська перепічка», яку ми створили разом з Наталкою Ворожбит (українською письменницею, драматургинею, режисеркою та сценаристкою, – ред.). Ця вистава – історія про мої перші дні повномасштабної війни, які я, граючи у турах по 4-5 разів на місяць, прокручую ледь не щодня. Тому це відчуття зі мною завжди, воно постійно повертається. І, схоже, я його вже заспокоїла, проговорила, відрефлексувала. Тепер я його просто граю для українців, яким хочеться нагадати. Тому що це не лише моя історія, а на прикладі моїх метафор, споглядань, гумору, асоціацій виникають образи – і раптом ці образи стають дуже зрозумілими кожному.

А втім, до війни я була готова. 8 лютого 2022 року проходила курси «Жіночої варти». Це був тренінг для жінок перед самим повномасштабним вторгненням РФ – про те, як жити в місті й діяти під час воєнного стану. Я готувалася працювати з ОСББ, з людьми, які лишаються, організовувати мережеві зв'язки тощо. Але, знаєте, як часто буває, до війни можна бути завжди готовим і ніколи до неї не підготуватися. Ні, в мене не було паніки, я була зібрана. Проте, оглядаючись назад, думаю, що слід було увсі ці тренінги починати не 8 лютого 2022 року, а набагато раніше – у 2020-2021 роках. Це промах.

Що стосується майбутнього. Я переконана: ми переможемо. Наше завдання – не просто здобути перемогу, а зробити все можливе, щоб вона була остаточною. Бо всі імперії зрештою розвалюються – це лише питання часу й ціни. Російська імперія не стане винятком. Вона тримається на страху, репресіях і брехні, але такі режими не вічні. Нам потрібно закласти такий фундамент, щоб наші правнуки більше не воювали. Бо поки імперія існує – існує загроза, що війни повторюватимуться знову і знову.

А що далі? Якщо після її падіння там колись з’являться адекватні народи, які визнають свої злочини, виплатять репарації й пройдуть шлях покаяння, тоді, можливо, можна буде говорити про якесь примирення. Але це станеться, знову ж таки, лише після краху імперії. Бо поки вона існує, вона не зміниться. Нам потрібна не просто перемога на полі бою – нам потрібен демонтаж цієї «тюрми народів» повністю і назавжди. І саме від нас залежить, наскільки рішучими ми будемо в цьому процесі.

«Світ крихкий. Людина смертна. Але поки вона жива – нічого не втрачено»

Ян Валєтов, письменник і публіцист:

– Лють. Презирство. Скорбота. Складна гама почуттів, але серед них немає позитивних. І з кожним роком ці почуття посилюються. Лють і презирство до ворога. Скорбота за тими, хто втратив життя, дах, близьких.

Досі вважаю, що багато чого з того, що трапилося з нами в перші дні повномасштабного вторгнення, можна було б запобігти, зробити по-іншому, спланувати інакше і врятувати життя багатьох співвітчизників. Не вистачило інформації. Не вистачило розуміння того, наскільки божевільний наш сусід. В історії немає умовного способу. А шкода.

Рішучість робити те, що треба, поки в цьому є необхідність. Надію на те, що ми виживемо в цій бурі й станемо сильнішими, мудрішими, добрішими один до одного і зробимо висновки, які допоможуть нам уникнути бід у майбутньому. Світ крихкий. Людина смертна. Але поки вона жива, нічого не втрачено. Надія – це єдине, що залишилося у скриньці Пандори. На самому дні.

«Ми вже третій рік стримуємо усю потугу російської військової машини, і вже тільки тому гідно увійшли у світову історію»

Олександра Матвійчук, голова «Центру громадянських свобод», Нобелівська лауреатка миру 2022 року:

– Дуже гостро розумію, що Україна зламала плани Путіна. Він почав це повномасштабне вторгнення, щоб знищити Україну та рухатися далі. Він мріє про відновлення російської імперії. Три роки тому не тільки Путін, але й наші міжнародні партнери не вірили, що ми зможемо чинити спротив та давали нам від сили кілька днів. Але ми вже третій рік стримуємо усю потугу російської військової машини, і вже тільки тому гідно увійшли у світову історію.

Я згадую момент мого пробудження. Це було близько 5 ранку. Хтось подзвонив у двері. Я ще подумала, хто б це міг прийти так рано. Взяла в руки телефон і побачила десятки пропущених. Набрала останній – і так я дізналася, що Росія почала повномасштабне вторгнення та бомбить українські міста…

Я дивлюся в майбутнє з оптимізмом. Але я не бачу його легким. Майбутнє невідоме, але також ніким наперед не написане. Тому у нас завжди є шанс боротися за те майбутнє, яке ми хочемо для нас та наших дітей.

«Я не готовий просто вмирати, не доклавшись до того, щоб усе закінчилося так, як хочеться мені»

Руслан Горовий, режисер, письменник, музикант, волонтер:

– Звісно, що 24 лютого кожен з нас запам'ятав на все життя. І щороку в кінці лютого у кожного українця буде такий підвищений, як мені здається, рівень тривожності. У мене все пов'язано з цими днями. Лютий, бачите, якось для нас усіх став критичним місяцем року. Це стосується і Майдану, 20-го числа, і початку війни у 2014 році, ну і, звісно, повномасштабного вторгнення 24 числа у 2022-му. А в мене ще й збігається з моїм днем народження, яке припадає на кінець місяця. Я розумію, що України такої, як була, вже не буде ніколи. Буде інша, я в це вірю, але саме такої, як була, вже не буде.

Для мене війна не почалася у 2022 році. Я весь час був присутній на війні так чи інакше, тому що це було пов'язано і з роботою, і з життєвою позицією. Ми шукали дітей зі Службою розшуку дітей. І дуже багато було звернень після 2014 року на Донбасі. Окрім того, ми возили допомогу і возимо до цього часу. Тому в мене немає розподілу, що зараз війна – це війна, а до 2022 року – не війна. Але змінилися масштаби, в першу чергу масштаби втрат... Все, що сталося з нами, це страшний кошмар. І винуватець один – народ Росії.

Що стосується майбутнього, то я оптиміст. Бо якби я не дивився з оптимізмом у майбутнє, то лишається тільки лягти, скласти лапки й умерти. Але я не готовий просто вмирати, не доклавшись до того, щоб усе закінчилося саме так, як хочеться мені. Тому я буду робити все, що від мене залежить, щоб Україна перемогла. Що буде перемогою і як вона буде визначатися? Мені сказати важко. Але я все одно оптиміст. Як показує практика, навіть якщо в якийсь момент щось потрапляє, я маю на увазі влада, до рук дурнів і просто ненормальних людей, то рано чи пізно воно зміниться. Так, як зараз, буде не завжди. А завжди буде Добро і воно переможе зло, навіть якщо в якийсь момент здаватиметься, що це неможливо.

Поговорив Мирослав Ліскович

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 28.02.2025 > Тема "Резонанс"