Версiя для друку Обговорити в форумi

Цей підземний медичний госпіталь площею в 500 «квадратів» лікарі називають «андеграундом» (від англ. underground – підпілля, підпільний, те, що суперечить усталеним кодам соціуму, – ред.). Тут дійсно все не так, до чого всі звикли. Шпиталь облаштований на глибині 6 метрів під землею. Він цілком автономний і максимально втаємничений у цілях безпеки.

Ініціатором його створення виступив командир угрупування сил та засобів Медичних Сил «Схід» ЗСУ Роман Кузів.

Кореспонденти Укрінформу розмовляють з ним дорогою до цього унікального медзакладу. Через ті ж безпекові питання не називаємо геть нічого, що могло б «засвітити» його місцезнаходження.

МЕДИЧНИЙ «АНДЕГРАУНД», ЯК НОУ-ХАУ

«Мені говорили, що, можливо, я божевільний. Та коли побачили, що такі об’єкти ефективні, то запланували розгортання ще двох – на інших напрямках. Це наша «фішка». Ми перші в світі, хто перемістив під землю передове хірургічне відділення. Є досвід Ізраїлю, який розміщував госпіталь під землею, але там мова про готову інфраструктуру. Це правильно, але у нас завдання інше, нам треба надавати допомогу поблизу лінії зіткнення, треба адаптуватися до умов», – розповідає Роман.

За його словами, підземне передове хірургічне відділення є прототипом лікарні швидкої допомоги великого міста, яка виконує завдання в районі ведення активних бойових дій. Операційна бригада може надавати дуже широкий спектр невідкладної хірургічної меддопомоги. За необхідності долучатимуться вузькі спеціалісти, як нейрохірург тощо.

«Чому було прийнято рішення перейти під землю? Ми не можемо зупинити операцію, наприклад, під час обстрілу. У той же час медики не можуть себе захистити, а противник не дотримується Женевських конвенцій. Одна з наших точок на цьому напрямку обстрілювалася ворогом 16 разів (!). Тому й було прийнято рішення перейти під землю», – пояснює Роман.

Саму модель подібного підземного об'єкту він побачив на фронті, це був маленький штаб командного пункту. Тоді ж подумав: якщо під землею може існувати штаб, то чому не може існувати операційна чи маніпуляційна?

ВИПРОБУВАННЯ МІНАМИ ТА ЗАРЯДАМИ З ТРОТИЛОМ

Підземний шпиталь, як власне і командний пункт, про який згадували вище, зробили фахівці Групи Метінвест на непромислових майданчиках, облаштованих компанією спеціально за межами основних виробництв. Перш ніж їхати в працюючий шпиталь, ми побували там, де його створили.

Як розповів операційний директор компанії Олександр Мироненко, запит від медиків з’явився досить давно.

«Це старі радянські розробки, які ми вдосконалили. Це наше ноу-хау. Потреба в шпиталях вимірюється десятками. Треба зариватися, і чим глибше, тим безпечніше буде з урахуванням тих засобів ураження, які використовує противник», – розповідає Олександр.

Він пояснює, що після спілкування з військовими медиками з’явилась ідея зробити спеціальну конструкцію, призначену виключно для медичних потреб. Проєкт було розроблено разом з Медичними силами. Базою стала сама «бочка», або ж криївка (так називають конструкції, з яких складається шпиталь), з відповідною інфраструктурою. Перший і поки єдиний діючий зразок було запущено на початку серпня 2024 року.

Як уже зазначалося, шпиталь занурений на глибину 6 метрів, він ретельно вкритий декількома шарами лісу та ґрунту. Всередині є лабораторія, окремо побудована генераторна, каналізаційна система, є автономна свердловина. Це повністю автономний шпиталь.

«Компанія вклала в шпиталь 20 млн грн. З них 7 млн грн – вартість медичного обладнання і 13 млн – «бочки», внутрішнє облаштування і ліс, плюс будівельні роботи. Ми виконали земельні роботи, облаштування деревом, буріння скважини, приміщення під генератор. Зараз ми узгодили з Медичними силами план і сподіваємося в травні відкрити другий шпиталь на одному з напрямків, у червні – третій. Вони будуть трошки іншого формату. За погодженням із Медичними силами ми внесли деякі конструктивні зміни. Вони менші за розміром – 250 квадратних метрів і компактніші. Це також капітальна споруда, яка буде забезпечувати і безпеку для лікарів, і великі можливості щодо надання допомоги пораненим. Вартість шпиталів – від 12 до 15 млн грн кожен», – пояснює Мироненко, який курує власне сталеве виробництво Метінвесту в межах мілітарної ініціативи «Сталевий фронт».

Інженери, залучені до розробки проєкту, кажуть, що під час проходження сертифікації було проведено серію випробувань, які довели: конструкція витримує 120-ту міну, 80-ту міну, протитанкову міну; на неї також скидали з дрона три фугаси з зарядом 8 кг тротилу кожен.

«Ушкоджень усередині немає», – стверджують у компанії.

Олександр Мироненко зізнається, що був вражений, коли почув, скільком військовим вже врятували життя завдяки створеним умовам для повноцінної якісної роботи медиків.

«Рахунок іде на тисячі», – підкреслює він.

Також сьогодні компанія виготовляє сталеві бліндажі, в яких бійці можуть відпочивати, або ж ховатися від обстрілів.

Як відбувається виробництво таких «бочок-бліндажів» та «бочок», які вже незабаром стануть частинами підземних шпиталів, ми побачили на власні очі.

Криївки спочатку буквально «розкатують» зі сталі, а потім складають, наче величезний конструктор. У сталевому бліндажі продумано все до дрібниць: кількість розеток та місце їх розташування, освітлення, запасний вихід, ширина полиці та висота ланцюжка, що її тримає.

«МЕДИЧНИЙ ДЖАВЕЛІН» ТА ХТО ГОЛОВНИЙ У ПІДЗЕМНОМУ ШПИТАЛІ

Роман Кузів зазначає, що завдяки зусиллям представників компанії та залученню фахівців Медичних сил, конфігурація шпиталю змінювалася близько десяти разів.

«Особисто мені хотілося, щоб туди міг заїхати транспорт, власне сама «швидка». Хоча потім я зрозумів, що це моя помилка. Бо це видимість. Зараз я до цього рішення ставлюся критично», – зізнається він.

Тим часом ми дісталися на місце, спускаємося під землю спеціальним коридором, який щойно було визнано «помилкою» і от перед нами – польове «приймальне» відділення, де залежно від важкості поранення відбувається сортування пацієнтів на «червоних», «помаранчевих» та «зелених».

«Все, що ви б собі в голові не придумали, тут точно існує. Здивувати наших лікарів дуже важко. Але, як кажуть, практика – це вид благородного рабства. Військовий медик не працює 8 годин на день, а живе в цьому. Та головне – не спіймати відчуття Бога, не можна думати, що можеш усе. Постійно має бути поруч людина, яка «буде корону поправляти», – говорить Роман.

Про наш візит він не попереджав заздалегідь, тож гостей тут не чекали.

Хірург, анестезіолог, операційні сестри, санітари, водії – кожен займався своїми справами. З-під землі їм виходити не можна, щоби ворожі «пташки» не побачили.

Привітавшись із працівниками хірургічного відділення, Роман проводить для нас невеличку екскурсію. Починаємо з операційних.

«Наразі шпиталь обладнаний усім необхідним, він є еталоном. Усе те, що можна робити в міській лікарні в плані невідкладної хірургії, можна зробити тут. Спроможність шпиталю – до 200 пацієнтів на добу», – уточнює Роман.

Замість операційних ламп тут встановили меблеві, але такі, що дозволяють налаштовувати світло під різними кутами, туди, де воно потрібно.

Доправити пацієнта в шпиталь від переднього краю можна менш ніж за півгодини, за умови, що дрони не будуть дошкуляти. Проте, зараз третина поранень, які отримують військові – саме від fpv-дронів, тож розраховувати на їхню відсутність поки не варто.

Далі – протишоковий стіл, операційна. Серед надсучасного обладнання – прилад, за допомогою якого лікарі можуть проводити оперативні втручання будь-де. Медики називають його «медичний джавелін».

Є в шпиталі реанімація, де важкі пацієнти на апаратах ШВЛ очікують на евакуацію. Кожне приміщення має запасний вихід.

«Це безпека?», – питаю.

«Так. Щоб у будь-який момент об’єкт можна було покинути з будь-якої точки. Навіть якщо почнуть «накривати» біс знає чим. Якщо ви хоча б раз у житті були під землею і вас там присипало, то вам завжди захочеться мати можливість вилізти», – пояснює командир угрупування сил та засобів Медичних Сил «Схід».

Проходимо через кімнати для проживання персоналу, кухню, зону відпочинку. Також тут є душ, туалет.

Роман показує лабораторію, де можна зробити першочергові дослідження (встановити групу крові, сумісність, перевірити гемоглобін, еритроцити тощо).

«Це підземний операційний блок з маленькою реанімацією та приймальним відділенням», – пояснює наш провідник.

Виходимо до «зеленої» зони, де поранені зазвичай очікують евакуації. Поруч – кімната, де можна перекусити та відпочити.

«Тут хто головний?», – питаю.

«Хірург, буває що це анестезіолог чи травматолог. Хтось із лікарів, але переважно це хірург. Є ще координатор, який відповідає за евакуацію», – пояснює Роман.

«СЕРГІЙОВИЧ»

Під час нашого візиту головним у хірургічному відділенні був Олександр Головаченко (колеги називають його «Сергійович»).

Йому 45 років, у цивільному житті він дитячий хірург з 22-річним стажем роботи.

«З дитячої хірургії перейти на дорослу легше, ніж навпаки. У дітей своя специфіка», – уточнює «Сергійович».

Він народився в Польщі, його батько – військовий. Згодом родина переїхала до України, де Олександр навчався, а потім працював. Він має трьох доньок. До війська потрапив по мобілізації, щоправда, призвали його з третього разу, перші два – не брали, тільки-но дізнавались, що він дитячий хірург.

«Весь шпиталь – це наше робоче місце. Тут усе облаштовано, як треба. Кожен стіл… бачив важких пацієнтів, було таке, що через велику кількість поранених всі ми працювали одночасно. Доставляли до нас і з пошкодженням сонної артерії. При такій травмі людина швидко втрачає кров… ми врятували», – каже «Сергійович» та додає, що тут, під землею, вони мають усе необхідне, аби надати першу ургентну допомогу.

«На війні ми бачили таке, з чим у цивільній медицині ніколи б не стикнулись. Більше того, нам треба приймати рішення «тут і зараз». Це досвід. Обов’язково намагаємося слідкувати за подальшою долею надважких пацієнтів. Це важливо і нам треба знати, чи ми все правильно зробили. Я знаю одного свого пацієнта. Виявилось, що він потрапив на прийом до мого колеги, з яким ми багато років працювали разом до війни», – розповідає медик.

«Втомилися?», – питаю.

«Вже звик, але дуже сумую за своєю лікарнею. Був удома у відпустці й заходив до колег. Чекають на мене. А ще за родиною сумую дуже».

ТІ, БЕЗ КОГО НЕ ПОЧИНАЮТЬСЯ ОПЕРАЦІЇ

Анестезіолог Максим Дячок до війська потрапив у 2023 році. До того працював у центральній районній лікарні. Каже, що деякі обласні лікарні могли б позаздрити тому, що є у них тут, за кілька кілометрів від фронту.

«Моя присутність як анестезіолога потрібна постійно. З 10 випадків десь у 2-х точно я потрібен. Найважче – масові надходження поранених. Ми знаємо, що треба робити і працюємо на автоматі, будь-хто може стати з будь-ким у команду. Злагодженістю це називається», – каже Максим.

38-річна Сніжана працює медичною сестрою, помічницею анестезіолога. З гордістю наголошує, що без них хірурги не починають свою роботу.

Вона могла б працювати в цивільній медицині, але в якийсь момент відчула, що може більше, хоче надавати допомогу там, де вона значно потрібніша.

«Коли я їхала, не розуміла, куди їду і що буду тут робити. Відчувала страх – чи встигатиму, бо це не цивільна лікарня, де все йде по плану, тут очікувати можна всього. Пам’ятаю, як поступив перший важкопоранений. Після цього я довго аналізувала свої дії, думала, а де мені можна пришвидшитись», – згадує Сніжана.

Вдома у неї лишився 16-річний син, якого вона виховує сама. Поки жінка допомагає рятувати поранених бійців, за сином доглядає її мати.

«Коли у відпустку приїздила, то казала йому, що готова залишитись, у разі чого, бо медики потрібні й у тилу. Син став самостійним за час війни, більш свідомим і сказав: «Їдь, я тебе зачекаю тут». Я дзвоню йому кожного ранку, буджу замість будильника і він мене набирає, коли уроки закінчуються», – розповідає Сніжана, ледь стримуючи сльози.

4 травня буде два роки, як вона у війську. Поки не було шпиталю під землею, разом із колегами проводили операції в звичайних сільських хатах, покинутих людьми.

«Одягали броніки, каски… Загроза КАБів, а ми в «операційній». Бачимо сповіщення, але робимо свою справу. Ми працювали в маленькій хаті і я не уявляла, що можна зробити таке... Я була шокована. Ми захищені, тут безпечно для нас і для пацієнтів», – додає жінка.

Сніжана зізнається, що їй дуже не вистачає простого буденного життя, що поки вона на фронті, її цивільне життя стоїть на паузі.

МІСЦЕ, ЩО БАЧИЛО БІЛЬ

Командиру угрупування сил та засобів Медичних Сил «Схід» ЗСУ Роману Кузіву 36 років. Він має позивний «Десятий». За час повномасштабного вторгнення бачився з родиною двічі. Чи сумує він за дружиною й дітьми? Так. Але інакше поки не виходить. Він не кабінетний начальник, та власне і кабінету, як такого, у нього немає. Він знає всі медичні точки. Особисто їх об’їздив.

«Ту роботу, яка на мене покладена, я знаю як частину свого тіла. Я вимогливий, але намагаюся зберігати людяність. Евакуації з переднього краю – це найбільша проблема зараз», – каже командир.

Він не приховує, що бували в житті моменти, коли відчував страх, і не вірить тим, хто каже, що нічого не боїться.

«Я розумію, що відповідальний за інших людей, від моїх рішень залежить чиєсь життя. Зі смертю я уклав договір, що я її зайвий раз не дратую і не експериментую з нею, а вона мене не чіпає до визначеного часу», – жартує Роман.

Як й інші медики, він називає підземний шпиталь «андеграундом». Після завершення війни його можна було б перетворити на музей чи повністю розібрати, але точно це місце не може бути розважальним, бо воно бачило дуже багато людського болю.

Ольга Звонарьова

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2025 > Тема "Бути чи не бути?"