Версiя для друку Обговорити в форумi

26 квітня виповнюється 40 років Чорнобильській трагедії – наймасштабнішій техногенній катастрофі в історії людства.

Упродовж тривалого часу тодішня влада приховувала від власних громадян справжній стан справ, реальну картину того, що сталося квітневої ночі 1986 року на Чорнобильській АЕС у доволі благополучній за радянськими мірками Прип’яті. Хоча, цілком імовірно, що система й сама не усвідомлювала до кінця масштабів інциденту. Знадобилося майже три роки, щоб почати говорити про причини і наслідки аварії на ЧАЕС відверто і відкрито. 

ПЕРШІ ДНІ КАТАСТРОФИ: РОЗПАЧ, СТРАХ, ЧОРНИЙ ГУМОР І ЧУТКИ

Коли Євгеній Веліхов, учений фізик і віце-президент АН СССР 8 травня 1986 року приїхав до Києва, супроводжуючи в пропагандистській поїздці поважного гостя – тодішнього директора МАГАТЕ шведа Ханса Блікса до Києва, його зустріли свіжим анекдотом: «В Раю зустрічаються чорнобилець і киянин. «Що привело тебе сюди?» – запитав киянин. «Радіація, – відповів чорнобилець. – А тебе?» «Інформація» – сказав киянин». Це свідчить про те, що за якийсь тиждень після катастрофи, люди опанували себе й могли вже, нехай і «по-чорному», але жартувати – запрацювали захисні реакції суспільства. Втім, нікуди не ділися розпач, гнів, страх, а все – через хронічну відсутність тієї ж інформації. 

Українська літературознавиця, перекладачка Михайлина Коцюбинська зауважила про «інформаційний зашморг», накинутий радянською владою, а поетеса Ірина Жиленко писала в щоденнику про те, що «Уряд підло і маразматично мовчить або бравурно бреше…» Єдиним джерелом інформації в перші дні після аварії на ЧАЕС були чутки: «Кажуть, кажуть… І оте «кажуть» – єдине джерело інформації. Уряд робить вигляд, що не сталося нічогісінько вартого уваги…»

Павло Палажченко, перекладач Михайла Горбачова, тодішнього очільника СРСР, згодом згадував, що Москва була «на порозі паніки»: «Містом ширилися чутки. Мало хто довіряв офіційній версії… Державні ЗМІ – і за звичкою, і від страху посіяти паніку – применшували наслідки катастрофи. Настрої в Москві були похмурими і нерідко злісними. Словом, настрої недовіри владі».

ТРАДИЦІЯ ЗАМОВЧУВАННЯ

В СРСР неодноразово відбувалися аварії на атомних станціях. Але всі вони залишалися засекреченими: влада і КДБ ретельно приховували інформацію як від громадськості, так і від фахівців. Наприклад, наприкінці 1982 року сталась аварія на Вірменській АЕС поблизу міста Мецамор. Тоді вибухнув генератор, турбінна зала вщерть вигоріла. Для усунення наслідків на об’єкті терміново доставляли аварійну бригаду аж з Кольського півострова, що знаходиться за Північним полярним колом. Невдовзі, під час запуску реактора на Балаковській АЕС вибухнув перепускний клапан. Перегріта пара за температури 300 градусів Цельсія заповнила кільцеве приміщення навколо корпусу реактора. Чотирнадцять чоловік зварилися заживо. Але жодної адекватної інформації про це в ЗМІ не було – лише скупі, в декілька рядків повідомлення в «Правді» та чутки.

ПЕРШІ 14 СЕКУНД ПРАВДИ

В перші два дні після катастрофи на Чорнобильській АЕС у ЗМІ не з’явилось жодного, навіть найменшого повідомлення. Лише ввечері 28 квітня, на третій день аварії, в телевізійній програмі «Врємя» на центральному московському телебаченні було озвучене скупе 14-секундне повідомлення. Воно було зроблене фактично під тиском міжнародної спільноти, яка почала бити на сполох, вимагаючи пояснення причин підвищеного рівня радіації. Одними з перших, хто порушив тему радіації були шведи – 27 квітня вони виявили її підвищений рівень на власній території. Перевіривши показники на Форсмарській АЕС, що працює на північ від Стокгольма й переконавшись, що проблема криється деінде, вони здійснили спробу отримати інформацію по дипломатичних каналах, але марно – радянське керівництво затято мовчало. І лише після того, як Швеція пригрозила звернутися до МАГАТЕ, Радянський Союз визнати факт аварії.

29 квітня, з дозволу Москви, інформацію про аварію надрукували майже всі українські газети – три рядки тексту під спортивними новинами: «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній електростанції сталась аварія, пошкоджений один з атомних реакторів. Вживається заходів для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію».

ЗАХІДНІ ЗМІ ПРО 2000 ЗАГИБЛИХ

Західні ЗМІ одразу ж кинулись шукати доступ до всіх наявних джерел інформації, але наштовхувались на непроникну стіну радянської бюрократії. Потрапити в Україну було фактично неможливо. Доводилось по крихтах вишукувати хоч якусь інформацію. Американський журналіст Лютер Віттінгтон, кореспондент United Press у Москві, незадовго до аварії на ЧАЕС познайомився на Красній площі з українкою, яка, на його думку, мала контакти з відповідними державними органами. Коли сталась трагедія, він негайно зателефонував їй і зрозумів зі слів співбесідниці, що 80 людей загинули одразу під час вибуху, а ще 2000 померли дорогою до лікарні. Деякі колеги Віттінгтона скептично поставились до цих цифр, вирішивши, що він просто не зміг правильно зрозуміти киянку, адже досить посередньо знав мову. Також підозрювали, що це провокація від КДБ з метою подальшої дискредитації західних журналістів.

Поза тим, неперевірена, але сенсаційна новина з-за залізної завіси, швидко розлетілась світом. У вівторок, 29 квітня заголовки кричали криком. New York Post на першій шпальті писала: «2000 людей загинули в ядерному кошмарі; Совіти просять про допомогу – атомна станція вийшла з-під контролю». Лондонська Daily Mail була ще більш категорична: «2000 загиблих в атомному фільмі жахів». У США звістка про 2000 загиблих стала головною новиною телебачення. Один із посадовців у Пентагоні, даючи коментар для телекомпанії NBC, зауважив, що наявні супутникові знімки вказують на значні руйнування ЧАЕС, тож звістка про 2000 смертей цілком вірогідна.

РАДЯНСЬКЕ «ДИВО»: НА ПРЕСКОНФЕРЕНЦІЇ ДОЗВОЛИЛИ СТАВИТИ ПИТАННЯ!

Пильну увагу і швидку реакцію західних ЗМІ в Радянському Союзі було оцінено як «кампанію масової істерії». ТАСС виступив із заявою: «На превеликий жаль, окремі групи на загальному фоні співчуття і розуміння намагаються використати те, що сталося, у безчесних політичних цілях. Чутки та спекуляції не мають нічого спільного з елементарними нормами моралі, поширюються як пропаганда. Прикладом слугує безпідставне перебільшення щодо тисяч загиблих і паніки серед населення».

Втім, закордонні ЗМІ буквально змусили радянське начальство припинити замовчування високих рівнів радіації. Керівництво СРСР зрештою надало згоду на відвідання західними журналістами, нехай і обмеженій групі, Києва і місця катастрофи. 6 травня 1986 року, коли показники на дозиметрах почали знижуватися, МЗС СРСР організувало пресконференцію. На ній перший голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Борис Щербина визнав, що евакуація цивільного населення було відкладено через занижені рівні радіації. Радянським журналістам, а також їхнім колегам із «соціалістичного табору» було вперше дозволено ставити на пресконференції питання. Натомість західні кореспонденти мали готувати питання в письмовій формі й подавати їх заздалегідь. Але й це було вже неабияким проривом для жорстко закритої інформаційної політики СРСР.

Услід за першим запізнілим визнанням того, що трапилось, слів почало з’являтись все більше і більше. Того ж дня «Правда» опублікувала статтю, в якій уперше пояснювалось, що вибух на Чорнобильській атомній станції 26 квітня спричинив масштабну пожежу. ТАСС обережно повідомляв про поширення радіоактивних речовин за межі забороненої зони в Україні та Білорусі.

«Літературна Україна» оптимістично писала, що атом «тимчасово вирвався з-під контролю». Але радянські вчені «міцно тримають руку на всьому, що відбувається всередині і довкола реактора». Тож мешканці евакуйованих територій вже невдовзі зможуть повернутися у свої домівки. Варто лише зачекати, коли завершаться дезактиваційні роботи.

ТРЕТИНА ІНФОРМАЦІЇ ПРО КАТАСТРОФУ БУЛА ПРИСВЯЧЕНА КРИТИЦІ ЗАХОДУ

Михайло Горбачов з’явився перед широким глядацьким загалом 14 травня, через 18 днів після катастрофи на 4-му енергоблоці. Під час виступу, який також транслювався в прямому етері американського телеканалу CNN, очільник СРСР теж удавав, що нічого страшного не трапилося, й не оминув нагадати про те, що треба дати «відсіч вигадкам буржуазної пропаганди». Як зауважує Сергій Плохій у книзі «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи», «Протягом першого місяця аварії приблизно 1/3 висвітлювання радянськими ЗМІ ситуації на ЧАЕС стосувалися критики Заходу. Радянські пропагандисти радо наголошували на неточностях та перебільшеннях в перших іноземних повідомленнях про інцидент – перебільшеннях, зумовлених інформаційною блокадою з боку самого СРСР».

На Чорнобильську АЕС Горбачов завітає лише після виведення військ з Афганістану в 1989 році, на тлі різкого погіршення економічних показників. Він разом із дружиною відвідає реактор №2 ЧАЕС і нове місто Славутич – наймолодше й останнє збудоване місто Радянського Союзу. В Києві генсек виступав перед місцевим партійним керівництвом. Розповідав про заманливі програми захисту довкілля й обіцяв проводити референдуми перед будь-яким серйозним промисловим проєктом, що викликав сумніви і суперечки в суспільстві. Закликав із розумінням ставитись до тотального дефіциту, а ще пригрозив, що радянські республіки, які задумали полишити СРСР, «грають з вогнем». Під час запланованої зупинки на розі Хрещатику і бульвару Шевченка, Горбачов, вийшовши з автомобіля почав спілкуватися з киянами. Але розмова пішла не за планом. Місцевий люд не хотів слухати про перебудову, а одразу ж перейшов до наболілого. «Люди бояться», – сказала Горбачову одна жінка. Коли ж він намагався щось їй відповісти, інша, перебивши генсека, з викликом запитала про будівництво двох нових ядерних реакторів у Криму…

ГОЛОВНЕ – ВЗЯТИ «ПОТРІБНИЙ ТОН»

Владі знадобилося чимало часу аби осягнути, що насправді сталося, а потім обрати потрібний тон спілкування з суспільством. Звісно, цей тон задавали газети «Правда» та «Известия». Вже в середині травня 1986 року вони друкували приголомшливі репортажі про тиху самопожертву простих чоловіків – чорнобильських пожежників, шахтарів, метробудівців – нових Прометеїв, що безстрашно кинулися рятувати батьківщину. Насправді це були надзвичайно теплі, живі історії. В репортажах ідеться навіть про небезпеку радіації, від чого може скластися враження, що мур замовчування і приховування пробито і свіжий струмінь гласності нарешті проторував собі шлях. Але головною метою подібних дописів було формування чергового «пантеону Слави», переведення інформаційної оптики з проблем радіації, забруднених територій, евакуації потерпілих, відсутності житла тощо на чергові «героїчні рейки». У дописах ідеться про мужність і героїзм, але жодного слова немає про реальну небезпеку. Натомість, провідною є думка про те, що надзвичайна ситуація ось-ось закінчиться.

ГІРКА ПРАВДА ЗА ФАСАДОМ ОПТИМІЗМУ

Попри те, що газети рясніли переможними й оптимістичними заголовками, реальність була дещо іншою.

Ось лише один із прикладів. До осені 1986 року десятки тисяч «партизан», резервістів середнього віку, були мобілізовані на службу по всьому СРСР і направлені працювати на високоактивні ділянки зони – до отримання накопиченої дози в 25 бер. Ці люди виконували найбрудніші та найбільш небезпечні роботи. Потім їх посилали на дезактивацію й демобілізували, взявши підписку про нерозголошення. Декому перед від’їздом давали нагороди й пропонували подарунок на вибір: касетний магнітофон чи годинник. Преса щосили намагалася створити образ сміливих і мужніх будівників комунізму – бездоганних і безстрашних, але правда – гірка, а часом і страшна, про те, як велося насправді чорнобильським «партизанам» і з чим їм довелося зіштовхнутися – ширилась Радянським Союзом. Ставало все менше тих, хто мав бажання ризикувати власним здоров’ям. Отримавши повістку на «спеціальні збори», запасники все частіше розуміли, з чим їм насправді доведеться зіштовхнутися. Тому дехто вдавався до старого перевіреного методу – дати хабаря у воєнкоматі. Подейкували, що відкупитися від війни в Афганістані можна було за 1000 рублів, а від Чорнобиля за вдвічі меншу суму. Іноді, в деяких наметових таборах по периметру зони траплялися й бунти. Наприклад, двісті естонських «партизан», коли їх поставили перед фактом подовження терміну служби з двох до шести місяців – категорично відмовились виходити на працю.

СКРЕСАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КРИГИ

По-справжньому крига замовчування, напівправди і секретності почала скресати приблизно в 1988 році. Тоді в Києві відбулась перша Міжнародна конференція з медичних наслідків аварії. Радянські вчені вперше визнали, що на момент аварії на найбільш забруднених територіях України, Білорусі та Росії мешкало 17,5 млн осіб, включно з 2,5 млн дітей у віці до 7 років. Утім, залишалися й ті, хто непорушно стояв на старих позиціях. В останній день конференції очільник Інституту біофізики суворо відчитав тих учених, які прогнозували, що в результаті аварії в подальшому тисячі людей хворітимуть раком: «Ми ніколи не говоримо про кількість тих, хто захворів. Це аморально».

Газета «Правда України» в 1988 році почала публікацію щотижневих звітів щодо радіоактивності в трьох найближчих до Чорнобильської станції великих містах.

В лютому 1989 року, майже через три роки після катастрофи, по радянському телебаченню пройшов перший сюжет, в якому прямим текстом ішлося, що справжній масштаб радіоактивного забруднення за межею тридцятикілометрової зони приховувався і загальна площа забруднення фактично навіть більша, аніж площа всередині. «Все ж гласність перемагає, саме так ми могли б розпочати цю оповідь», – сказав кореспондент, стоячи перед картами, що показували найбільш забруднені місця на відстані до 300 км від станції, вже на території Білорусії – в Гомельській і Могильовській областях, де в квітні та травні 1986 року люди бачили чорні дощі. Земля була настільки отруєна, що потрібно було б евакуювати ще майже 100 000 людей…

ЩО ПОКАЗАВ ЧОРНОБИЛЬ

Чорнобильська катастрофа стала переломним моментом у розвитку радянських ЗМІ й значно прискорила крах Радянського Союзу. Доктор Джонатан Сандерс, який згодом кілька років працював кореспондентом CBS у Москві, зазначив, що «висвітлення Чорнобильської катастрофи стало переломним пунктом в історії радянських комунікацій. Телемовлення вперше… почало задовольняти запити населення на «невтішні» новини, відмовляючись замовчувати факти національних катастроф».

Варто було партії послабити свою залізну хватку, як виявилось, що відновити попередній контроль над інформацією вже неможливо. Поволі розповіді у тогочасних газетах, журналах і на телебаченні ставали все більш чесними і відвертими. Статті, репортажі, телесюжети, інтерв’ю з учасниками подій, очевидцями катастрофи штовхали ЗМІ до більшої відкритості, відвертих дискусій і обговорень – усього того, що притаманне демократичному суспільству. Промінь Чорнобильської гласності значно розширив територію правди, в ЗМІ почали підіймати й інші гострі теми – війну в Афганістані, епідемію абортів (чимало тогочасних жінок боялися народжувати), наркотиків, жахіття сталінізму. Суспільство наче прокинулось від летаргійного сну. Коли відкрився огром обману й замовчувань, навіть дехто із найвідданіших прибічників СРСР були прикро вражені. Тож Чорнобиль отруїв не лише землю – він отруїв довіру. І від цієї невидимої радіації Радянський Союз уже не оговтався.

Світлана Шевцова

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2026 > Тема "Резонанс"