Версiя для друку Обговорити в форумi

Російський урок

ВИЗНАННЯ РОСІЙСЬКОГО ІСТОРИКА
  (Закінчення. Поч. у № 16).
 
Основні структурні елементи цієї влади - «візантійська» і «ординська». «Ордынская традиция [...] стала [...] самой мощной, самой страшной ее составляющей. Она не только в архетипе русской власти, не только в беспрекословном господстве этой власти над всем, что оказывалось под ней». Ця влада просто не має «ни ограничений. Ни сомнений. Ни пределов. Ни исключений», а тільки - «страсть безудержного и бессмысленного захвата, расширения, владения и покорения завоеванного [...]. Соединившись с византийской, ордынская традиция, а вместе с ней и русская власть обретают формулу абсолюта, автократии, становятся самодержавием: и вера, и власть».
  Уявні «старші брати» - московські князі - насправді були «младшей ветвью» руських князів і тому не могли претендувати «на получение великокняжеского ярлыка. Отсюда - ставка на Орду, коварство в отношениях между собой и жестокость по отношению к другим русским землям». «Москва - символ, образ, тип русской власти. С ее мессианской и универсалистской претензией на весь мир. С ее моносубъектностью и суперцентрализмом. Власти, проистекающей из конфликта, который разрешался и разрешается неизменно по-ордынски: с конкурентом не ищут компромисс - конкурента [...] уничтожают». І чи змінилася сьогодні ситуація з часів історика Ключевського, який писав: «государство пухло, а народ хирел»? Але ж чи може змінитися, якщо «у нашей власти - гены Золотой Орды»?
«В самой своей сути она не переменилась. «Олигархическая», централистская сущность была ей свойственна при Советах - правда, в иных формах. А главные характеристики остались прежними, они уходят корнями в Средневековье». «Объединение, а точнее завоевание Руси Москвой, было условием и средством выживания огромного московского военно-служилого люда. Эта масса алчущих разлилась по Руси, густо замешав на крови генезис московской власти, - а это и есть русская власть».
  Еманацією російської влади стала і офіційна російська церква: «Так на основе ордынско-византийской традиции христианство из религии свободы и независимости личности превратилось в религию господства над личностью». Церква, яка підтримує цю владу, «не избавилась от средневекового мировоззрения [...], не подготовлена к трансформации, которую переживает современный мир. Отсюда невротическая реакция на вызовы современности, выраженная в изоляционизме, ксенофобии, крайней нетерпимости, стремлении восстановить «симфонию с властью». Тим часом «в тех действиях русской власти, что разворачиваются на наших глазах, за устремленностью к «порядку, управляемости и эффективности» просматривается слепая воля, которая только и способна обеспечить вместо вожделенного Логоса еще больший Хаос». І саме тому, що «главная русская традиция: власть любой ценой», «власть абсолютная, безмерная, безграничная, максимально жестокая, непредсказуемая и недосягаемая...» «Московский тип власти предполагает обязательное наличие единого центра, который жестоко подавляет попытки создания любых независимых от него властных структур».
 
СТАЛIНСЬКА ДУША

  У духовному житті Росії продовжує домінувати сталінізм. Свого часу були люди, що молилися за Сталіна в радянських концтаборах. Врешті, а чи не написав Віктор Єрофєєв у своїй останній книзі «Хороший Сталин» про те, що «російська душа» є «сталінською» за самою своєю природою?! «Удвоенная несвобода - это и есть наиболее ощутимый результат сталинизма в духовной жизни современной России. Она же - главная причина искаженного мировосприятия, утраченной, а точнее так и не обретенной, русской идентичности».
  Саме тому Росія - заручник «минулого, яке не минає». Текст російської історії - незмінний, як текст російського гімну, в якому спершу фігурував Сталін, потім «партія» і «СРСР», а тепер - «Бог» і «Росія».
І двоголовий орел на гербі Росії, повернувшись з імперського минулого, як пише автор тижневика «Новое время» Г. Осіпов, «жадібно дивиться вбік радянського минулого». Від середньовіччя до сьогодні - нерухома парадигма: «Революция перевоплотила российский религиозно-имперский мессианизм, осуществлявшийся до того под лозунгом «Москва - Третий Рим», в социалистический экспансионизм под лозунгом пролетарского интернационализма». Або ж: «Именно в силу особого типа власти послеордынское развитие России станет своего рода самовоспроизводством и расширением Московии как тяглового государства с бесправным населением и с подавляющим приоритетом самодержавия и государственности. Тип этой власти не изменится в ходе формирования имперских структур при Петре І, он сохранится и тогда, когда диктатуру царя сменит ленинская и сталинская «диктатура пролетариата». Эти же монгольские очертания Московии просматриваются и в действиях по становлению диктатуры закона Путина».
  «[...] Вся социально-политическая реальность Советского Союза, да и постсоветской России, как бы остановили часы, как бы вернули нас, живущих в начале ХХІ века, к интеллектуальному уровню начала века ХІХ», коли були актуальні слова Чаадаєва: «Начиная с самых первых мгновений нашего социального существования, от нас не вышло ничего пригодного для общего блага людей, ни одна полезная мысль не дала ростка на бесплодной почве нашей родины, ни одна великая истина не была выдвинута из нашей среды...». В Росії архаїка стає нормою: «движение вспять, архаизация всех жизненных форм. Деградация. Всеобщий отток».
  А може, це плата за насилля, питає себе історик, - за насилля масове і жорстоке, якого «нигде, кроме как в России, свет не видывал»? «Вот и наступил час расплаты - разбитое корыто вместо мирового господства».
  Путін, на думку історика, зробив певну спробу «нормалізувати» ставлення до історичного минулого Росії, зокрема комуністичного, «но не критически, не рационально, а по-обывательски банально»: забудьмо все негативне і пам’ятаймо все позитивне. Але такий підхід до історії - це лише цілеспрямована маніпуляція масовою свідомістю. Суспільство, яке є носієм подібної ментальності, ніколи не зрозуміє своєї відповідальності перед історією і породить чергове покоління, здатне лише цинічно «релятивізувати» трагедії минулого.
 
СПРАВЕДЛИВIСТЬ НА РIВНI ЗЛИДНIВ
 
Держава, в якій людське життя так мало важить, ніколи не зможе побудувати суспільства громадян. Це завжди буде суспільство покірних безправних підданців, якщо і взагалі не рабів. Пише Афанасьєв: «Строго говоря, большая часть населения России - это не гражданское общество, а весьма однородная масса не только в смысле низких доходов, но и в смысле основных немудреных устремлений. Больше всего массе людей хочется правды и порядка. При этом правда в их понимании - это справедливость, толкуемая как равенство, хотя бы и на уровне нищеты, плюс ненависть вперемешку с завистью ко всем тем, кто из нищеты выбился. А порядок - это все, что подобные устремления обеспечивает: сильная власть и «крепкая рука», карающая тех, кто живет «не по-нашему».
  Росія нині - це країна, яка не тільки не знає власної історії, а й не хоче її знати. «Нынешняя власть и поддерживающее ее сегодня большинство не способны, видимо, вообще [...] услышать голос истории.
И в этом тоже - опасная Россия». І ще: «разгадка «путинского большинства» и причина народной терпимости к коммунистическому прошлому таится именно здесь. Когда люди ведут постоянное существование объятых страхом ночных существ, а вся их жизнь - сплошная социальная, нравственная ночь, когда половина народа сразу и население, и власть, и жертвы, и палачи, трудно [...] дистанциироваться от преступного режима, трудно рационально преодолеть свое прошлое. [...]. Поэтому прошлое и не хочет проходить».
  «Великодержавная агония», - так називається останній розділ книги Афанасьєва.
В цьому розділі є підрозділ: «Серые страницы», навіть надрукований на сірому папері. Досить одних тільки назв: «Страна как всеобщее бедствие», «Больное и вымирающее население», «Пораженная экология», «Полицейские и воры, или Еще немного о коррупции и беззаконии», «Застарелый военно-промышленный комплекс», «Российская советская армия». Наприкінці вчений цитує думку видатного американського історика Роберта Конквеста, автора, як відомо, фундаментальної книги про Голодомор «Жнива скорботи». Порівнюючи результати розвитку різних країн, які звільнилися від комуністичного режиму, Конквест пише: «Россия вызывает озабоченность как наиболее наглядный пример посткоммунистического социального и политического строя со всеми его проблемами и в то же время как единственная страна в этой категории, которая все еще представляет серьезную угрозу миру».
  Висновок Афанасьєва: «Если всерьез задуматься над возможностью хоть какого-то улучшения живой, развивающейся на наших глазах истории», необхідне «познание и постижение глубинных оснований опасности для мира, исходящей из России». Тієї Росії, яку російський історик вважає «пороховым погребом мировой цивилизации». Тієї Росії, яка побудувала систему, якій ще не можна дати імені. Можливо, це «олігархічний капіталізм». А можливо, й «корпоративно-поліційна держава», яка в строго політичних категоріях є в такому випадку державою фашистською, виносить свій категоричний вердикт Афанасьєв. І додає: «Это и есть исторический конец Росии как имперской державы».
  Тому сьогоднішня Росія настільки перевантажена тягарем своїх проблем, що «для тех, к кому она приблизится, подобный груз может оказаться смертельно опасным».
  У плані суто людському ще одна небезпека, яка йде від Росії, на думку історика, - це «усталость человеческого материала». Російське суспільство є цілковито спустошене. Тому влада може дозволити собі будь-яке насилля над таким зануреним в апатію суспільством, яке втомлено живе сьогоднішнім днем, не маючи в собі ані здатності протистояти цьому свавіллю, ані пропозитивної альтернативи, ані виміру майбутнього.
  Ось безапеляційна оцінка Афанасьєва євразійського виміру російської ментальності: «Россию опустошает пустыня, которая в нас самих. И эта опасность - восточного происхождения». Рятунок Росії - «европеизация русского азиатства». Тільки цей шлях може перетворити Росію з «печального кладбища человеческой мысли и воли» (Н. Добролюбов) на сучасну динамічну державу. Лише в такому випадку це була б Росія «преодоленной истории», готова і здатна, нарешті, будувати майбутнє в рівноправному колі цивілізованих держав.
  За таку Росію борються сьогодні найчесніші і найвідповідальніші її громадяни. Нам із ними - по дорозі.
 
ВИЙТИ З IСТОРИЧНОЇ ПАСТКИ

  Не далі як наприкінці січня 2005 року - знаменний відлік! - вже не лише пенсіонери, а й молодь почала виходити на площі російських міст, протестуючи проти політики Путіна. «Скажи нет» (www.skaji.net) - так називається сайт протестуючої молоді Москви. «НоуПутін» (www.noputin.ru) - це ще виразніша назва петербурзького сайту «Идущие без Путина», молодіжного руху, який періодично проводить мітинги «против кремлевского произвола». Серед гасел - ті ж, що лунали ще вчора в Україні: свобода слова, ні - поліційному свавіллю, і взагалі - «Освободимся от ПУТ...» - і намальовано наручники, і ще - «Мы свободные люди, мы хотим жить в свободной стране». А також - мотто Польської революції 30-х років ХІХ ст.: «За вашу і нашу свободу!». Петербурзькі студенти виходять на вулиці «Північної Пальміри», зав’язавши собі рот помаранчевими шарфами на знак протесту проти дедалі задушливішої цензури. «Якщо українцям вдалася Помаранчева революція, - з надією сказав молодий москвич італійському кореспондентові, - то, може, й нашій молоді вдасться порятуватися»... Фантастичний парадокс: рятуючись від авторитарної Росії, ми стаємо спроможними допомогти Росії вийти з її ж власної історичної пастки.
  І можна тільки подякувати російському історику за цю його книгу - моральний урок справжньої вистражданої любові до своєї батьківщини і урок поваги росіянина до інших націй.
  Ось чому природний для України шлях до Європи - це шлях рятівний. Шлях, рятівний для України. Рятівний для Росії.
А відтак рятівний і для світу.
  
  («Україна молода»).
 
ДО РОСІЯН
Росіяни українські,
Жебраки й багатії,
Київські, донецькі, львівські -
Не чужинці, а свої.
Скорбні інтелектуали
З Достоєвського сльози,
Де ви є? Куди пропали
Ваші братні голоси?
Ви, хто знає нашу вдачу,
Нашу ніжність і любов,
Ви, хто має душу зрячу,
Вільну від старих заков,
Не впадіть в нові кайдани,
Позолочені в Кремлі,
Не воскресне цар, не встане
На Тарасовій землі!
Вам не треба запоруки
Ні від кого, ви - брати
Нашої неволі, муки,
Пісні, правди і мети.
Не впадіть же ви в лукавство
Малороса з підворіть,
Слова нашого державство
Не діліть, а збережіть!
Вчуйте ви у нашій мові
Те, що любите в своїй, -
Дух державності й любові,
Пай в родині світовій.
Ми вас кличем не вмирати,
Жити кличемо віки
В сонці, не в огні розплати
За Гулаги й Соловки.
В цій добі, добром натхненній,
Покажіть, що ви - народ,
Що ваш бог - свободи геній,
Світоч братства, а не скот!
Дмитро ПАВЛИЧКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 21.04.2006 > Тема ""Білі плями" історії"