Версiя для друку Обговорити в форумi

Я НАЛЕЖУ до того покоління, яке називають дітьми війни. Про перший день війни на українських землях, 14 березня 1938 року, знаю лише з розповідей про Карпатську Січ, про Августина Волошина, про мадярів, що потопили у крові бажання українців мати свою державу на рідній землі.
 Що являє собою це страшне слово «війна», яке поєднується у моїй уяві зі словом «вій», я відчув через декілька днів після «визволення» у вересні 1939-го.
 Нанашко Дмитро, що так радів «визволителям», через тиждень «милувався» картатим небом. Його брати, теж члени Комуністичної партії Західної України, після арешту Дмитра втекли із села і району.
 Лютий 1940-го. Стою на містку і проводжаю дитячим поглядом вози (снігу дуже мало), навантажені селянськими пожитками. За возами ідуть, плачучи, люди. Відтепер батьківщиною має бути їм Сибір. Наші сусіди - Мартин із Катериною та семеро дітей, восьме тримісячне, щоб не мучилось у цьому страшному світі, забрав Господь на десятий день трьохмісячних мандрів, - після війни повернулися на рідну землю, до рідної хати. Старші діти, що були вже школярами, згідно зі свідоцтвами про освіту мали прізвище не Пилипів, а Філіпов. Дядько Мартин повернувся зі своїм сімейством, а за іншими слід замело сибірськими вітрами та снігами.
 Минав червень 1941-го. Тітка Анна овдовіла. Серед людських тіл, вийнятих із вапняної ями, опізнати дядька Михайла було неможливо, як і дядька Дмитра, про якого згадував вище.
 Липень 1941-го. Іду з татом до стрийка Дмитра. Напередодні повернувся додому: йому вдалося втекти із розбомбленого німцями десь на Поділлі ешелону новобранців до Червоної Армії. З-за читальні есесівець вивів хлопця років чотирнадцяти і на царині двічі вистрілив йому у спину. Я плачу, а батько підійшов до есесівця і щось кричить йому по-німецьки. Я не став тоді сиротою, бо есесівець, очевидно, прийняв батька за співвітчизника. Оцей єврейський хлопець, що прийшов до села за харчами з лісу, де переховувалась його родина, - мій біль упродовж всього життя.
 Весна 1942-го. На припічку парують у мисці декілька зварених «у мундирах» картоплин. Це харч на цілий день для нашої родини. До хати заходить чи навіжена, а чи збожеволіла від голоду Настя Пирката. Вхопивши картоплину, прожогом кинулася втікати, хоч ніхто не збирався її наздоганяти та відбирати вкрадене. «Бідна жінка», - почув я слова когось із батьків.
А через декілька днів Настя померла. Прийми, Боже, її згорьовану душу.
 Літо 1942-го. До хати заходять два есесівці, виводять батька на подвір’я. Один з них залишився стояти неподалік порога, вийнявши із кобури пістолет, а другий відвів тата на декілька кроків вперед і зупинився біля криниці. Щось говорять з батьком по-німецьки, а тоді каже першому: «Він доживає останні дні, сухоти доїдають його легені». Пістолет знову у кобурі. Есесівці, залишивши наше подвір’я, подалися по наступну жертву.
 Весна 1944-го. Знову вози. За возами, ридаючи, заламують руки матері. А батьки мовчки ковтають скупі чоловічі сльози. Через два дні опускають на вишитих рушниках у братську могилу три домовини. Трьох юнаків, що поїхали до лісу по дрова, закатувала польська партизанка. У відповідь хлопці з УПА у ніч напередодні католицького Великодня вигнали усіх мешканців польського села, а село спалили. Це маленьке село на сорок дворів з’явилося по сусідству з нашим після Першої світової. Що змусило вас, брати-слов’яни і брати у Христі, порушити Божу заповідь: «Не пожадай, що ближнього твого». Що змусило вас покинути рідну землю і податись на чужину? Злидні а чи бажання, щоб чуже стало вашим? Напевно вас переконали, що ваше від моря і до моря! Скільки людині потрібно? Багато потрібно, та не статків, а любові. Фашистам та більшовикам півсвіту було замало - замахнулися на цілий. Не проковтнули. Не змогли. І не зможе ніхто, як би не старався. Людино, треба було тобі чужого, щоб вбивали ми один одного? Подобо Божа, чого ж довела себе до сатанинської подоби?
 Серпень 1944-го. Сусід, нанашко Степан прийшов попрощатись, бо москалі забирають на фронт. Його брат Олекса не пішов добивати фашистів, а втік у ліс до партизанів бити москалів, боротися не за радянську, а за незалежну і вільну Україну. Невідомо, де їхні могилки, і чи стоять на них хрести, чи похоронені вони за християнським обрядом. Через місяць нанашка Марина овдовіла, при-вівши на світ четверту дитинку і назвавши в пам’ять батька Степаном. А у колгоспі доробилась до такого багатства, що як прала сорочку та спідницю, то не виходила з хати, поки не висохнуть: не було чим прикрити грішне тіло. Допомогу держави за чоловіка віддавала, мусила віддавати, державі податком, позикою, контингентом. М’ясо здавала грішми, бо де було взяти те м’ясо - у хліві одна-єдина корівчина-годувальниця.
 Присвятив я нанашці Марині, мамі моїх товаришів, два вірші.

 Стукає в двері нещастя,
 Заходить війна до хати.
 «Добридень!» - каже до батька...
 Вдовою зосталась мати.
 Зорані бомбами ниви,
 Обпалені крила в лелеки,
 А совість людська шкандибає
 Кудись у світи далекі.
 За нею й любов подалася,
 Залишивши знівечені душі.
 А мати спішить за ними,
 Каже: «Вернути їх мушу!»
 Руки звела до неба:
 «Заверни їх, ласкавий Боже,
 Жити по Твоїх заповітах.
 Людина без них не може».
 * * *
 Звіявся вій ураганом,
 Землю спалив війною.
 На руїнах згорьована мати
 Звікує життя вдовою.
 Відміряне долею щастя -
 Робота безперестанку.
 Діждеться просвітку
 на старість,
 Та сонце зайде на світанку.

 Травень 1945-го. Перемога. А хто кого переміг? Один окупант другого? Чи, може, переможене зло, що породжує війни? Вигнали німців, закінчилась війна. А люди ждуть другої з надією, що виженуть і москалів: не страшніша ж війна від більшовицького пекла.
А через вісім років мої односельці жартують: «Жаль, що Сталін помер. Вигнав німоту, то, може, якби жив, вигнав би і москальню».
 Літо 1945-го. Іду з мамою до діда на четверте село. Минаємо третє, німецьке. Пустих п’ятдесят дворів. Проіснувало на наших землях сорок років. На території села табір військовополонених. Зупинились ми на узбіччі гостинця: солдати-енкаведисти ведуть колону військовополонених. Жахливішого у житті я не бачив. Обдерті, напівголі, брудні, зарослі людські подоби - мов зняті з хреста. Їх гнали будувати світле майбутнє - «Котлован» Платонова.
 Літо 1945-го. Повертаються до села остарбайтери. Повернулася і тітка Оляна. Розповідає, що їй було дуже добре, а тітка Анна - ледь вижила. Повернулася і тітка Христина із трьома дітьми, а чоловіка - прямим рейсом милуватися полярним сяйвом: був у полоні. Через десять років повернувся, щоб побачити дітей, дружину і зразу вмерти на рідній землі.
 Осінь 1945-го. Ніч. Прокинувся від крику. Смолоскипом палала до неба хата. А над полум’ям спішить до Господа обпалена душа Горпини, а тіло згоріло разом із хатою. Найбідніша у селі вдова повірила енкаведистам, яке то щастя буде у радянському раю, й послала дочку до них на службу, прибиральницею у райвідділ. Результат співпраці - 14 трупів і пусті криївки. Горпинина душа понесла до Бога скаргу на свої й людські гріхи, на свою недолю й злидні, на бандерівців та енкаведистів. Господи, прости нас, обтяжених гріхами.
 1946-й. Кого з села, а кого у село. Із села до Сибіру, у село з Лемківщини. Дві родини у хаті мого хрещеного батька. На городі ще нічого не викопаєш, якби й садив. Хіба наполеш лободи та кропиви. У коморі пустка: з підпалених хат не встигли нічого вхопити. Слава Богу, що душі спасли. Нап’ється дітвора узвару з маковиння та й спить і день, і ніч. А матерям спокій, бо не крає серце дитяче: «Дайте їсти!»
 Перемога. Війна закінчилася, війна й продовжується. Продовжується з непокірними, що не хочуть жити так, як хоче новий окупант, що не хочуть уподібнитися до нього.
 Перемога. За десять літ веремії обезлюдніло переможене село. Було як писанка, а стало як покладок.
 Війна закінчилась. А чи закінчилась? - думаю з відстані 60-ти років. Угорщина 1956-го, Чехословаччина 1968-го, Корея, В’єтнам, Куба, Ангола, Ольстер, Афганістан, Іран, Ірак, Чечня. Чи порозумнішала homo sapiens хоч на йоту, чи навчилась хоч чогось на своїх помилках? Ні! Захланним як було мало півсвіту, так і нині мало. А селянка, яку не відучили молитися, молиться як і у роки війни: «Господи, з любові до нас пошли мир і спокій у кожну душу, у кожну хатину, у кожну родину, поміж народами, поміж державами». Щорічно святкуємо День Перемоги, і не хочемо порівняти, як живуть переможені й переможці. Не хочемо подумати, чому визволителі не вибиралися з Європи 40 років після 1945-го. Чому не вибираються з нашої землі, адже пора подумати і про рідну, що стала пусткою. Чи не тому, що своя стала для них чужою, а наша рідною? Марія Матіос назвала нас бездумним народом. Чи не тому святкуємо, що бездумні? Обдурені, зазомбовані, що втратили повагу і самоповагу, що втратили мову, пісню, любов. На щастя, не всі. Святкуємо. «Половина села гуляє, половина в землі лежить» (М. Луків).
 Тим, що гуляють, - співчуття. Тим, що в землі, - молитва.
 м. Соснівка Львівської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 26.05.2006 > Тема ""Білі плями" історії"