Версiя для друку Обговорити в форумi

"...ТРЕБА ВЧИТИ ЛЮДЕЙ ЛЮБОВІ!"

 Василь Мартинов. Місяць над перелазом. Оповідання + Уроки Олеся Гончара. Щоденникові записи. Львів, 2006.

 Ні разу не бачився із Василем Мартиновим. Упродовж кількох років були, так би мовити, заочні зустрічі. В задушевних листах. Стежили за творчістю один одного, раділи нашим успіхам. Цьогорічного лютого прислав свою художньо-документальну книгу під двома назвами "Місяць над перелазом" + "Уроки Олеся Гончара" (щоденникові записи). З тривожним автографом: "...у дарунок - моя лебедина пісня...". У середині березня його не стало. Він і справді відмучився, десять літ змагаючись з хворобою. Рятувало Слово. Чи не найкраще про це сказав сам у сповіді-передмові: "Захопившись творчим процесом, не відчував утоми. Це дивовижний стан тіла, душі, розуму - бути настільки збудженим, піднесеним! Полонили теми, образи. Йшов містом поміж метушливим людом, а бачив своїх героїв, чув їхні голоси, знов і знов оцінював їхні вчинки".
 Парадоксально, але факт, що він, автор дванадцяти поетичних збірок, одержав у 2005 році літературну премію Олеся Гончара саме за твори прозові - "Магія Думного потоку" + "Уроки Ліни Костенко", "Німа дзвіниця" + "Нанашка" ("Уроки Ірини Вільде"). На його рахунку сотні розкиданих по газетах і журналах нарисів, статей, репортажів, інтерв'ю, фейлетонів, гумористичних і сатиричних оповідань і віршів. Тривалий час був власкором республіканської газети "Радянська Україна" по Львівській області, спілкувався з багатьма майстрами слова. Того далекого 1976 року "Радянка" представила його (на першій сторінці!) нарисом "Вдягни, сину, білу сорочку". У нарисі розповідалось про братів-механізаторів Форошівських з села Андріївка Буського району. Публікацію високо оцінив Олесь Гончар, редактору газети сказав, що кореспондент - росіянин Василь Мартинов тонко передав почуття, психологію матері-галичанки, котра виховала гарних синів. Згодом познайомився, спілкувався, листувався з класиком нашої літератури. Його увага та підтримка окрилювали, ставали добрими уроками на все життя. Хотілося скласти шану пам'яті видатному письменникові. І хоча хвороби щодень брали в облогу, квапився розповісти про ті зустрічі, не обминаючи й найменших нюансів. Адже коли йдеться про великих, важать навіть дрібниці.
 З прапороносцем української літератури зустрічався, слухав його виступи у Дрогобицькому театрі, котрий колись носив ім'я Я. Галана, у Львівській письменницькій організації, у Львівській середній школі № 36 та в селі Білий Камінь на Львівщині. Занотовував усе бачене, усе мовлене. Нотатки беріг упродовж багатьох років. І ось вони заговорили...
 Вересень 1978 року. Олесь Терентійович на лікуванні у Трускавці. Викладачі, студенти Дрогобицького педінституту запросили у гості. Зустріч відбулася в місцевому театрі. Обов'язкова програма передбачала виступи секретаря обкому, літературознавців, письменників. Серед зайвих декларативності і штучного пафосу все ж пролунали свіжі, щирі думки. Роман Лубківський, зокрема, говорив, як у різних куточках країни і за рубежем зачитуються творами Олеся Гончара. "Створена вже вагома гончаріана у Львові, - сказав Ростислав Братунь. - Тут першими вивели на театральну сцену "Прапороносців", а наш композитор Володимир Івасюк, працюючи над музикою до прем'єри, виступив у новій якості, як симфоніст. Творчість Олеся Терентійовича - це великий материк, який треба усім нам ще відкривати й відкривати..."
 Зал, звичайно ж, найбільше очікував слова самого гостя. Автор щоденникових записів уперше оприлюднює цей виступ. Звертаючись до вчителів майбутніх і до тих, хто вже ними є, письменник загострив увагу на духовному браконьєрстві в усіх його проявах: "Не слухайте окремих злих голосів, у яких лунає зневага до нашої літературної класики, що, мовляв, Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Анатоль Свидницький застарілі, якісь не такі. Усі вони такі! Треба знати, пам'ятати: вони могли жити інакше, благополучніше. Але жили турботами свого народу, поборювали труднощі, створювали цінності, що не старіють... На уроках літератури не розчленовуйте твір на частинки. Це ж живий організм і таким його треба сприймати, бачити, розглядати, а не різати по живому. Учень губиться. Втрачає орієнтири. Доносьте до дітей душу кожного твору..."
 Зі скрупульозною точністю Василь Мартинов розповідає про інші незабутні зустрічі з Олесем Гончаром - невсипущим та всюдисущим майстром доведеного до філігранності рідного слова, подає його листи у певній послідовності, сподіваючись, що й читачі сповна осягнуть велич цієї доброї, світлої Людини. Таких листів, адресованих авторові щоденникових записів, дванадцять. Частина з них публікувалась на сторінках "Літературної України", тож не має потреби та й неетично їх цитувати, як і переповідати перебіг усіх зустрічей. А от засвоїти гончарівські уроки, правдиво і сумлінно занотовані, конче необхідно. Один з уроків ми вже назвали. Варто назвати ще деякі з них:
 Про першу поетичну збірку В. Мартинова "Сонцелюби": "І зміст міцний, і мова гарна, сприймається цілком природно".
 З приводу однієї з тодішніх радіопередач, присвяченої вихованню любові до художньої літератури "...нині потрібне письменницьке радіослово до наших сучасників: треба вчити людей любові..."
 З виступу у Львівській письменницькій організації на відкритті клубу літераторів "...весь його (І. Франка. - В. Л.) могутній досвід повинен давати уроки нам усім у боротьбі за ідеали прогресу - його полум'яна громадянськість, гуманізм, інтернаціоналізм, відданість своєму народові - все це співзвучне нашій епосі, нашому дневі, нам - українцям".
 З виступу у Львівській середній школі № 36: "Скажу і про науку любити. Ненависть викликати легше. Наука любити - складніша". "Письменникові не слід все надто розжовувати".
 Кожен лист, кожну зустріч автор коментує, доповнює світлинами з власного архіву. Шкода тільки, що наклад цього небуденного видання сміховинний - 300 примірників. Не вистачить їх ні для шкіл, ні, тим паче, для районних і міських бібліотек...
 Окрім щоденникових записів і документальної прози - повість "Невістка" (про сина Павла Грабовського і його дружину), есей "Поет, який мовчав 20 років" (за листами поета - страдника Миколи Данька), до рецензованої книжки увійшли й оповідання. Вони мають цікаві сюжети, динамічні.
В них майстерно поєднуються давнє минуле і сьогодення. Зворушливі своєю щирістю, досягнути якої годі письменникові без щирого серця. Герої оповідань - зовсім не герої, так, як їх звичайно розуміють. Вони люблять життя, люблять свою землю, яка породила їх, їхніх батьків, дідів і прадідів. Це - наші люди і події з часів перед, під час і після останньої війни. Це - ті чорні дні більшовицького розбою і голоду, коли українського селянина грабували до нитки ("Місяць над перелазом"), коли новітні можновладці мають простого робітника за бидло ("Розсекречена пошта Генсека"). Глибоко суб'єктивні, наповнені добротою і лагідністю, екскурси у власне дитинство - туди, де старенька хата у станиці Суворовській, "куди перевіз нас батько, щоб жити поближче до своїх рідних Єссентуків" ("Хвилі моєї Ріки"). Ліризм, яким перейняті ці екскурси, зворушує, і ще теплішими і живішими стають читачеві і перша авторова вчителька Надія Яківна, з добрими очима, усміхнена, і тітка Єля, котра ділиться з малим хлопчиком пляшкою смачного запашного молока, і мати, яка жодного дня не ходила до школи, а вражала односельців мудрістю і велеречивістю...
 Мені довелося уже розглядати попередні книжки прози Мартинова, відзначати особливості його художньої манери, стилістики і поетики. Письменник залишився вірним традиційній прозі і в останній книзі, уникаючи модних віянь. Дивна річ: якихось особливих, надзвичайних зіткнень, потрясінь, несподіванок немає в оповіданнях. Але разом з тим перед нами досить правдиво і переконливо розкриваються характери, сильні і вразливі сторони дійових осіб. І досягається це передовсім пильною увагою прозаїка до індивідуальної неповторності людських взаємин. І тому, прочитавши цю світлу і лагідну книгу, ставиш її на полицю не з гірким розчаруванням, а з теплою симпатією до автора і його "лебединої пісні".
 Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
 член Національної спілки письменників України.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 23.06.2006 > Тема "Душі криниця"