Версiя для друку Обговорити в форумi

Любі джерелята!
65 років тому, 22 червня 1941 року, німецько-фашистські загарбники віроломно напали на нашу землю. Розпочалася Велика Вітчизняна війна, котра тривала по 1945 рік. Багато сліз і горя завдала вона нашим людям. Про тяжку долю дітей у буремну воєнну пору розповідається в оповіданні "Петрусь і Гапочка" відомого українського письменника Юрія Яновського (1902 - 1954). Маленький сільський хлопчик Петрусь, кмітливий і відважний, не розгубився під дулами фашистських автоматів і врятував свою сестричку.

Петрусь і Гапочка

Петрусь, як старший, вів Гапочку за руку. Вони вдвох геть загубилися в степу.
- От дурна дівка, ніяк тебе не навчиш. Говориш, говориш до неї, а вона, як глуха. Ну, кажи ще раз. Скільки тобі років?
- Чотири, - відповідала тоненьким голосочком Гапочка.
- Як тебе звати?
- Гапочка.
- Де твої тато й мама?
- Там, - показала пальчиком Гапочка, на мить зупинившись на дорозі. З очка її раптом викотилася велика сльоза і важко впала на землю.
- А кому я сказав не плакати? Ти думаєш - мені не шкода мами? А я ж не плачу. Думаєш, як мені сім років, то й плакати не хочеться?
- Я не плачу, - сказала Гапочка і глянула з побожністю на брата. - Петрусю, тільки не сердься...
Петрусь поважно погладив її по білявій голівці і, щось пригадавши, зупинився.
- Ну, от я - фашист, - сказав Петрусь і раптом смішно наморщив личко, - я - фашист і кричу на тебе. Отак стріваю тебе на дорозі й кричу: "Гальт!" Пук-пук! А потім тупаю ногами, щоб ти злякалася і все мені сказала, - скажеш?
- Не скажу, - одповіла Гапочка.
- Що тато наш у Червоній Армії?
- Не скажу.
- А що маму фашисти повісили, скажеш?
- Теж не скажу.
- А куди ми йдемо?
- До партизанів, Петрусю, еге ж?
- Ти здуріла, дівко... Отак фашистові й скажеш?!
- Я забула...
- А ти не забувай. Ми йдемо до тітки в друге село. Так і фашистові кажи. А він дурний і піде собі геть. Ти на нього дивися й не бійся. Він кричить, а ти не бійся. Ти маленька українка, а він дурний фашист. Хай кричить. Все одно тато його встрелять. Прийдуть цією дорогою і встрелять. Бач, яка дорога гарна. До лісу ще далеко-далеко. Сонечко вже не пече, тільки гріє. Ти любиш у степу?
- Люблю, - сказала Гапочка й засміялася, - я люблю кавуна...
- Ач, яка хитра. А баштан у тебе є? От нехай біля дороги баштан ростиме, ми й попросимо скибочку одненьку.
- І диньки, - озвалася Гапочка.
- Ну, добре, хай і диньки. Тільки гляди мені, не бійся німця, як стрінемо. Стій собі й плач, а я сам з ним говоритиму...
Петрусь заглянув поважно до торби, що висіла в нього через плече, витяг звідти чорного сухарика й подав Гапочці.
- На, дівко, поїж. Ще дорога до партизанів не близька.
Гапочка взяла сухарика й хрумала цей, ще мамин, гостинець. Жито по обидва боки дороги хвилювалося, вітер нахиляв його аж над голови дітей, чисте небо, напоєне сонцем, наче засноване синіми й срібними нитками, переливалося, горіло, не було йому кінця-краю. На безмежнім просторі степу загубилося двійко дітей. Босі ніжки їхні ступають на нагрітий пил дороги, у них є мета, вони йдуть.
- А он і німці, - сказав Петрусь, - ховаймося в жито, щоб вони нас не побачили.
- Я боюся, - призналася Гапочка.
- Кому я сказав?! Фашист - дурний...
- Я йду, - тихо одповіла Гапочка й рушила за Петрусем просто в глибоке жито. Високо над головами погойдувалося колосся.
Посмітюшка бігла перед дітьми по землі, зачіпаючи крильцями бур'янець. Сіренька ящірка пірнула під грудку й зникла. Голубенька бабка погойдувалась на соломинці, розправляла прозорі крильцята. Діти йшли, як у лісі.
- Годі, - сказав Петрусь, - багато жита потолочимо.
- А пташка куди побігла? - запитала Гапочка й показала вслід пальчиком.
- То посмітюшка, - одповів Петрусь, - бачила, який у неї чубчик. Вона нас од гнізда свого одводить.
Гапочка сіла на землю й почала будувати хатку з трави. Петрусь прислухався, але йому заважало шарудіння житніх колосків. Почувся голосний
гавкіт, на дітей виткнулася заслинена морда собаки. Гапочка злякалася й заплакала. Петрусь затулив її од собачої морди.
- Цюцю, на! - сказав тихенько, щоб Гапочка не подумала, що й він злякався. - Ось я йому дам сухарика. На, цюцю, сухарика, їж...
Собака гавкав. Пикатий гітлерівець ішов до собаки, розсуваючи автоматом густе жито.
- Діти? - розсердився фашист. - Вольф, візьми!
Але собака несподівано лизнув Гапочку просто в носа, за що заробив стусана чоботом. Фашист боляче штовхнув і Петруся у спину. Петрусь повів Гапочку знов на дорогу.
На дорозі стояла машина, чудернацьки розфарбована, а в ній повно фашистів. Гапочці не хотілося плакати перед чужими, але вона згадала Петрусів наказ і заплакала вголос. Фашисти реготали, показуючи пальцями на дітей і на того, що їх знайшов. Петрусь стояв, як його мама, коли її фашисти поставили під шибеницю: він дивився просто у вічі чужинцям, намагався не кліпати віями й не боятися. Бо вороги так реготали, а цей один так штовхав Петруся, що хоч хто злякався б!
- Тепер вони нас стрілятимуть, - потихеньку сказав
Петрусь Гапочці, - тільки ти не бійся, Гапочко...
Пикатий фашист поставив дітей на горбок коло межі, наказав стояти рівно, а сам скочив до машини, яка вже рушала.
- Гапочко, - гукнув Петрусь крізь гуркіт машини, - як я тебе шарпну за руку - одразу падаймо на землю!
Машина побігла з місця, пикатий наставив автомата на Петруся й Гапочку, але Петрусь шарпнув Гапочку за руку, і вони обоє попадали в рівчак - одночасно з пострілами автомата.
Машина від'їхала далеко.
Петрусь підвів голову:
- Сама бачиш, який фашист дурний.
Гапочка розплющила очі й сіла:
- Петрусю, я хочу ще сухарика... Знову вони йшли дорогою, а ліс одходив далі, не знаючи, мабуть, як у Петруся й Гапочки болять ноги. Над головами летіла та сама посмітюшка, наче проводжаючи. Жовтий-прежовтий метелик мов дражнився: сяде на буркун-траву й гойдається, а коли до нього підійдеш - летить собі геть. Над самою дорогою перелетів лелека з гадюкою в дзьобі.
- Диви, диви, Гапочко, як гадюка звивається!
Та Гапочка зовсім підтоптала свої ніжки. Очі в неї злипалися од втоми, вона зашпортувалася на рівній дорозі і раз таки впала. Петрусь співав їй, розповідав цікаві казки, підманював, що ліс близько, а сам теж не чув ні рук, ні ніг.
Над дорогою виріс курінь.
- Баштан, Гапочко, от, їй-право, баштан! - закричав Петрусь. - Кавуна попросимо, Гапочко.
Гапочка трохи ожила, Петрусь почав підбігати, гукаючи, щоб Гапочка його наздоганяла. До куреня підійшли статечно. Петрусь зняв бриля й гукнув, як його вчила мама:
- Є хто живий?
З куреня виліз дід. Він зіперся на руки і настовбурчив
кошлаті брови на дітей. Такого старого діда Петрусь іще ніколи не бачив: в його селі діди були молодші.
- Драстуйте, дідуню, - чемно сказав Петрусь.
- А чого б то я лазив? - закричав дід і аж закашлявся. - Ось, як візьму ломаку!..
Гапочці дід сподобався, і вона підійшла ближче.
- Дідуню, - сказала Гапочка, - у вас зовсім очі не дивляться. Бідний ви, дідуню, бідний...
Дід простяг руки, обмацав Гапочку й помалу притулив до своїх грудей.
- Моя дитинонько!..
Гапочка раптом відчула, як їй на руки рясно-рясно стали падати холодні дідові сльози. Вона згадала маму, їй зробилося солодко і затишно, вона заснула, провалилась у сон на дідусевих руках.
Дід оповідав Петрусеві:
- Викололи, дитино моя. Питали нас на громаді, чи не бачив хто партизанів. А я й кажу: "То бодай тому очі повилазили, хто побачить!" Думав, що застрелять, - ні, не застрелили. Тільки очі викололи...
- А тут партизани не ходять?
- Хто ж знає, які воно люди? Чи справжні, чи тільки вивідують... А я просив вивести мене в степ - отут наплачусь та надожидаюсь...
- А ми до партизанів, діду, - сказав Петрусь, - я і Гапочка.
- Старші тебе, дитино, пустили?
- Довго розповідати, та мало слухати, - статечно промовив Петрусь.
- То й я з вами, - сказав дід.
- Ви ж хоч одного фашиста вбили? - запитав Петрусь. - Партизани так не приймуть. Я за маму спалив нашу клуню разом з фашистами, я не так собі йду! А тепер дайте нам, діду, скибку кавуна, ми підемо, бо вже нерано.
Вони пішли далі втрьох: Петрусь, Гапочка й сліпий дід. Петрусь вів діда за руку, а дід ніс Гапочку. Далекий партизанський ліс швидко-пре-швидко наближався, наче й сам він тепер ішов навстріч.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 30.06.2006 > Тема ""Джерельце""