Версiя для друку Обговорити в форумi

НОВА ІНКВІЗИЦІЯ,
АБО ЧИ СУМІСНИЙ ТАНДЕМ ЦЕРКВИ І ЕКСТРЕМІЗМУ З ХРИСТИЯНСЬКИМИ КАНОНАМИ?

П’ята колона здійснює свої антиконституційні заходи шляхом встановлення так званої регіональної російської мови в південних та східних областях України. Керуючись європейською хартією щодо захисту вмираючих мов національних меншин, в цих регіонах підтримки та захисту потребує державна українська мова, яка витіснена російською з широкого вжитку. Наміри п’ятої колони, що не без активної допомоги православної церкви Московського патріархату (далі МП) все-таки повертається до влади, надати в Україні мові північно-східної сусідки статус державної призведуть до витіснення українського слова з решти областей нашої держави.
Сьогодні ми є свідками, а хто і учасниками гріховного дійства, направленого на зникнення з карти Європи у ХХІ столітті нової ери, початок котрої пов’язаний з народженням Ісуса Христа та діяльністю його апостольської церкви, мого народу. Народу, який з часів трипільської культури (з четвертого тисячоліття до нашої ери) постійно вносив гідний вклад в сучасну людську цивілізацію планети Земля. Жили колись на нинішніх теренах таври, скіфи, сармати та ін., а за їхніми межами поморські та полабські слов’яни. Всі вони, завойовані та асимільовані більш сильними народами, залишили після себе лише сліди в історії. Нині без кровопролитних воєн, фізичної страти аутодафе чи то голодомором, шляхом порушення природних прав людини бути самим собою може зникнути 37-мільйонний український народ, з якого різними способами протягом більше чотирьох століть витравлюють його душу. А головною складовою душі є перш за все мова народу. Чи по заповідях Господніх такі діяння екстремістів, що за своїми наслідками є не менш трагічними від інквізиції середньовіччя?!
Українці, я люблю вас, будьте пильні! Встаньмо на захист свого останнього бастіону - рідної мови. Єдине, що залишається у нас дане Богом з молоком матері, найдорожчий духовний скарб, не дамо відібрати, як вдалося загарбати прихватизаторам, спритним доморощеним нуворишам та зайдам всі наші матеріальні багатства, створені працею не одного покоління сущих в Україні народів, в тому числі й талановитого російського. При всій повазі та вдячності саме цьому народові (до речі, я напівросіянка. Мій батько Чекалін Іван Миколайович  - тульський великорос) дозволю собі нагадати, що росіяни мають свою історичну етнічну батьківщину - велику за простором та достатню за багатствами - Росію. Президент Володимир Путін запрошує всіх співвітчизників, що проживають в ближньому зарубіжжі, повернутися додому, обіцяє забезпечити житлом. Політики та церковнослужителі Московського патріархату, припиніть ґвалтувати і далі інші етноси нав’язуванням їм, хоча і красивої та могутньої, але все ж таки чужої російської мови. Будьте людьми, зрозумійте нарешті, що в українців іншої землі, де вони могли б зберегти себе як націю, окрім держави Україна, - немає. Нехай і далі в благородній справі самозбереження себе, як окремого народу зі своєю мовою, побутом, звичаєм, культурою, нам допомагає Господь і воістину праведна єдина помісна Українська православна церква Київського патріархату, колиска християнства трьох братніх народів: українського, російського, білоруського.
Папа Римський Блаженніший Іоанн Павло Другий просив вибачення у своєї пастви за злодіяння католицької церкви в середні віки, інквізицію (церковний суд над єретиками). До єретиків був віднесений і просвітитель чехів, гуманіст, професор Празького університету Ян Гус, котрий на початку ХV століття натхненно проповідував право свого народу молитися не латинською, а рідною чеською мовою, палко виступав проти засилля іноземців (німців) на його батьківщині та закликав чехів в своїй країні бути попереду, а не плентатися у хвості...
На відміну від середньовіччя, коли жертвами інквізиції були окремі інакомислячі, особистості-одинаки, нинішня православна церква Московського патріархату в Україні своє «аутодафе» (страта без пролиття крові, шляхом спалення на вогнищі заживо) направляє на всіх етнічних українців, котрі хочуть молитися рідною мовою та мати свою державу, бо тільки «в своїй хаті своя правда і сила, і воля
(Т. Г. Шевченко). Під прикриттям ідеї єдиної канонічної церкви та боротьби з розколом церковнослужителі МП нищать цілу гілку східного слов’янства - українців, асимілюючи їх з великоросами-росіянами. Спалення Яна Гуса на вогнищі в Констанці розвіяло іскри національно-визвольних змагань, так звані «гуситські війни» не тільки в Чехії, а по усій Європі до берегів Балтійського моря.
Нині, в умовах потрясінь, коли до влади в Україні прийшли сили з передвиборними гаслами, у котрих є наступ на святая святих українського народу - його мову (без мови немає народу), варто звернути увагу на негативну роль церкви МП в політичній боротьбі за Україну українську.
Дотримуючи Закону України «Про свободу совісті», Українська держава не втручається у внутрішні церковні справи. Толерантною відповіддю та обов’язком законослухняних громадян - вірних згаданої вище церкви - є невтручання у політичні, тобто державні справи України, а також примирення з фактом існування різних релігій та церков, оскільки ми живемо в центрі Європи, де церковна реформація XVI століття своїм крилом торкнулася і українців. Визнати та полюбити ближніх своїх по вірі так, як роблять це прості люди у нас на Житомирщині (в сім’ях від змішаних шлюбів православних з католиками розпочинають відзначати католицьке Різдво чи Великдень, а закінчують такими ж православними святами). Так і до храмів ходять у ці величні святкові дні, адже Бог, спаситель наш Ісус Христос, у нас один! А у зв’язку з тим, що різні дати церковних свят залежать від визначення їх за юліанським чи григоріанським календарем, більшість православних українців на Поліссі вважають за гріх працювати в католицькі свята, адже святкування католиками більш логічне, у них немає двох Нових років.
Православ'я розпочало своє самостійне буття з розколу 1054 р. єдиної християнської церкви. Непримиренність до інакомислення криється в самій назві «православ’я», що означає правильна, або праведна церква. Але перш ніж навести конкретні приклади, як сучасні церковнослужителі МП налаштовують своїх парафіян проти християн інших конфесій (всі неправильні, одні ми православні - праведні), я дозволю собі здійснити екскурс в історичне минуле для того, щоб краще зрозуміти вісь - церква і держава.
Великий князь Київський Володимир, визнаний церквою рівноапостольним святим, приймаючи християнство як єдину спільну віру для своїх підданих, мав на увазі не лише їхнє духовне світосприйняття та спасіння душ, а ставив також загальнодержавні політичні завдання. Перше: вірою в єдиного Бога, єдиною православною церквою об’єднати розрізнені східнослов’янські племена полян, древлян, сіверян і т. д. в єдину державу - Київську Русь, бо до прийняття християнства кожне плем’я молилося своєму богові, мало своє капище і свого князя, тобто жило своїм власним відокремленим життям.
Друге: приймаючи християнство, князь волів підняти міжнародний престиж країни перед найближчими сусідами, які були християнськими державами, і наймогутніша серед них - Візантійська імперія. Посиливши авторитет, добробут і міць своєї держави, князь Київської Русі Володимир був названий сучасниками «Красне сонечко», а нащадками - Великим. Розуміючи роль церкви у суспільстві, інший великий державний діяч, Петро Перший, повністю підпорядкував церкву державі. Проводячи реформи задля зміцнення Російської імперії, цар не дозволив обирати патріарха, а замінив його діяльність призначеною Духовною колегією (Синодом) на чолі зі світською особою. Відтоді Російська православна церква завжди вірою і правдою служила та й нині служить імперській політиці своєї держави. Під час Переяславської ради (1654 р.) київське духовенство разом з митрополитом С. Косівим відмовилося присягати московському царю. Українська православна церква, залишившись незалежною, всіляко підтримувала український національний дух. Пізніше цю місію на себе візьмуть греко-католицькі священики. Патріотична позиція
церковнослужителів, що відповідала національним інтересам українців, завжди суперечила намірам московських можновладців. Щоб підпорядкувати собі Гетьманщину, позбавити її державності, вкрай необхідно було зліквідувати українську автокефальну церкву, що й сталося 1686 року. Київська митрополія була приєднана до Московського патріархату. І саме з цих причин, уже в новітній час, комуністичною владою на Західній Україні була заборонена греко-католицька церква, а її священики переслідувалися аж до ув’язнення та заслання до Сибіру. Ось так православна  церква Московського патріархату стала канонічною, а Українська православна церква Київського патріархату (далі КП), з якої на увесь східнослов’янський люд з 988 року розповсюджувалося християнство, - не канонічна, розкольницька, хоча і понині на її території знаходяться християнські святині: перші кам’яні храми (Десятинна церква, Софійський собор), заснована одним з перших християнських подвижників нашого народу Антонієм - Києво-Печерська лавра і т. д.
Так, Українська церква, за твердженням МП, неканонічна, розкольницька саме тому, що богослужіння веде рідною українською мовою і виражає інтереси Української держави та патріотичної частини українського народу. Нинішнє коріння екстремізму православної церкви МП тягнеться ще з часів Івана ІІІ, «збирача русских земель», коли виникла ідея «Москва - третій Рим, а четвертому - не бувати». Саме це стало ідеологічним підґрунтям перетворення Москви в духовний центр православ’я. Відтоді шовіністичні великодержавні амбіції росіян не дають їм спокою та духовного смирення. Будучи по своїй суті виразником інтересів російської імперії, прикриваючись канонічним старослов’янським, а насправді російськомовним богослужінням, православна церква МП досягла немало в справі русифікації українців, внесла розбрат між людьми однієї нації.
У нинішній ситуації апогею боротьби за Україну українську владика Володимир (Сабодан), українець з Поділля, на противагу українцю полтавському поміщику М. Юзефовичу, автору Емського указу царя Олександра ІІ, який поставив взагалі українське слово поза законом (заборонялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні та перекладні твори, а навіть тексти до нот, завозити в межі Російської імперії українські книги, брошури, надруковані за кордоном. Не можна було без особливого на те дозволу ставити українські спектаклі, влаштовувати концерти українських пісень та декламацій). Часи вже не ті... Нині свої проповіді-звернення до мирян митрополит Володимир проводить рідною мовою, але дійсне ставлення до Української незалежної держави він демонструє іншими діями, показуючи тим самим, кому вірно служить православна церква МП
в Україні. Сьогоденна позиція митрополита Володимира (Сабодана): на честь десятиріччя Незалежності України в Софійському соборі збираються духовні пастирі всіх релігійних конфесій, щоб разом з найвищим керівництвом відзначити свято незалежної держави та помолитися за здоров’я свого народу. Його святість Володимир (Сабодан) відсутній. З нагоди відзначення 145-ї річниці перепоховання Т. Г. Шевченка в рідній українській землі Президент запросив усіх предстоятелів українських церков на молебень вічної пам’яті генія та пророка нації в щойно відбудованій церкві Різдва Христового, де відспівували тіло поета у 1861 році. Предстоятеля найбільшої в Україні конфесії знову немає поруч глави держави. Зате ставленика Москви на пост Президента України В. Януковича він супроводжував частенько, навіть по святих місцях нашої батьківщини та грецького Афону. У передвиборних буклетах на фотографіях увіковічився тандем «проффесора» Януковича та духовного отця митрополита Володимира. Під час виборів православні храми духовними пастирями були перетворені в місцезнаходження агіток за Януковича. Вихованці школи-інтернату приносили їх пачками з сімферопольських праведних церков, куди, до речі, часто завозять і мощі святих.
А священик православної
церкви МП з Рівненщини у відповідь на викриття «рухівцями» незаконної діяльності церковнослужителя щодо заховання ним у вівтарі та розповсюдження серед віруючих передвиборних агіток образив свого візаві нецензурною лайкою, що і продемонстрував п’ятий канал українського телебачення. Православна церква МП опускається до видачі лідеру політичної партії «Союз» Олексію Костусєву мощів святого, і той возив їх по містах і селах України, щоб здобути собі таким чином «тепле місце» у Верховній Раді. Як тільки кандидату в депутати вдалося «забити» своє прізвище до депутатського списку регіоналів, тут же про святого забув. За допомогою церкви і ЗМІ зомбували український народ іменем Януковича, що дало високий рейтинг серед населення очолюваній ним партії, а в цілому успіх його прихильників на виборах до Верховної Ради України. 32,12% виборців, що взяли участь у виборах, а це 22% від всього дорослого населення України (8 137 834 чол.) віддали свої голоси Партії регіонів - по суті, антиукраїнським силам, які своїми постановами про регіональний статус російської мови фактично добивають державну українську мову на Півдні та Сході України. Саме їхня наддостатня кількість у парламенті дала можливість паралізувати його роботу на тривалий час, а 6 липня ц. р. провести «чорну раду», яка задовольнила постійні владні амбіції Олександра Мороза, заради чого він так активно боровся під прапором конституційної реформи. Обранням саме його Головою Верховної Ради України зруйнована демократична коаліція. Олександр Олександрович, будучи відмінником навчання в школі, близько сприйняв та запам’ятав на все життя «подвиг» Павлика Морозова, на якому виховувалось не одне покоління епохи соціалізму. І він цей «подвиг» втілив у життя з тією лише різницею, що піонер-«герой» зрадив рідного батька, а Олександр Мороз весь український народ.
Екстремістськи агресивно, з позицій тоталітаризму, поводить себе православна церква МП по відношенню до Української православної церкви КП. У Криму у неї є союзники-українофоби з «Крымской правды». Протягом квітня - травня поточного року ця україноненависницька газета видрукувала чергові опуси україножерства якогось Орлова, продовжувача тверджень російського історика Погодіна про те, що українського народу і його мови не існує в природі. А також, що українські землі - це все надбання Росії, а тому проти України пора розпочинати «хрестовий» похід без вагань і боязні. Кримські можновладці в минулому, україноненависники Грач та Казарін, пишаються тим, що не допустили в автономії поширення українських шкіл. Тому і не дивно, що із 635 навчальних закладів для кримських дітей всього лише п’ять україномовних шкіл. І ті, окрім однієї, в прилаштованих приміщеннях. І це на 24 відсотки населення етнічних українців півострова. В унісон цим українофобам діє архієпископ Сімферопольський і Кримський Лазар, також українець за походженням. Як файно! Бо був час в історії православної церкви, коли етнічних українців не допускали до церковних кафедр в Україні. Нині церковна дипломатія витонченіша: душити українство руками самих українців, а тому налаштовують паству МП не допускати відкриття українських православних храмів КП чи греко-католицьких. Тож громадяни - представники титульної нації, євпаторійські українці змушені, як гнані перші християни, збиратися на богослужіння під відкритим небом. Але і звідти їх женуть розлю-
чені богомольні бабусі-парафіянки церков МП.

І це тоді, коли за рахунок українських платників податків відбудовані Успенський собор Києво-Печерської лаври та Володимирський собор на мисі Херсонес у Севастополі. Обидва храми передані у власність Московського патріархату.
Колись російська вінценосна особа, подорожуючи по Україні, батьківщині свого чоловіка за морганатичним шлюбом Олексія Розумовського, Єлизавета Романова мовила: «Я люблю народ этот - благонравный и незлобный». І дійсно-таки незлобний... Ще були свіжі шрами батуринської різні та пожарищ, вчинених О. Меншиковим за наказом Петра І, батька імператриці Єлизавети Петрівни.
В наш час у відповідь на доброчинність і незлобність українців, які не поводять себе так по відношенню до росіян, як прибалти, парафіяни церкви МП заблокували і не дали можливості Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету провести прес-конференцію в Сімферополі. А приїхав він до Криму з добрими намірами: разом з римо-католиками відкрити на Південнобережжі пансіонат для відпочинку та лікування дітей-сиріт. Будучи причетною до обездолених дітей, соціальних сиріт школи-інтернату, мені здалося доцільним запросити Владику на зустріч з ними. На радощах поділилася з колегою, українкою, коріння якої з чернігівських Леляків, що на Варвинщині. Вона виконує функцію місіонера православної церкви МП серед осиротілих школярів. І що ви думаєте?! Симпатична, доброзичлива, богобоязлива жіночка миттєво перевтілилась в типову кримчанку, заявивши зі злобою «Філарет - розкольник. Керована ним церква не є канонічною. Учням не слід з ним зустрічатися». У призначений день зустрічі ті ж самі розлючені парафіянки церков МП влаштували пікети з образливими гаслами, чим змусили Патріарха Філарета їхати не в школу-інтернат, а в аеропорт. На моє зауваження колезі, що зустріч, на яку чекали діти, прибулий кобзар, не відбулася з її вини, я почула відповідь: «Кожен захищає свої переконання». Свої переконання моя колега, історик за фахом, сформувала у повній залежності від церковнослужителів МП. Підтвердження цьому - такий факт.
З нагоди 190-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка рада шкільного музею «Слава Україні» ініціювала збір коштів для будівництва «Тарасової церкви». Фанатично вірна церкві МП задля святої справи здала 20 гривень, але просить мене, щоб я не афішувала її участі у даній благородній акції, аби про це не дізналися у Кримській патріархії. І хоча зібрані кошти вже були відправлені в Київ на рахунок «Просвіти», я після зірваної нею зустрічі з Патріархом Філаретом, щоб до нашої національної святині - православної церкви не пристало, як писав Великий Кобзар, «варшавське сміття, грязь Москви», повернула їй її пожертвування зі своєї зарплати.
Особливо яскраво виражену антидержавну позицію демонструє православна церква МП в Україні під час політичних акцій, організованих ультра-екстремісткою Наталею Вітренко, яка, відробляючи кошти, витрачені на її передвиборну кампанію сусідньою державою, організовує хресні ходи віруючих по Києву з іконами, корогвами під прапорами ПСПУ з антидержавними, антиукраїнськими гаслами.
Телеглядачі зі всього світу з екранів своїх телевізорів могли бачити акції протесту в Феодосії проти військових навчань «Сі бриз», що проходили під лозунгами «Україна без НАТО». Мета цих провокаційних дійств - дестабілізувати внутрішню ситуацію в Україні, підірвати міжнародний імідж нашої держави, послабити боєздатність українських Збройних сил. Найактивнішу участь в цих безчинствах брали віруючі церков МП (приїхали аж із Одеси. Цікаво, а за чиї срібняки? І хто їх організував?), що проводили і тут хресні ходи. Ікони, корогви видавалися ж з церков МП. Не виключено, що церковнослужителі цього курортного міста і всього Криму забезпечували масовість акцій, а безпосереднє керівництво п’ятою колоною здійснювалося з Будинку культури Чорноморського флоту Росії, що у місті Феодосії. Таким чином, православна церква МП в Україні відкрито стала в лави п’ятої колони.
Тим часом, політична ситуація змінюється щоденно.
У повітрі запахло новими виборами. Регіонали в парламенті знову почали демонструвати своє російське мовлення. Зустрічаючи мощі святого, десницю Іоанна Хрестителя, не інакше як з кон’юнктурних обставин, заговорив російською в проповіді і митрополит Володимир, стараннями якого під час виборів (щоб залучити до храмів МП якомога більше віруючих) часто завозяться в Україну християнські святині. А за час її незалежності тими ж стараннями владики кількість церков МП в Україні зросла на 120. За 121-шу йдуть баталії у Чернігові, де стародавню культову споруду повернула християнам держава. І хоча в цьому місті у МП є чотири храми, а у КП немає жодного, в протистояння втягнуті віруючі та миряни. Як при цьому не порівняти українців з чехами, їх спільними проблемами та запитати кожному у себе: чи по совісті, по заповідях Господніх діє православна церква МП і зокрема такій «Полюби ближнього свого, як самого себе», а також дати відповідь, хто на батьківщині має бути попереду, а хто в хвості. Гусити цю відповідь дали майже 600 років тому. Українці, будучи послушниками церкви, що виражає інтереси чужої держави, на роздоріжжі всі 15 років своєї державної незалежності...
Валентина ЧЕКАЛІНА.
м. Сімферополь.

*  *  *

За характер, талант, українську душу і несхибну громадянську позицію наші читачі пропонують обрати заслужену вчительку, кавалера ордена княгині Ольги Валентину Іванівну Чекаліну делегатом від української громади Криму на IV Всесвітній форум українців. Пані Валентина попросила через газету подякувати людям за довіру і вибачитися, бо за станом здоров`я вона, якби її й справді вибрали, поїхати не зможе. Але якщо її приклад - яким повинен бути справжній делегат - допоможе кримським українцям сформувати достойну делегацію, Валентина Іванівна буде втішена і цим.
Тож закликаємо «світличан» й далі називати тих, хто, на вашу думку, міг би достойно представити кримське українство на форумі у Києві. Чого чекаєте ви від цього Всесвітнього всеукраїнського з`їзду? Якби у вас була можливість з трибуни форуму звернутися до його делегатів, до чого ви закликали б їх, як нам усією всесвітньою українською громадою «піднімати нашу червону калину» - Україну?
Напишіть до «Світлиці» - ще є час бути почутими!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 14.07.2006 > Тема "Ми єсть народ?"