Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 49).
 Українці як етнос не зникають з етнічної карти Криму і після завоювання півострова золотоординцями та у добу існування Кримського ханства. Не лише імперські, радянські, але й сучасні вітчизняні історики обходять мовчанкою вельми цінні для науки свідчення турецького мандрівника Евлія Челебі. Він відвідував Крим під час правління Бохадир Гірея І (1637 - 1641 рр.) і Мехмед Гірея ІV (1641 - 1644 та 1654 - 1666 рр.). Мандрівник упродовж 1666 року на прохання хана здійснив географічний опис Криму. Дослідник постійно супроводжував хана й турецькі війська під час спільних походів не лише по Україні, але й по країнах Східної Європи.
 Говорячи про військову міць Кримського ханства, Евлія Челебі зазначає: «На Кримському півострові нараховується тисяча шістсот сіл і шість тисяч отар, або садиб. Ці села поставляють сто двадцять шість тисяч вояків. Проте на війну йде лише сорок тисяч. За бажанням хана до війська можуть взяти навіть вісімдесят тисяч татарських вояків». «У Криму перебуває, - продовжує мандрівник, - близько 400 тисяч полонених козаків, стільки ж їхніх дружин та триста тисяч так званих «конія», або юнаків та дівчат козацьких. До того ж, мешкає там ще двадцять тисяч «гяурів» грецьких, вірменських та юдейських.
 Через величезну чисельність ясиру козацького хани не забирають на війну все своє військо. Беруть вони лише 80 тисяч, запевняючи, що більше сил не мають. З цим військом виступають вони у походи, щоб мститися «гяурам» усіх країн і табунами женуть звідти дітей, яких доставляють на Кримський півострів, а потім продають у різні краї».
 Аби не склалося враження про овечу покірність сотень тисяч українських невільників, нагадаємо про умови, у яких їх утримували. Про це засвідчує сам Евлія Челебі: «По горах, садах та полях нині ходять шестикратно про сто тисяч невірних полонених зі скованими руками і ногами, але якимось чудом жоден з цих шестисот тисяч невірних козаків втекти з півострова Кримського не можуть. Оскільки тоді, коли майже всі кримські воїни разом з ханом на війну виїжджають, то замість них всі дружини нагаїв та бадираків кримських, які є у Криму, сідають на коней, прилаштовують до поясів шаблі, перекидають через плече сагайдаки і разом з козаками виїздять в сади, гори та поля, а також землеробською працею займаються. Коли ж чоловіки повертаються, то бачать уже урожай зібраним. Тому й погоджуються мешканці Криму платити несправедливу данину за невільника, хоча це є брутальним безправ’ям, що нехай вбереже Аллах». Нагадаємо, що, крім озброєних жінок, під час воєнних походів закованих у кайдани невільників охороняла ще 40-тисячна армія, яка лишалася на півострові, перекопський земляний вал та могутня фортеця на Перекопі і непрохідний Сиваш та безводні безживні північнокримські степи.
 Зазначена інформація турецького мандрівника дещо спростовує твердження вельми шанованого мною визначного історика кримськотатарського народу, професора В. Возгріна про відсутність рабської праці та рабської залежності у Криму в останні сторіччя історії ханства.
 Достовірність статистичних свідчень Евлія Челебі щодо чисельності українських невільників (козаків) у Кримському ханстві не підлягає сумніву. Адже, як свідчить сам дослідник, за кожного невільника у державну (ханську) скарбницю власник сплачував данину, і цей показник строго контролювався відповідними ханськими службами. Не викликає сумнівів і той факт, що до категорії «козаків» у Кримському ханстві залучали і нащадків тавро-скіфів та русичів Тмутараканського князівства, які впродовж кількох століть не всі були знищені або асимільовані різними завойовниками. Існування у Кримському ханстві християнських храмів свідчить про потужний пласт не лише грецької, але і української релігійної культури. Безперечно, що саме ці культові осередки і були оберегами духовної культури, мови та хоч якоїсь національної освіти.
 Становище української людності на півострові не покращилося із завоюванням Криму Російською імперією. Змінилися лише одні гнобителі на інших. Добре апробовані на материковій Україні методи зросійщення, царські сановники перенесли і до Криму. Якщо в переписах населення ще якось виокремлювали українців із загальної маси росіян, називаючи їх малоросами, то у Криму їх упродовж існування Російської та більшовицько-радянської імперій перетворили в «русских», а потім у «русскоязычное население».
 Головним завданням всіх переписів для місцевих чиновників стали потуги трансформації кримських українців у «истинно русских» та «русскоязычных».
 За всю історію перебування Криму у складі Російської імперії на півострові не було жодної української школи, хоч там мешкало кілька сотень тисяч українців. Якщо в Україні під впливом революції 1905 року та завдячуючи фракції українських патріотів у Думі розпочався рух за створення у сільській місцевості українських шкіл, то у Криму справа ця владою так і не порушувалася.
 Статистичні дані та архівні матеріали переконливо засвідчують, що навіть у добу національного пробудження всіх околиць Російської імперії, яка припадає на перше десятиліття ХХ століття, у Криму не було жодної української школи, а за грамотністю у Таврійській гу-бернії українці посідали 12-те місце серед 15 національностей, на 1 - 2 сходинки випереджаючи турків і татар і на три - циган. На 100 українців грамотною була лише 31 людина. У той же час як серед росіян їх було майже 42 відсотки, а естонців, німців та євреїв - відповідно 74, 68 та 65 відсотків. На початку 1913 року у Таврійській губернії нараховувалось 1779 шкіл, з них у Євпаторійському повіті - 119, Перекопському - 129, Сімферопольському - 150, Ялтинському - 111, Феодосійському - 170 шкіл.
 Лютнева революція 1917 року докорінно змінила політичну ситуацію по всій країні і розбудила громадське та національне життя. Її відлуння поширилось на Крим, головним чином на Севастополь, де базувався Чорноморський флот та переважна більшість військових частин. І флот, і армія у Криму були укомплектовані переважно селянськими хлопцями з українських губерній. Визначний дослідник історії Криму у ХХ столітті, професор Володимир Сергійчук зазначає: «Усвідомлюючи важливість піднесення національної свідомості для успішного поширення українського руху, вояки, вихідці з України, вирішили негайно розпочати відкриття національних шкіл, бібліотек, читалень, а також видавати газети «Наш степ». Локомотивом українського національного відродження у Криму став Чорноморський флот. Він, за зізнанням тогочасного командувача адмірала Колчака, на 90 відсотків складався з українців. Величезна питома вага українців була й в усіх військових частинах, дислокованих у Криму. Українські організації у Севастополі налагодили тісні зв’язки з Центральною Радою у Києві. «Ця співпраця українського військового комітету Чорноморського флоту, - зазначає професор Володимир Сергійчук, - поглибила процеси українізації».
І вже 12 жовтня 1917 року всі бойові кораблі і порти Чорноморського флоту вивісили жовто-блакитні стяги, просигналивши: «Хай живе вільна Україна».
 Упродовж 1918 року український національний рух у Криму розвивався і ширився. Українці стали активніше заявляти про себе у всіх сферах громадського та політичного життя півострова. Національною справою з кінця літа 1918 року стала опікуватися Крайова Українська Рада, обрана з’їздом. Одним із завдань кримського українства з’їзд визначив необхідність видання українських газет, розгортання культурно-просвітницької роботи серед населення та організацію україномовних дитячих садочків і шкіл, читалень та книгозбірень.
 Проте широкомасштабним планам Крайової Української Ради Криму у царині відродження національного, духовного, культурного та освітнього життя не судилося збутися.
 Політична нестабільність на півострові, перманентна зміна влади, кривава громадянська війна на півострові та встановлення тоталітарного більшовицького режиму знищили перші паростки українського національного відродження. Багаточисельне українське населення Криму було позбавлене можливості розвивати національне шкільництво, оскільки державною мовою на півострові (з травня 1921 р. Кримську АРСР включено до складу Російської Федерації) було проголошено російську мову. Заграючи з кримськими татарами, питома вага яких серед нацменшин була найвищою (13%), другою державною мовою визнавалася ще й кримськотатарська. Аби завуалювати чисельну перевагу українців на півострові над росіянами, до статичних матеріалів долучається графа, яка інтегрувала слов’янські народи, не виокремлюючи жоден з них. Цей показник виявився настільки важливим, що екстрений перепис населення 1921 року, коли в Україні та Росії ще вирувала громадянська війна, проводився під орудою партійного керівництва і всесильних органів ВЧК. Ленінсько-чекістський перепис населення у Криму забезпечив замовлені Кремлем результати. Росіян, українців та білорусів у Криму виявилося 51,5 відсотка. Достеменно відомо, що білорусів на теренах Криму було не більше 1 відсотка. Скільки ж нараховувалось тоді окремо росіян та українців й донині це відомо. Аби існувала безумовно на той час хоч якась перевага чисельності росіян над українцями, то цим би показником спритні кремлівські вожді обов’язково б скористались. Штучне творення «исконно русского» Криму ще було попереду.
 Перепис населення 1921 року у Криму зігнорував присутність українців у Криму і дозволив розпочати знищення проявів українства на теренах півострова. Офіційна радянська статистика тих часів, яка підпадала під втаємничений чекістський гриф, засвідчує, що до 1928 року у так званій оперетковій КАРСР не було відкрито жодної української школи. У той же час як планом розвитку освіти на 1925 - 1926 навчальний рік передбачалося мати 359 татарських шкіл, 289 - російських, 131 - німецьку, 11 грецьких, 10 вірменських, 5 єврейських, 3 болгарських, 2 караїмських.
 У перші десятиліття більшовицька влада намагалася не помічати присутності величезної кількості українського етносу у Криму. Це дозволяло фальшувати домінування у КАРСР росіян і спрощувало взаємини з Україною, де на той час як у партійному керівництві, так і в освітянській сфері було немало патріотичних людей.
Етнічною статистикою тогочасні провідники Криму, які були слухняним знаряддям Кремля, добре володіли.
 Згідно з переписом 1897 року, в Таврійській губернії, до складу якої, крім Кримського півострова, входило ще кілька повітів материкової України (Мелітопольський, Бердянський та Дніпровський), українців нараховувалось 611 121 особа (42,2%), а росіян 404 463 (27,9%). Українське населення у той час домінувало також у Євпаторійському повіті (13 345 осіб). Майже 50 відсотків воно складало у Перекопському повіті (11 316 осіб). Понад 13 тисяч українців зафіксовано у Феодосійському повіті, у Севастополі 7 тисяч та понад 2 тисячі у Ялтинському повіті. Всього на теренах Криму мешкало у той час майже 64 тисячі українців.
 Зазначені статистичні дані щодо українського населення вельми сфальшовані. Це переконливо довів авторитетний дослідник історії Криму професор Володимир Сергійчук. «Таке ігнорування українців від часу переписів на півострові, - вказує науковець, - визнавала кримська більшовицька влада». Червоні комісари піддали жорсткій критиці статистичні похибки «Памятной книги Таврической губернии 1889 года» и «Списка населенных мест Российской империи Таврической губернии 1865 года». «На думку критиків, у цьому усвідомленому фальшуванні повною мірою виражалася політика великодержавного шовінізму колишньої царської імперії, яка намагалася стерти національні грані українського народу». Всіх українців у містах, особливо вихідців з південних та східних регіонів України, як правило, записували великоросами.
 Глибокий та всебічний аналіз етнічної палітри Криму напередодні Першої світової війни дозволив видатному географу Степану Рудницькому зробити висновок: «Основна маса етнографічної мозаїки Криму нині, без сумніву, українська. На 1915 рік оцінюю кількість українців на 65 відсотків, великоросів - на 12 відсотків».
 Незважаючи на величезні втрати населення у роки громадянської війни, жахливий червоний терор та голодомор 1921 - 1922 рр., українське населення на півострові, за офіційними даними перепису 1926 року, складало 77 123.
 Найчисельніші українські громади, за переписом 1926 року, були у Керченському (12 294 особи) та Євпаторійському районах (10 601 осіб). У Сімферопольському районі порівняно з 1897 роком чисельність українців зменшилась майже у 10 разів. У Джанкойському районі українцями себе визнали лише 1433 особи. Якщо вірити цьому більшовицькому перепису, то у 1926 році вже не було жодного українця ні у Феодосійському, ні у районах Ялти та Севастополі.
 Наведені статистичні дані, без-умовно, не віддзеркалюють справжню етнічну ситуацію на півострові. До українців владні статистики віднесли лише тих, кого царська та радянська влада ще не спромоглися асимілювати. Це були переважно сільські мешканці, компактних українських поселень. У кримських містах, містечках та на Південнобережжі рівень асиміляції українців був значно масштабнішим та інтенсивнішим. Тож українське населення, побоюючись переслідувань, ідентифікувало себе «русскими».
 Петро ВОЛЬВАЧ,
голова Кримської філії НТШ, доктор філософії у галузі біології, академік УЕАН, дійсний член НТШ.
(Продовження у наступному номері).

РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ
 
 ЦІ ПОДІЇ МАЮТЬ ПЕРЕДІСТОРІЮ...
 Постійному Представнику
 Президента України в АРК
 МОСКАЛЮ Г. Г.
 Шановний Геннадію Геннадійовичу! До Вас звертається Заслужений працівник освіти АР Крим і України, кавалер ордена Святого Архістратига Михаїла, Гвардієць революції, заступник голови асоціації лідерів освіти України, директор НВК «Українська школа-гімназія» м. Сімферополя Н. І. Руденко.
 Повідомляю Вам про факти, які викликають обурення не тільки моє, а й педагогів гімназії.
 Працівник республіканської прокуратури пані Н. у телефонній розмові з начальником Управління освіти Сімферопольської міської ради передала відверто неправдиву інформацію, звівши наклеп і брехню як на директора школи, так і на вчителів. Н. отримала цю інформацію від працівника цієї ж прокуратури Л., дитина якої навчається в гімназії.
 Хочемо наголосити, що пані Л. для нас в першу чергу є мамою учня, а не прокурором.
 Між Л. і певними працівниками школи є деякі непорозуміння, підкреслюю – не конфлікт, а непорозуміння, які пані Л. намагається звести до тотального погрому школи, дестабілізації її роботи. Вона не намагається вирішити проблему як людина з людиною: замість цього чинить тиск на директора, вчителів.
 Ці події мають передісторію. Вона вже зверталась зі скаргою до прокурора Криму, не заявивши жодного зауваження ні адміністрації школи, ні Управлінню освіти, ні Міністерству освіти. У себе за місцем роботи вона, зловживаючи посадою та звернувшись до республіканського прокурора, організувала перевірку гімназії. Зараз гряде друга перевірка, на яку дає вказівку суд, в який нас не запросили, не спитали ні про що, не повідомляли про його рішення, власне, про сам факт суду ми взнали випадково. Завтра в гімназію прибуде КРУ.
 У зв’язку з цим виникає питання, чи є у нас закон? Може, пані Л. не дає спокою наша гімназія – цей осередок українства, острівець вільнодумства та свободи, де у великій пошані герої історії українського народу, українська пісня, українське слово?!
 І знову хочу підкреслити: немає конфлікту між гімназією і пані Л. – є використання службового становища для того, щоб показати свою зверхність, вищість, ексклюзивність.
 Прошу Вас, шановний Геннадію Геннадійовичу, повернути школі можливість ефективно, спокійно і врівноважено працювати.
 Прошу притягти до відповідальності працівників правоохоронних органів, які, зловживаючи своїм службовим становищем, прямо чи опосередковано, своїми діями чи бездіяльністю дозволяють функціонувати такому унікальному каральному органові як „мама-прокурор”. Вважаю, що „мама-прокурор” має публічно спростувати свої наклепницькі заяви та вибачитись.
 Н. І. РУДЕНКО,
 директор НВК «Українська школа-гімназія».

ВІД РЕДАКЦІЇ. Після того, як, звичайно ж, не Представник Президента, а все-таки суд розставить усі крапки в цій «історії з передісторією», ми зможемо озвучити прізвища усіх її фігурантів. Поки що з етичних міркувань цього не робимо. Але задумаймося: понад 600 шкіл в Криму, а така «каральна» увага чомусь лише до єдиної української гімназії. З чого б це?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 08.12.2006 > Тема "Крим - наш дім"