Версiя для друку Обговорити в форумi

 Історія

 Середньовічний Крим був міцно підпорядкований Києву у вигляді Тмутараканського князівства, яке охоплювало всю територію Східного Криму. В українській мові «Тмутараканню» називають щось дуже далеке і глухе.
 Найбільше за владу над Кримом змагалися роди галицьких Ростиславичів та чернігівських Ольговичів. У Тмутаракані довше за інші династії правив онук Ярослава
Мудрого Ростислав та його діти, засновники династії галицьких, перемишльських та володимиро-волинських князів, нащадки якої правили в Галичині й на Волині аж до середини XIV століття.
 Князя Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, так що, як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, — бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо і забило його камінням.
 Це князівство унікальне для історії Київської Русі, оскільки, відірване на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало лояльність метрополії, попри мандрівки між Тмутараканню і Києвом численних орд іноетнічних кочовиків. Більша його частина розташовувалася на Керченському півострові, з поширенням на частини території степового і гірського Криму.
 Першим відомим історії князем Тмутаракані був син великого князя Київського Володимира Великого Мстислав (княжив у Тмутаракані в 988 – 1022 рр.)
 Перед тим його батько Володимир Великий захопив візантійський Херсонес (нині на його місці розташований Севастополь).
В Україні це місто звалося Корсунь. Володимир взяв його облогою, перекопавши канал постачання води до міста. Спочатку військо князя Київського Володимира Великого почало насипати проти стін неприступної міцності велетенську гору, однак корсунські греки вночі через підкоп викопували землю й робили з неї насип у центрі міста.
 Діючи за порадою лояльного до Києва корсунянина, Володимир перерив шлях, по якому до міста йшла вода. Уже наступного дня місто – одна з найбільш неприступних фортець Візантії – капітулювало. Таким чином, князь Володимир Великий уперше переконливо продемонстрував нащадкам вагу води як важеля київського впливу в регіоні.
 Перша в історії успішна облога міста була проведена князем Київським і воїнами з українських земель. Кияни, на відміну від більшості завойовників, не руйнували, а будували. Київський князь Володимир, який підкорив місто
в 988 році, вибудував у Корсуні (колишня назва Севастополя) церкву святого Іоанна Предтечі на горі, яку насипали жителі міста під час облоги, і палати для себе.
 Потім, згідно з літописом, Володимир сказав візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив».
 Імператори злякалися й віддали царівну «варварові», у такий спосіб небувало зміцнивши міжнародний престиж Києва. Фактично, саме перемогою над Корсунем знаменується епоха міжнародної великодержавності Русі (так у VIII - XVII століттях називалася Центральна Україна, а з ХІІІ – і Західна. Перші спроби Московщини претендувати на спадщину, а пізніше й ім’я Київської Русі почалися тільки в XVI столітті, і увінчалися тимчасовим успіхом лише на початку XVIII століття).
 Володимир охрестився у Корсуні, збудував тут церкву святого Іоанна Предтечі, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї – двох мідних ідолів, а також чотирьох мідних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали.
 Тож усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Стерегтися від, як пише літопис, «підступних греків», князь Київський залишив свого дев'ятого сина Мстислава. З 1060-х років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини князя Київського Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною.
 Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів”. Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов як «туман» – загін у десять тисяч чоловік і «тархан» – вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані, починаючи вже з VIII століття.
 Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов'янське населення Керченського півострова.
 Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-х роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами” і „скіфами”) і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці Х століття є близьким настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.
 Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: «Рос», «Росіа», «Рософар», «Россо» (Тендрівська коса), «Россіка» (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV - VI століттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось – Росава – Роставиця – Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов’язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов'ян.
 Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття. Таким чином, давня київська, галицька та чернігівська історія Криму тривала щонайменше два століття, тобто більше, ніж нещодавня російська, яка тривала всього лише з 1783 по 1954 рік.
 Почавшись тисячу років тому, українська історія Криму триває.
 Олександр ПАЛІЙ,
 історик, для „Обозревателя”.
 http://obozrevatel.com
 
ЩО СПІЛЬНОГО МІЖ ГАЛЛАМИ І ГАЛИЧАНАМИ?

 ЦЕ ЗАПИТАННЯ потребує відповіді вже тому, що російські шовіністи-імперіалісти тепер і перших, і других використовують як докір українцям. Спекулюючи на національному та релігійному питаннях, російські «українознавці» замість того, щоб родичатись з фінами та угорцями, які для росіян насправді є більш кровними, аніж українці, захищаються слов’янським щитом, хоч він для них не рідний батько, а двоюрідний дядько. Та, як кажуть, Бог їм суддя, а ми таки давайте спробуємо відповісти на поставлене запитання згідно з історичними даними.
 Племена галлів сформувалися у XII ст. до н. е. на території між Дніпром і Карпатами й мали скіфське походження. Розселялися галли від Чорного моря до Прип’яті й від Малої Азії до Іспанії, оволодівши згодом майже всією Європою. Саме від галлів походять українська пісенність і довгі козацькі вуса. Улюбленою зброєю у галлів була сокира, яку називали кельтом, звідки наш сучасний колун.
А дерев’яна сокира-топірець як ритуальний атрибут характерна і нині серед гуцулів. Найменування галлів походить від «галас - голос», адже і наші прапращури були любителями співу. Саме звідти і поняття «слов’яни». Адже «подати голос» чи «взяти слово» - одне і те ж.
 На честь галлів у Західній Україні були названі місто Галич і цілий регіон Галичина, місто Галац у Румунії, край Галіція в Іспанії і ціла країна Португалія, тобто «порт галлів». А в недалекому минулому в Бразилії нашими галичанами заснована колонія, нині відома під назвою Нова Галичина. Кожному християнину відома і Галілея на півночі Палестини, адже Ісус Христос був не юдеєм, а галілеянином. Юдеї були вихідцями з Аравійського півострова, а галілеяни - з північного Чорномор’я.
І всі апостоли були галілеянами, крім Юди Іскаріота, який підтвердив стародавнє прислів’я: «Галілеянин любить честь, а юдей - гроші».
 Автор виданої минулого року духовно-історичної книги «Пшениця без куколю» Ігор Каганець справедливо вважає, що слова «галілеянин» і «християнин» свого часу були синонімами від усвідомлення галілейської етнооснови походження християнства. В історії, крім галлів і галілеян, відомі ще й галати. Це від назви держави Галатея, заснованої в ІІІ ст. до н. е. у Малій Азії галлами. Частина з них пішла ще далі на південь до озера Генезарет, відомого усім християнам під назвою Галілейське море. А з Євангелія відомо, що навколо нього масово розводили свиней, що, зрозуміло, було справою не семітів. Прапращури сьогоднішніх українців саме тут ознайомилися з юдейським віровченням і, на відміну від нього, сформували своє власне - християнство.
 Ось така стародавня історія у наших галичан. Що ж стосується унії, якою російські ортодокси дорікають їм, то для необізнаних варто вказати на деякі надзвичайно суттєві деталі цієї справи. Так, нинішні галичани належать не до православної, а до греко-католицької церкви. І саме вона врятувала їх від зросійщення і зберегла національно-патріотичний, тобто український дух, незважаючи на всі русифікації, полонізації, румунізації та мадяризації. Хоч саме галичани, а не, скажімо, волиняни, спочатку дуже неохоче погоджувались на унію з католиками. Та раціоналізм таки переміг, за що галичани і сьогодні вдячні своїм пращурам, не лише відроджуючи, а й розбудовуючи свою церкву після її погрому комуністами разом з російськими ортодоксами імперського типу.
 Відносно християнства узагалі, то пращури українців прийняли його не двісті, а, якщо брати вповні, на чотириста років раніше російських пращурів.
У формі православ’я християнство нашими попередниками було прийняте тому, що його коріння знаходиться не в юдаїзмі, а в язичництві наших прапращурів, де «права» означала «божественність». Тобто маємо справу не з суттю, що залишилася попередньою, а лише з назвою, прийнятою на честь засновника віровчення. Я особисто до цієї істини йшов не роками, а десятиріччями. Бо за походженням не галичанин, а слобожанин. Тепер із задоволенням при нагоді відвідую греко-католицькі храми.
 Володимир ЛЕЩЕНКО,
 історик.
 с. Соколине Бахчисарайського району АРК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 12.01.2007 > Тема ""Білі плями" історії"