За радянських часів молодь виховувалася в піонерських та комсомольських організаціях, сповідуючи єдину ідеологію, що примусово побутувала в країні. Тобто альтернатив не існувало.

З розвитком демократії в нашій країні виникають молодіжні рухи на кшТалт західноєвропейських рухів 60-х років - як протест проти існуючого суспільства й загальноприйнятих моральних принципів.

Сучасне українське молоде покоління - це сукупність великої кількості своєрідних "партій", кожна з яких має власне світосприйняття. Є і хіпі, і гопники, і байкери, і репери, і толкієністи. Це ті молодіжні субкультури, про які не чули хіба що діти, бо ці групи у нас в країні вважаються найчисельнішими. Про існування ж деяких ви й не здогадуєтеся. Можливо, про сатаністів, нацистів і подібних їм хтось з вас і чув. А чи знаєте, що серед нашої національної молоді є групи, які пропагують культ смерті (наприклад, готи, неоязичники)? Ще є просто прихильники різноманітних (яких тепер чимало) рухів (жіночих, зелених, любові до тварин, футбольних фанів тощо). Узагальнивши всі існуючі "групи прихильності та захоплень", можна уявити портрет сучасної української молоді. В Україні представники різноманітних субкультур приймають здебільшого зовнішні ознаки різних течій, бо історичні початки, як-то кажуть, не з нашої української "опери", хоч і вважають себе найсправжнісінькими.

Кримський півострів не сильно "засмічений" різного роду негативно налаштованими до суспільства молодіжними субкультурами. Представників радикальних "субкультур" можна побачити лише у великих, мільйонних містах, до яких Сімферополь не належить. Проте справжні байкери, яких ще плутають з неформалами, у нас є. Але ці наші хлопці набагато спокійніші та доросліші. Незважаючи на їхній войовничий вигляд, агресивно вони ставляться лише до тих, хто посягає на їхню власність, тобто мотоцикли, та спосіб існування. А от неписані байкерські закони не завадило знати кожному заради власної безпеки: не можна фотографуватися біля чужого мотоцикла за відсутності власника, затримуватися поблизу байкерської тусовки, бо місця своїх зібрань вони вважають влас-ною територією.

Найбільший відсоток сімферопольської молоді та, зрештою, і кримської - це представники консервативної молодіжної групи. Вони - звичайні, пересічні: ходять "на пари" чи на роботу, п'ють пиво, теревенять про футбол, відвідують попсові дискотеки та тусовки собі подібних. Їхнє кредо - насолоджуватися кожною життєвою миттю, що дарує життя, "сьогоднішним днем". У кожного - існує свій власний світ, в якому вони намагаються не створювати для себе проблем, аби не перенапружувати мізки.

Рідко зустрінеш в Криму якусь молодіжну "неформальну" групу. Проте якось у Севастополі мені "пощастило". "Ось нарешті!" - подумала, побачивши зібрання гопників у центральному парку міста. Взагалі гопників, або "неформалів примітивних", сприймають як підлітків з комплексом меншовартості, які намагаються, використовуючи для цього будь-які засоби, довести всьому світові власну "крутизну". У них надзвичайно розвинутий стадний інстинкт. Побачивши гопників, складно визначити статеву приналежність кожного з них: однакової довжини немите волосся без натяку на зачіску, потерті джинси, щось на зразок футболки, ну й, звичайно, як же ж без старої, потертої, в заклепках, "блискавках" та ланцюжках короткої шкіряної чорної куртки. І у них теж свій власний світ, їм було все одно, що всі, хто в недільний день прогулювався парком - діти з батьками, закохані, манірні туристи, звертали на них увагу, дивилися якось "не так", як то кажуть, "косо". А дехто так задивлявся, що, може, й шию вивернув. З чим пов'язувати таку реакцію перехожих? Засудження, несприйняття чи здивування від незвичності бачити подібне? А може, у когось виникало бажання й собі скинути маску доброчесного громадянина і випустити на волю свій власний світ, не ховаючи його в надрах свідомості? Самі ж неформальні "субкультурники", коли я з ними спілкувалася, зауважили: "Всі на нас так витріщаються, бо заздрять або просто не розуміють життя так, як треба". Можливо, аби розкрити очі "простим смертним" на існуючу дійсність, гопники і "пішли в народ". Два молодих хлопці, напевно ті, які знають бодай декілька пісень, а не з причини серйозних вокальних можливостей (що стало зрозуміло вже з перших "композицій" виступу), посеред парку почали співати ніби "для себе", не збираючи гроші: такі собі "народні лірники". Їхні соплемінники, не витримавши "убойного" концерту, згодом позасинали, розвалившись хто на столі, за яким "відпочивали", хто на землі-матінці (можливо, це теж вияв якоїсь невідомої нам ідеології або високості). Ось така картинка з життя неформалів. Ну як? Зате "не так, як всі". Та "не такого" на всіх, я так думаю, не вистачить. Краще залишайтеся самими собою, а тому неординарними.