|
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2007 > Тема "Українці мої..."
#16 за 20.04.2007
В╤Н ЖИВ ДЛЯ ЛЮДЕЙ
Пам'ять
Р╕к тому п╕шов за межу в╕чност╕ ╤ван Васильович Кривенко - людина незвичайно╖ дол╕, обдарований поет, художник, скульптор, артист, режисер. Народився ╤ван Кривенко 15 листопада 1937 року у сел╕ Син╕вка, що на Сумщин╕. Коли йому виповнилося 18 рок╕в, разом з батьками пере╖хав у село Крайн╓ Сакського району, почав зав╕дувати с╕льським клубом, керувати драмгуртком ╕ писати п’╓си. «Весна Яринки», «Чар╕вна н╕ч», «Хлопчисько-хвастунець», «Ну, вороно, постривай!» ╕ дос╕ в репертуар╕ створеного ним дитячого театру.
У 60-х роках навчався у студ╕╖ живопису та граф╕ки в С╕мферопол╕, в╕дв╕дував л╕тературне об’╓днання при Кримському в╕дд╕ленн╕ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Зак╕нчив С╕мферопольське училище культури ╕ Харк╕вський ╕нститут культури, здобув фах режисера ╕ очолив с╕льський Будинок культури в сел╕ Геройському Сакського району. Село Геройське названо так тому, що п╕д час його визволення в╕д г╕тлер╕вських фашист╕в 12 травня 1944 року б╕ля нього загинуло 9 десантник╕в - згодом 9 Геро╖в Радянського Союзу. ╤ саме ╤ван Кривенко створив у с╕льському Будинку культури музей 9 во╖н╕в-Геро╖в, спорудив пам’ятник загиблим во╖нам Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни, Т. Шевченков╕ та ╕н. А ще в╕н створив ансамбль «Геройськ╕ козаки», дитячий ансамбль танцю «Берегиня», п╕сенний ансамбль «Геройськ╕ вечорниц╕», дитячий театр «Дюймовочка». Сам писав п’╓си ╕ був режисером-постановником. Орган╕зовував ╕ проводив р╕зноман╕тн╕ фестивал╕, свята вулиць, Дн╕ пам’ят╕ та скорботи, проводи в арм╕ю. У сел╕ живуть люди 21 нац╕ональност╕, тому орган╕зував клуб народних традиц╕й. Держава високо поц╕нувала таку активну працю с╕льського ентуз╕аста - йому були присво╓н╕ звання заслуженого прац╕вника культури Укра╖ни та заслуженого прац╕вника культури Автономно╖ Республ╕ки Крим.
А ще ╤ван Кривенко писав в╕рш╕. В╕н не видав жодно╖ зб╕рки поез╕й, лише окрем╕ доб╕рки публ╕кувала на сво╖х стор╕нках ╓дина укра╖номовна газета Криму «Кримська св╕тлиця». В╕рш╕ писав не задля слави та почестей, а лише в т╕ хвилини, коли не м╕г не писати, коли виникала потреба вилити душу, висловити набол╕ле, самовиразитись. Писати в╕рш╕, як в╕н розпов╕дав сам, це у нього в╕д мами ╕ д╕дуся.
Вони часто розпов╕дали ус╕ляк╕ бувальщини, а в╕н по-сво╓му вт╕лював у в╕рш╕ пережите, перебол╕ле, вимр╕яне. У його в╕ршах - ╕ в╕дгук во╓нного ╕ пово╓нного дитинства, подих р╕дно╖ земл╕, пахощ╕ степу, тривоги за просту трудящу людину, р╕дну Укра╖ну.
В╕н був справжн╕м митцем - творчим, запальним, н╕жним ╕ тривожним. Таким в╕н ╕ залишиться в пам’ят╕ тих, хто його знав. В╕н залишив по соб╕ добр╕ справи ╕, звичайно ж, сп╕вуч╕ в╕рш╕. Гада╓мо, що колись хтось спроможеться, хоча б уже посмертно, видати його бодай невеличку книжечку поез╕й. Деяк╕ з них ми й пропону╓мо нашим читачам.
╤ван КРИВЕНКО:
«ДОБРИМ СЛОВОМ ЗГАДАЙТЕ МЕНЕ...»
* * *
Я народився на Сумщин╕
Край невеликого села,
Де знаком оклику тополя
У землю батьк╕вську вросла.
Де б╕гав босим я до р╕чки
З в╕дром, щоб райдуги набрать,
Щоб т╕╖ райдуги напитись
Та й ╕ншим ще подарувать.
Де солов’╖ний добрий ранок
Мен╕ у в╕кна щебетав,
Куди приходив добрий веч╕р,
На призьбу стомлено с╕дав.
Де у житах волошки син╕
Танцюють з ранку до зор╕.
Я народився у Син╕вц╕
На вмит╕й росами земл╕.
* * *
Руки материнськ╕
я люблю з дитинства,
╥х тепло ╕ ласку чую й ув╕ сн╕.
З батьк╕всько╖ хати,
р╕дного порога
Рушничок-дор╕жку виткали мен╕.
В будь-яку годину,
в будь-як╕й дороз╕,
Гр╕ють вони душу,
серце бережуть,
Мов ясне св╕тило,
що зове в дорогу
Мене в╕д колиски у життя ведуть.
БАТЬКАМ
Нехай над вами не хрести,
Та стали ви для нас святими.
Святою стала ╕ земля,
Де з нею ви злились в ╓дине.
Тумани з╕йдуть ╕ дощ╕,
Пройдуть л╕та ╕ з╕йдуть р╕ки...
Родинний подих кличе нас,
Йому причетн╕ ми нав╕ки.
Родинний кор╕нь не помре,
На древ╕ роду будуть кв╕ти.
╤ пам’ятатимуть про вас
╤ ми, ╕ внук╕в наших д╕ти.
* * *
Земля ╕ в╕тер пахнуть медоносом,
╤ далеч╕нь син╕╓ степова,
╤ ковилами сивими долина
Мене, неначе мати, повива.
А волошки, немов д╕воч╕ оч╕,
Мене зовуть у пшениц╕ й жита.
╤ жайворова п╕сня з п╕днебесся
Над степом сво╖ крила розгорта.
О краю м╕й з весняними очима,
У росах кришталевих на чол╕.
╤ полем хл╕бним, ╕ зеленим садом
Завжди б╕жиш назустр╕ч ти мен╕.
* * *
Укра╖но моя мила,
Я лечу, лечу на крилах,
Н╕би пташка до гн╕зда.
До сад╕в тво╖х зелених,
До р╕чок тво╖х веселих,
Укра╖но золота.
До Дн╕пра-Славути лину
У свою, свою родину,
До свого гн╕зда.
Ск╕льки буде сонця в неб╕ -
Буду жити лиш для тебе,
Земле золота!
Крила ти дала орлин╕,
Я на них до тебе лину,
Люба, молода,
Буду в╕к тебе кохати,
Земле золота!
* * *
Узг╕р’я кримське м╕ж садами
Лягло чудовими горбами
╤ силуетом дивних скель.
Щоранку в них туман гуля╓,
Стр╕лою пташка вил╕та╓
П╕д небозводу карусель.
Луна далеко пронесеться,
Коли людина об╕зветься
Чи пташка десь прощеботить.
Вирують тут, як в мор╕, шквали.
Беручи штурмом перевали,
Пливуть отари чорних хмар,
А перевал сто╖ть ст╕ною,
Бурчить сердито сам з собою.
Такий соб╕ старий бунтар:
А коли гори н╕ч покине
╤ тисяч╕ краплинок злинуть
З лиця розбуджених л╕с╕в,
П╕д небесами золотими
Не стане хмар, туман спаде,
Д╕вчисько вийде полум’яне,
В╕тать на скел╕ сонце стане,
╤ буде день, чудовий день!
* * *
Мо╓ село - дитинства св╕тл╕ роки.
Ставок ╕ верби - все навкруг мо╓,
Воно мене,
вихрастого хлопчину,
Як мати ╕з-за тину вп╕зна╓.
Тут п╕сню колискову насп╕ва╓
Ранковий в╕терець пом╕ж сад╕в,
Я тут росту, ╕ тут мо╓ кор╕ння,
╤ ц╕й земл╕ я св╕й дарую сп╕в.
* * *
У погане я чомусь не в╕рю,
Що мен╕ ти, друже, не кажи...
Якщо ти зернятко с╕╓ш в землю,
Це вже добр╕ ╕скорки душ╕.
А зернятко колосом п╕дн╕меться
╤ нап’╓ться чисто╖ роси.
Хл╕бним полем
нива заколишеться
Як добра твор╕ння ╕ краси.
╤ зросте в людськ╕й душ╕ нав╕ки,
╤ запахне хл╕бом на стол╕.
╤ тоб╕ поклоняться у пояс
Люди - ╕ велик╕, ╕ мал╕.
Якби кожен у скрутну хвилину
На земл╕ сп╕шив добро творить,
То пов╕р мен╕, що в Укра╖н╕
Стало б краще вже сьогодн╕ жить.
* * *
Як веч╕р на землю ступа╓,
С╕ючи зор╕ у трави,
Полегл╕ в боях оживають
╤ йдуть в наш╕ сни з п’╓дестал╕в.
Ночами нам сняться атаки,
Розстр╕лян╕ сняться, хати...
П╕сн╕ недосп╕ван╕ линуть -
Вбива╓ в╕йна солдат╕в.
Та кров ╖хня маковим цв╕том
Зроста╓ на кожному пол╕.
Щоб ми ╖х ус╕ пам’ятали,
Не забували н╕коли.
РАНКОВА П╤СНЯ
Ранкове сонце повивало степ
В хустинку з голубими небесами.
Серед колиски золотих хл╕б╕в
Я, мов, дитя, йшов босими ногами.
╤з сонцем золотавим ц╕лувавсь,
Ступав ногами в прохолодн╕ роси...
Та раптом пальц╕ вдарились об щось,
╤ б╕ль - в душ╕, з очей поб╕гли сльози.
Я нахиливсь до само╖ земл╕,
Схопив кусок ╕ржавого зал╕за:
На н╕м ущент змережений вогнем
Л╕ниво недобитий хрест розл╕гся.
Недол╕ ск╕льки в╕н прин╕с земл╕ -
Перед╕ мною лавами постали.
Брати, що не д╕ждалися батьк╕в,
╤ сестри, що брат╕в сво╖х не знали.
Я геть закинути його хот╕в,
Та вмить ц╕╓╖ думки ╕ не стало...
На дн╕, розкривши п’ятеро ротят,
С╕м’я голеньких пташенят лежала.
Пухкеньк╕ простягнувши гол╕вки,
Вони мене так жал╕бно благали...
Не кинув, залишив у ковил╕,
╤ б╕ль минув, ╕ рад╕сно так стало.
А жайворонки струни натягли,
╤ вже крилатий степом сп╕в розл╕гся...
А ск╕льки б на земл╕ було п╕сень,
Коли б вс╕ каски викинуть на гн╕зда!
* * *
Хмари отарами небом пливуть...
Землю с╕чуть батоги-блискавиц╕!
Коси сво╖ розпустила верба,
Н╕би напитись прийшла до криниц╕.
Гр╕м, як лавина, над нею пливе,
Та кучеряво╖ в╕н не ляка╓.
Боком ╖╖ обмина╓ гроза,
Т╕льки сльозинки
на лист╕ лиша╓...
* * *
Весна ╕де ╕ оживля╓
Струмки велик╕ ╕ мал╕,
В зелений св╕т виносить трави.
З долин весняно╖ земл╕.
╤ прол╕сок, немов пром╕ння,
В земл╕ залишене колись,
Весн╕ щасливо салюту╓
Зеленим постр╕лом увись.
Отак ╕ ми, неначе трави,
Вс╕ пророста╓м т╕льки раз
Щоб св╕т застать в його недобрий
Чи сонцем оповитий час.
ОС╤НЬ
Каштанов╕ журавлики кружляють
╤ л╕то бабине пливе понад селом,
Сад╕в охапок ос╕нь розметала,
Залишила з оголеним чолом.
Горять багряно молод╕ бер╕зки,
╤ п’ють дощ╕ ╕з золотих долонь.
╤ горне в╕тер степом недоораним
Збентежено╖ осен╕ вогонь.
* * *
Зимовий веч╕р с╕в на ╜анок,
Пора йому ╕ спочивать.
╤ сиплються ╕з неба зор╕
У дв╕р до мене щедрувать.
А зачарован╕ дерева
Весну ц╕лують ув╕ сн╕
╤ горнуть до мо╓╖ хати
Веснян╕ сонячн╕ п╕сн╕.
* * *
Люблю я мить, як сонечко вста╓
╤ заспан╕ очиц╕ в╕дкрива╓,
╤ тисячами ╕скор золотих
Всю нашу р╕дну землю огорта╓.
╤ я немов народжуюся знов,
Мене чарують ц╕ прекрасн╕ мит╕.
Я набираю в серце ╕скор тих,
Щоби розсипать ╖х по всьому св╕т╕.
* * *
Вузька стежина, наче та п╕дкова,
Тече м╕ж зойк╕в блискавки бугром.
А по долин╕ буйноцв╕т калини,
Неначе наречена за столом.
╤ стелиться стежина до калини.
Вона з бугра у буйноцв╕т б╕жить,
Сп╕шить, летить, ╕ слухати не хоче,
Про що гроза збентежено кричить.
Посп╕ти б ╖й, поки оце цв╕т╕ння
Гроза не з╕рве, дощ не об╕б’╓...
Отак ╕ я б╕жу, немов стежина,
Поки в душ╕ оте цв╕т╕ння ╓.
* * *
Я живу. ╤ живу не для себе -
Людям рад╕сть в долонях несу,
Щоб у них доброта не погасла,
Щоб вони ц╕нували красу.
Щоб колись, через в╕дстан╕ рок╕в,
Через дюжину весен ╕ л╕т
╤ вони на земл╕ залишили
Для онук╕в ╕ правнук╕в сл╕д.
Щоб жили, як ╕ я, не для себе,
Щоб до болю любили земне.
╤ колись, у якихсь покол╕ннях
Добрим словом згадали мене.
* * *
Я все земне люблю до болю:
Св╕танок, веч╕р, зорепад,
Дощу краплини животворн╕,
Палкий ос╕нн╕й листопад.
Люблю бурхлив╕ водогра╖,
Люблю луг╕в барвистий цв╕т.
Люблю блакитний ╕ безкра╖й
Ранковий чистий небозв╕д.
Люблю, коли блука╓ в╕тер
М╕ж осоки ╕ комиш╕в,
Люблю св╕танком на калин╕
Почути солов’╖ний сп╕в.
Мен╕ усе близьке до болю,
Усе земне - усе мо╓,
Бо я ╕ сам якась краплинка
Того всього земного ╓.
* * *
Не думай, друже, роки не зламають.
Мо╖х думок, крилатих почутт╕в,
За днями - день, хоч сивини ╕ б╕льше,
В душ╕ кипить ╕ще юнацький сп╕в.
Люблю життя, бо раз один да╓ться.
Сво╓ життя я людям запов╕в.
Прожити б так, щоб виразить не можна,
Щоб не хватило найщир╕ших сл╕в.
* * *
╤ще не ос╕нь ╕ вже не весна,
Луги не дзвенять гом╕нкими косами,
Ще вчора жита буяли струнк╕,
А нин╕ лежать золотими покосами.
╤ще не ос╕нь ╕ вже не весна,
А п╕сня моя ╕ще не сп╕вана...
Я сход╕в чекаю, бо нива моя
На рад╕сть людям добром зас╕яна.
ДЕРЕВА
Ростуть на одн╕й планет╕,
╤ небо одне над ними,
В╕д чого ж вони бувають
Несхожими отакими?
Одн╕ розкидають навколо
Плодами ув╕нчан╕ в╕ти,
А ╕нш╕ - струнк╕, висок╕;
По сут╕ сво╖й пустоцв╕ти.
Отак ╕ м╕ж нас бува╓:
П╕д сонцем одним ╕ небом.
Одн╕ живуть для людей,
А ╕нш╕ просто для себе.
* * *
Кришталики сн╕гу впали,
Тремтять на мо╖х долонях,
Немов синьоока юн╕сть
Сво╖ розгубила грона.
А може, моя то юн╕сть,
А може, мо╖ то роки -
Не випещен╕, колюч╕,
Тернов╕, г╕рк╕, синьоок╕.
З╕брати б ╖х у ╓дине,
Дихнути б на них теплотою,
Та жаль, що кришталики зразу
Талою стануть водою.
Покотяться н╕би сльози
╤ згадки залишать солон╕...
Нав╕що ж тод╕ вони впали
В мо╖ мозоляв╕ долон╕?
* * *
Я ск╕льки л╕т тебе чекаю,
Вже ск╕льки весен в╕дцв╕ло!
Сад╕в вже ск╕льки в╕дшум╕ло,
Сив╕╓ вже мо╓ чоло...
Та я до тебе в мр╕ях лину,
На крилах рад╕сних над╕й,
Бо все життя живу у сяйв╕,
Яке дару╓ образ тв╕й.
* * *
Я давно тебе чекаю,
А тебе нема й нема,
Не ╕ду тебе шукати -
Жду, що прийдеш ти сама.
Де ж бо ти, моя веселко,
В ц╕ чар╕вн╕ вечори,
Де ж бо ти, моя веснянко,
Озовися, озовись!
В╕дцв╕ли сади зелен╕,
Покосили вже жита...
Тож прийди, прийди скор╕ше,
Моя рад╕сть золота.
Промайнули листопади,
Б╕л╕ вже лягли сн╕ги...
А я все тебе чекаю -
Виглядаю навкруги.
Виглядаю дн╕ ╕ ноч╕
Не дивлюся на л╕та.
Озовися, де ти ходиш,
Моя доле золота.
* * *
Не ход╕ть д╕вчата поп╕д мо╖х в╕кон,
Не топч╕ть стежину у далечину,
Вас, мо╖ хорош╕, я не покохаю,
Бо у серц╕ маю т╕льки лиш одну.
Оч╕ волошков╕ - наче син╓ небо,
Довгу русу косу в серц╕ бережу.
Не тривожте душу ╕ не гайте часу,
Для других сп╕вайте, дуже вас прошу.
Навкруги он ск╕льки парубк╕в хороших,
Що за вами ходять ще з юнацьких л╕т.
А мо╓му серцю люба лиш ╓дина -
Поп╕д мо╖х в╕кон прошу - не ход╕ть.
* * *
Стоять у святому мовчанн╕
Закохан╕ з юних рок╕в,
Два клени в одну бер╕зку,
В ╖╖ зачарований сп╕в.
Вона ╖м дару╓ сережки,
Коли зацв╕та по весн╕.
Вона ╖м ╕з ранку до ранку
Сп╕ва╓ чар╕вн╕ п╕сн╕.
А клени стоять, мов сторожа,
Вартують незгасну красу,
╤ ср╕бними ранками чешуть
╥╖ др╕бнолисту косу.
Публ╕кац╕я
Данила КОНОНЕНКА.
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2007 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4696
|
ОДЕСИТ – ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ УНР
Ярослав Грицак: ВИХ╤Д ╤З «РУССКОГО МИРА» БУДЕ ДЛЯ НАС ПЕРЕМОГОЮ
СПОМИН ПРО ╤ЛОВАЙСЬКУ ТРАГЕД╤Ю ╤ РУСЛАНА ГАНУЩАКА
У ЛЬВОВ╤ ПОПРОЩАЛИСЯ З АНДР╤╢М ПАРУБ╤╢М
