Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
 ЦЬОГО РОКУ ЧУДОВОМУ ПРОЗАЇКУ І ПОЕТУ ЄВГЕНУ ГУЦАЛУ ВИПОВНИЛОСЯ Б ТІЛЬКИ 70 РОКІВ, АЛЕ НЕВБЛАГАННА СМЕРТЬ 4 ЛИПНЯ 1995 РОКУ ВИРВАЛА ЙОГО З ЖИТТЯ ЩЕ У ПОВНОМУ РОЗКВІТІ СИЛ. ЗАЛИШИЛИСЯ ЙОГО ПРЕКРАСНІ І ДОБРІ КНИГИ ОПОВІДАНЬ, ПОВІСТЕЙ, РОМАНІВ, ВІРШІВ: "ЛЮДИ СЕРЕД ЛЮДЕЙ", "ЯБЛУКА З ОСІННЬОГО САДУ", "СКУПАНА В ЛЮБИСТКУ", "ХУСТИНА ШОВКУ ЗЕЛЕНОГО", "ЗАПАХ КРОПУ", "ШКІЛЬНИЙ ХЛІБ", "КНЯЖА ГОРА", "ПОЗИЧЕНИЙ ЧОЛОВІК", ЗБІРКИ ВІРШІВ ДЛЯ ДОРОСЛИХ І ДІТЕЙ, ПУБЛІЦИСТИКА.
 СЬОГОДНІ МИ ХОЧЕМО ПОДАРУВАТИ НАШИМ ЧИТАЧАМ ОДНЕ З ЙОГО ПРЕКРАСНИХ ОПОВІДАНЬ "СВАТАННЯ". НЕХАЙ ВОНО БУДЕ СВІТЛОЮ ПАМ’ЯТТЮ ПРО ТАЛАНОВИТОГО ПИСЬМЕННИКА, ЛАУРЕАТА ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА ЄВГЕНА ПИЛИПОВИЧА ГУЦАЛА, ЯКИЙ 12 РОКІВ ТОМУ ПІШОВ ЗА МЕЖУ ВІЧНОСТІ.

 ЄВГЕН ГУЦАЛО
 СВАТАННЯ
 Оповідання

 Тоді, коли від повітки чулося надсадне собаче валування, хазяйка - в хаті чи на городі - знала: прийшов Федір Приступа. Рудий сторож її обійстя - завбільшки з долоньку! - гавкаючи, аж кашляв, аж задихався від скаженства. Та дедалі гавкіт стухав, у грудях уже не клекотіло й чулось Рудькове винувате повискування, а потім і вибачливе скімлення, мовби собака просив дарувати його недоречний гнів.
 О, Федір Приступа вмів підійти до сердитого пса. Підходив неквапливо, впевнено, важкою ходою, а на собаку дивився гострими, як ножі, сталевого кольору очима. Дивився, наче різав тими ножами, наче протикав. І собака, що досі дибки спинався на ланцюзі, опускався на чотири лапи, починав крутити хвостом, опускав морду, намагаючись відвести погляд, а Федір Приступа насувався, аж поки підступав упритул і, не спускаючи з собаки гострих очей, повільно простягував уперед руку.
 Чорна шкарубка рука невмолимо нависала над собакою, і він затихав, ледь-ледь схлипував, аж поки долоня таки опускалась йому на голову, - й пес завмирав, тільки шкіра на голові тремтіла.
 Так він стояв, накритий важкою долонею, з-під якої, здається, не можна було визволитися, не можна порятуватися.
 А хазяйка в цей час чулася так, наче то Приступа опустив свою долоню на її голову. І вже їй з-під того тягаря не визволитися.
 - Федоре Федоровичу, та пустіть собаку...
 Приступа того пам’ятного дня смикнув головою - й сиві його важкі кучері здригнулися, наче то голуб крильми вдарив, зриваючись. Глянув на хазяйку чорними, смоляними очима - й сказав:
 - Гарний пес, та чудний. Не втямиш: чи ненавидить мене, чи любить.
 Хазяйка відчувала, як на душі легшає, а все ж таки - наче й досі та важка долоня на її голові.
 Того пам’ятного дня Федір Приступа був ніби не такий, як завжди. Начебто святковіший, урочистіший, голову тримав гордовитіше, важка смола погляду курілася сяйливими блищиками. Та й зодягнений у лискучий бостоновий костюм чорного кольору - в цьому костюмі ходив тільки на святки.
 - Чого так задивились на мене, Тетяно Кіндратівно? - запитав, мружачи гостру брову. - Запрошуйте до хати, чи так і стоятимемо біля ґанку?
 І, не чекаючи запрошення, статечно ступив до хати - так, як завжди ступав.
 Низька стеля в хаті - хоч головою підпирай. І він увібрав голову в плечі - так, як і завжди за своїх відвідин.
 - Сідайте! - підсунула стільця. Собака під повіткою скімлив тоскно, ледь-ледь чутно. Федір стояв посеред хати, й не думаючи сідати, а в руках уже тримав
 (з кишені вийняв) якийсь пакунок.
 - Візьміть, - усміхнувся.
 Хазяйка розгорнула пакунок - аж то годинник. Кругленький годинник-будильник, а згори - блискучий ґудзик дзвінка.
 - Не було ж у вас годинника? Жили й часу не знали, так? І щоб це в нашу епоху! А віднині і годинник маєте, і час знаєте. Ех, Тетяно Кіндратівно, та я для вас...
 І недоказав Федір Приступа, а вона дивилась на нього щасливими очима.
 - А я до вас - свататися...
 Хто це сказав? Це сказав Приступа? А таки він. І грів гарячою ласкою чорних глибоких очей.
 - Оце стільки ходив-ходив, аж ниньки надумався. Не чужа ви моєму серцю, хай і ваше прихилиться до мого. Що скажете?
 А вона мовчала. І в гадці собі ніколи не мала, що свататиметься колись. І це в їхньому віці, коли, вважай, минулося життя!
 А Приступа вмів підійти до жінки, знав жіноче серце. Вже під сім десятків літ, але міцний, окоренкуватої постави, з білими зубами-горіхами, з переливами ласки в дужому голосі, він ніколи не ліз за словом до кишені, й зараз не поліз.
 Обминув стілець, який йому підсунула, й сів за столом, а на білу скатертину поклав жовті жилаві руки. Хазяйка взяла якесь шитво, длубалася голкою для годиться, а він діставав слова з грудей, мов зривав дзвінкі доспілі яблука.
 - Скільки вже дивлюся на вас, Тетяно Кіндратівно, і, повірте, надивитися не годен.
 А її так гріло оте його "ви" та "ви", солодко западало в душу. й від тепла того "ви" губи тремтіли усміхом.
 - Хто б сказав, що ви дояркою все життя? А ніхто! Бо й не кожна наша сільська вчителька дорівняється до вас. Ті вчительки - якщо не в школі, то на городі чи біля свиней.
 Федір підвівся з-за столу, підійшов до хазяйки, шусть рукою до кишені свого піджака - і вже на її шиї разок такого славного намиста, яке в магазині не надибаєш, хіба що в спекулянтів перекупиш утридорога.
 - Та куди мені - я не молода! - зашарілася Тетяна Кіндратівна. - Це ж вам у добру копієчку влетіло.
 - Гроші самі йдуть до мене... За зайців!
 - За яких зайців?
 - А тих, що в полі! - підморгнув лукаво. Поклав їй на голову долоню й сказав: - Про наше діло ще поговоримо, правда?
 Тетяна Кіндратівна хотіла озватися - й не годна була: долоня гнітила, що відібрало і язик, і дар мови.
 Коли Федір Приступа вже був у порозі, вона звелася, щоб провести гостя. Пішла за ним із шитвом у руках.
 Біля повітки погавкував Рудько, мовби йому лапу возом переїхали ще вчора, а він і сьогодні плаче.
 Минає тиждень-другий, і Тетяна, пов’язавшись від спеки хусткою по самі брови, йде селом, як сновида. Хто не стріне, то здивовано подивиться: що з жінкою? Чи недуга схопила, чи горе неждане? В кущах видивляється щось, у бур’янах. Здається, ось-ось заплаче.
 Побачила сестру Оляну в дворі - зайшла, сіла на лавці під вишнею.
 - Що з тобою? - сестра до неї.
 - Собака пропав.
 - Ото ще горе та клопіт!
 - Легко тобі говорити: у тебе діти під боком, внуки, і дід іще скаче в хаті. А я - мов перст, ото хіба що собака... Гавкає? То так говорить зі мною.
 Сестра Оляна (викапана Тетяна, й чорні родимі цятки в обох на переніссі) візьми й скажи:
 - Де ж одна? Від Фроськи чула, що Приступа до тебе навідувався.
 - Та приходив, - мусила зізнатись. - А що йому скажу? Не відповіла.
 - А ти за собакою побиваєшся... - Оляна запечалилася. - Думаєш, він тебе одну хотів запрягти? Якби ж то. Скільки цей Приступа виходив по жінках по нашому селу та по сусідніх селах, як померла його Явдоха. Все приглядався та приглядався - хто покірливіший, та в кого руки дужчі... Хіба не чула за його походеньки?
 - Чи мені в голові?
 - Й до тебе внадився... Ой, Тетяно, знаю твоє серце, ти ладна всім помогти, всіх пожаліти.
 - Хіба я винна, що така вродилась? - Обличчя в Тетяни ледь-ледь розгодинилось від зажури. - Всіх жалко, справді.
 - От і пожалій на своє лихо. Думаєш, Федір не знає, яка в тебе душа? Для всіх душа.
 - Годинник-будильник мені приніс і намисто...
 - От-от, купує, ще й дешево хоче взяти.
 - Наділа я те намисто на шию - як петля, зразу й зняла... А будильник... От повір, сестро, признаюся. Не звикла! Півень удосвіта заспівав - я й знаю, яка пора. А вдень по сонцю знаю, ввечері - по місяцю та зірках. Увесь час вільно в грудях було, а з будильником - тяжко. Цокає й цокає, наче сокира гупає обухом. І ввечері не заснеш. От неволя так неволя, а що робити?.. Боюся Федора. Й де він узявся в нашому селі? Чужий.
 - А чужий. Тут же у нього ні роду, ні плоду. Приїхав зі світу, купив хату в старої Тадеїхи, а Тадеїха подалася до дітей доживати віку... Двох жінок пережив, обох похоронив...
 Тетяна вихопилась на шлях, як хтось іззаду задзвонив дзвіночком. Ступила злякано вбік, оглянулась - аж це Федір Приступа на велосипеді ще, а до багажника - повний мішок приторочено. Зрадів зустрічі, зацвів усміхом на бусурманському лиці - й раптом вона теж зраділа. Подумалося: "Господи, що ж це я сестрі набалакала за те намисто і за будильник?"
 - То що скажете, Тетяно? - густим, струнким голосом запитав, спиняючись на велосипеді.
 - А що казати? - розгубилась.
 Він так значущо подивився на неї - мовляв, і досі нема тобі що сказати?
 - Чого зажурені?
 - Собака десь пропав...
 - Овва! Самі скаржились, що гавкає весь день - всеньке село чує.
 - Вже не гавкає - й плакати хочеться.
 - Чудні ви, жінки, чудні... Ось потішу вас трохи, погляньте...
 Вузлуватими пальцями розв’язав мішок на багажнику.
 - Погляньте-но...
 Поглянула - й не втямила, що там у мішку. Тоді Федір Приступа лівою рукою вийняв за довгі вуха зайця, що обвис донизу довгими задніми ногами.
 - Ваше намисто! - сказав. Далі правою рукою так само за вуха дістав другого зайця.
 - Ваш годинник! - сказав.
 І в усмішці мерехтіли зуби, як сніг.
 - Справді зайці? - не вірила. - Так багато? Вполювали? А де ж рушниця?
 - А нащо нам рушниця! Хто ж зараз стріляє? Зараз літо, а не осінь. Аби стрельнув - ого, який штраф припаяли б. А так - не стріляючи, о!
 Жартує чи не жартує? Дивилась, як сховав зайців до мішка, як зав’язав рипицю.
 - Шкура така, що ніяких дірок, цілесенька. Ото вже заячі шапки гарні з таких шкурок! - Він постатечнішав на виду, вже не всміхався. - Та не бійтеся, Тетяно Кіндратівно, справді не стріляв, не можна в таку пору. А просто підібрав у полі. Не вірите? Лежали - й на мене чекали, щоб їх не подзьобали ворони чи лисиці не загризли.
 - А чого ж вони лежать - і на вас чекають?
 - Чи ви не знаєте, як у нас тримають отрутохімікати в полях? Звалили купою - і весь клопіт. І не тільки в нас, а й по сусідніх селах... А зайцям солі лизнути хочеться? Хочеться. Хіба заєць знає, що то не сіль, а якісь гербіциди? Не знає. Лизнув - і готовий... Я вже й на козу не одну отак розжився. Бо диким козам так само хочеться солі...
 - Як же це так? - вірила й не вірила почутому Тетяна Кіндратівна.
 - А так! Шкурки здер, вичинив - шапка! Друга шапка! Третя шапка! І м’ясо не пропадає, і м’ясо в діло йде...
 - Їсте?
 - Щоб отруїтися? - вихопилося в нього. - Обійдуся... М’ясо віддаю своїй сусідці Калістратисі, а вона мені віддячує грішми.
 - Калістратиха їсть?
 - Чи й Калістратиха дурна? - насупився. - Вона ж базари знає, спекулянтка, то чи в район, чи в область... А там уже десь діває. В неї беруть, і добре платять. Кому вже там вона продає, не знаю, а тільки моя совість чиста, о...
 А що вона мовчала, то Федір Приступа рушив із велосипедом, а потім спритно задер праву ногу - й вмостився в сідлі, яке зарипіло іржавими пружинами...
 Літо - а її почало морозити, вибивала дріб зубами...
 - То я прийшов, Тетяно Кіндратівно...
 Як побачила в своїй хаті Федора, то й злякалась. Бо ж раніше завжди знала, і якого чекати гостя. Рудько попереджав гавканням, а сьогодні тишком-нишком вступив у хату, хіба не злякаєшся?
 - А це вам такий гостинець від мене...
 Й на долоні-лопаті простягнув цуценятко. Цуценятко геть дрібненьке, кругленьке. Лисніла чорна шерсть на опуклих боках, і сміливі оченята - чорні та глибокі. Такі самі, як у Федора Приступи, що ллють і ллють у зорі густу розплавлену смолу.
 Щеня розкарячилось на долівці, як на льоду.
 Гість задоволено ляснув себе долонею в груди - й задзвеніли медалі. Й вона лише тоді, як задзвеніло, зауважила ті нагороди, приколоті до піджака. А й не знала досі, що такий заслужений.
 - Ви ж не воювали, а стільки медалей...
 - Для того, щоб воювати, - прогув соковитим голосом, - багато ума не треба... Ти зумій і на фронт не потрапити, а отакі груди мати.
 Й Федір Приступа відступив назад, випнув груди: милуйся, мовляв, Тетяно Кіндратівно, для вас надів усі нагороди, бо шаную вас, бо перед вами - як на параді.
 І мимоволі замилувалася з чоловіка. Немолодий, це правда, а хіба вона молода?
 Федір Приступа ледь підморгнув їй - і наче щойно зогледів будильник на етажерці.
 - Справно цокає, еге? - І ногою притупнув. - Ми ще й потанцюємо під цей годинник, правда ж?
 Вона знітилася:
 - Натанцювалася біля колгоспної худоби.
 Лице в нього стало проникливо добре, ледь сумне.
 - То що скажете мені, Тетяно Кіндратівно? - поспитав чудно так, що не втямиш, чи то надія продзвеніла в голосі, чи безнадія.
 - Не навчилась я говорити, - ховала очі, поглядаючи на щеня, що тремтіло біля одвірка.
 - Й справді, що тут говорити! - зрадів з почутого Федір Приступа. - Ось постривайте, я вам гостинців привіз.
 І він дебелою постаттю зграбно перевалився через поріг на ґанок, а вона якось умить розгубилась: що діяти? Думки роїлися, й не було поміж них жодної, за яку можна було б учепитися.
 - Я ж не приготувалась, і квітів у хаті нема... Хоч квітів нарву в садку.
 Мабуть, вона таки боялася, що Федір Приступа ось-ось знову навинеться до хати, - й подрібцювала в старий садок по квіти. Зривала їх, а сама боялася і глянути на гостя, що біля повітки знімав з багажника якогось великого коша.
 В садку росли ромашки, звані воловим оком. Зірвала кілька стеблин, бо любила ці квіти й по-жіночому жаліла їх. Ріс тут і люпин, то люпину зірвала більше, байдуже їй зараз до люпину. А ще нарвала любистку, а ще м’яти. Можна було б і повертатися, та їй чомусь не хотілося до хати, отак би й стояла в садку, слухала, як шелестить листя на вітрі, як горлиця співає над шляхом у липі. Гірко їй було, й тужливо, а чому, а за чим - і сама не сказала б.
 А може, й справді?.. Хай люди кажуть, що хочуть, бо ж люди завжди щось кажуть... Усе ж таки вдвох легше, вдвох - це не сама. Це не сама з собою балакаєш, це комусь щире слово скажеш, це хтось і тобі щире слово скаже... А хто є такий, щоб про нього лихого слова не сказали? Мабуть, і про неї, Тетяну, всяке плещуть.
 Тулячи квіти до грудей, підійшла до повітки, глянула на велосипед, опертий до стіни.
 Ледь здивувалася: сідло було обшите шкірою густої шерсті. Не бачила, щоб у їхньому селі так обшивали.
 Зайшла в хату, обережно переступила через щеня, яке вовтузилося біля одвірка, глянула, а Федір Приступа зі свого коша виставив на стіл і пляшку горілки, і кілька пляшок лимонаду, й кусень вареного м’яса, й ковбаси кільце.
 І всміхнулася жінка, бо що б там не казали, а хазяїн.
 Він простягнув руки по квіти, наче то вона для нього принесла.
 - Гарно пахнуть, - понюхав.
 А вона мимоволі глянула на щеня біля одвірка, - і якась думка майнула в її голові. Ще неясна думка, та лице її вже погасло від усміху. А скоро й посутеніло від страху, наче бачила перед собою не щеня, а скаженого пса, який зараз ось-ось кинеться на неї.
 - А-а-а! - задзигонів її кволий голос, рвучись із горла.
 - Що з вами, що з вами, Тетяно Кіндратівно?! - здивувався Федір Приступа. - Що ви таке побачили, га?
 - А-а-а!
 - Та схаменіться...
 Вона божевільними очима глянула на Федора Приступу, схопила з етажерки будильник - і брязнула об долівку. Неслухняними руками намацала разок намиста на підвіконні, смикнула - й намистини горохом порскнули по кутках.
 - Ваші зайці... Ваші отруєні зайці...
 - Ви здуріли!
 Вона смикнула за скатертину - і зі столу все впало додолу, пляшки забряжчали, покотились, та зостались цілі.
 - Де мій собака, де? - раптом закричала.
 - Таж цуцика маєш...
 Коли вийшов надвір, то побачила, що Тетяна Кіндратівна впала грудьми на велосипед, обіймає руками сідло, цілує, голосить:
 - Ось мій Рудько... ой, Рудько! Приступа, зчорнівши на лиці, підійшов до повітки, різко смикнув велосипед за руль.
 - Злупив шкуру, то й що? - зле буркнув. - Хай не гавкає.
 Тетяна Кіндратівна як стояла, то так і опустилась на коліна.
 І молитовно склала руки, наче захищалась від нечистої сили. Федір Приступа зневажливо, ненависно пропік її очима - й подався геть.
 А вона стояла на колінах з напівзаплющеними очима, аж поки сіла на землю, аж поки очі її заплющились, наче заснула, а дві стулені долоньки так і тримала перед собою.
 Долоньки тремтіли, й губи її тремтіли, наче молилась.
 Довго молилась.
 Аж щось торкнулося її коліна - й вона важко розплющила повіки, важко глянула... Чорне щеня з хати приповзло аж до повітки й вогким писком тицялося в спідницю. Згадувала - й не могла згадати, де взялося це кволе щеня.
 Взяла його обома руками й притулила до щоки, наче рятуючись тим доторком...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2007 > Тема "Душі криниця"