Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Федір СТЕПАНОВ
"ЖИТТЯ - КОРДОН МІЖ ВІЧНІСТЮ І ДНЕМ..."
Здається, зовсім недавно ми тримали в руках першу поетичну збірку Федора Степанова з одіозною назвою - "Нетрі". Відтоді проминуло вже шість літ. Життя не йде, а летить. На перший погляд, назва другої збірки (в-во "Таврія, 2007 р.) - "Буяння" дещо контрастна. Бо, як сказав один кримський художник про першу книжку: назва правильна. А чи змінилося що відтоді? Навряд чи. А коли й так, то в гірший бік. Мається на увазі наше соціальне життя.
Та поети завжди були речниками епох. І дороговказом для них було саме слово. Отже, буяй, фантазіє, і глуши нашу буденність. Бо то тільки під земною корою є магма. А в людей - б’ються палкі серця і бунтує-нуртує розум.
Пропонуємо до уваги читачів вірші з нової збірки сімферопольського поета Федора Степанова, котра щойно вийшла з друку.

У ПЕЧЕРІ СУУК-КОБА
Вологістю повіяло з печери...
Холодний і пронизливий повів.
Так ось які твої гостинні двері,
О свідку й таємничосте віків!
Нема тобі ані кінця, ні краю...
Тут простір й час розтанули у млі.
Та слухом чую, серцем відчуваю,
Як рухаються атоми землі.
Нависли грізно-сірі сталактити...
Хто вигранив вапняні тесаки?
Химерні привиди суворо
й гордовито,
Мов охорона, тут стоять віки.
Немов в могилі,
в панцері каміннім,
Здається, зашкарубнуть і думки.
Та глянь: і тут, у сплячім
безгомінні,
Працюють і співають павуки.
І навіть тут, у нетрях препекельних,
Де світ навік без сонця потемнів,
Живе молюск у холоді джерельнім
І сонмища вухатих кажанів.
Нагору! Ввись! Як все тут
гарно квітне!
І виднокруг неначе ширшим став.
Здалось мені, що я шматочок світла
З печери навіть в душу свою взяв.
1962 р.

ВОСКРЕСІННЯ
У смутку час немов забракло сили:
Печерні темені мене заполонили,
Не сонця чистий блиск -
життя каменепади.
І не чекав я співчуття й відради.
Не раз благав у світанкову рань:
Із серця ти вигонь вогонь вагань.
Та доля насміхалась зле і люто,
Байдужістю єство моє було обкуто.
І світ довкола потемнів і зник,
Я став безплотним,
символ-чоловік.
В тенетах сумнівів, і прикрощів,
й образ
І без надії промінь мій погас.
Не жар душі - душевні холодини.
Змирився я, що це мій стан єдиний.
Та ледь торкнувсь рукою
твого стану -
І серця мого лід ураз розтанув.
06.07 1993 р.
* * *
Я знов вернусь до тебе, любе місто,
Що потопаєш серед пасем гір,
Де пахнуть зорі, як разки намиста,
І жебонить задумливий Салгір.
Де молодість моя,
як пуп’янок духмяний,
Розкрила очі в дивовижний світ,
Де радощі цвіли, бували й рани,
Але буяв життя мого політ.
Ніколи не прийму я нагло схиму,
Не скрутиш, доле, ти мене у ріг.
Ви стрінете колись, ворота Криму,
У лоно сина блудного з доріг.
Грудень 1995 р.

СЕРПНЕВЕ
Зорі падають в серпні,
Так природа бажа.
Дні пекучо-нестерпні,
Наче дотик ножа.
А оце, як наслання,
Зарядили дощі.
Виснуть звечора й зрання
Водянисті плющі.
Лопотить монотонно
Той набридливий плач.
Крапелинок мільйони
Мчать землею навскач.
...Віддощіло нарешті.
Заблакитніла даль.
Наче ракові клешні,
Відсахнулась печаль.
07.08 1997 р.

ТРАВИНКА
Від дощу ховався в лопухах -
Конюшину буртував для коней.
Трав’яна ж стихія не стиха -
Вітер хвилі ковилеві гоне.
Сонце залило зелений клин
З квітами, - мов килим у мережках.
Я іду по морю цім один,
І зникає після мене стежка.
Що б, здалось, травиночка мала,
А живить собою цілий всесвіт.
Сповнена щедрот, краси, добра,
Хворого від нежиті воскресить.
Ця любов з дитинства ще жива,
Буде жить, як вперше, так і всоте.
І вогонь - для мене кропива,
Меч асоціюється з осотом.
Первозданність - всесвіту краса -
В унісон з жіночою красою.
Як хотілось, щоб проріс я сам
Ніжною травинкою живою.
01.09 1997 р.
* * *
Поглянь довкіл: красуні-скелі
І моря білопінний шал.
А ти сидиш в своїй оселі,
Як у мушлі, твоя душа.
Ген ліс так звабно зеленіє,
А простір жаром спаленів.
Стрімкий струмок холодним змієм
Зигзаги пише між кущів.
Поринь в ці нетрі дивосвіту,
Очима землю обніми,
І ти злетиш назустріч вітру
Своїми власними крильми.
03.03 1998 р.
* * *
Життя - це гра, прекрасна і трагічна,
З диктаторством і рабством
впереміш.
Одним дає страждання пути вічні,
А іншим - насолоди пишний книш.
Природи витвір і найкраща мрія,
В одних горить,
палахкотить вогнем,
А в інших, як свіча, заледве тліє.
Життя - кордон між вічністю і днем.
16.08 1999 р.

ПОЕТ
Царів тих тисячі було,
Поетів - одиниці.
І благородне їх чоло
Мов вилите із криці.
Вершили перші всі діла
Із скіпетром на троні.
Насправжки в царстві їхнім зла
Народ був у загоні.
І тільки барди, навпаки,
Зневажені царями,
Будили люду дух палкий,
Щоби не буть рабами.
Поникли царства, мов трава
Перед зими приходом.
Поетів пам’ять лиш жива
У кожного народу.
Їх слово, наче смолоскип,
В пластах віків не меркне.
Воно живе, воно не спить,
Воно завжди безсмертне.
28.07 2000 р.

ДО СОНЦЯ
Україно моя, пробудись,
Як природа у сонному квітні.
І доволі котитися вниз,
Ми прогресом давно вже вагітні.
І нехай вороги від злоби,
Наче пси, скавулять з-під ворітні.
Ти ж собі своє діло роби,
Буде плід від тієї робітні.
Й захлинуться в потоці бруднім
Ті, хто ставить підніжки і ґрати,
Бо одвічно тобі і мені
Буде сонце свободи сіяти.
23.09 2003 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2007 > Тема "Душі криниця"