Версiя для друку Обговорити в форумi

 Скільки разів зупинявся на корсунь-шевченківському автовокзалі по дорозі з Кіровограда до Києва (чи навпаки), і не знав, що зовсім поруч - могила художника Івана Сошенка! Того самого, про якого написано в усіх шкільних підручниках з літератури. Історія відома: Літній сад у Петербурзі; учень майстра Ширяєва Тарас Шевченко замальовує скульптуру Сатурна; його випадково зустрічає художник-земляк Сошенко... Так починалось дивовижне визволення Шевченка з кріпацтва. Звідтоді день 3 липня 1836 року назавжди закарбовано в українських Анналах.
Але хто він, той Іван Максимович Сошенко, добрий Тарасів ангел?
 Родом Сошенко з Богуслава (народився 2 липня 1807 р.), де й минули його дитячі роки. Богуслав належав графині Олександрі Браницькій, племінниці Потьомкіна, яка швидко позбавила мешканців цього міста привілеїв, наданих їм магдебурзьким правом. Все було зроблено просто і цинічно: графиня забрала до себе в Білу Церкву всі магістратські книги і знищила їх. Міщан поставили перед вибором: або ви стаєте кріпаками Браницької, або йдіть куди хочете. Іванів батько кріпаком ставати не захотів, тому сплатив повинності, продав будинок і переїхав з родиною до Звенигородки.
 Невдовзі Іванові шляхи вперше зблизилися з Тарасовими. Сталося це у 1820 р., коли 13-літнього Сошенка відвезли в село Вільшана вчитися малярству в художника-самоука Степана Превлоцького. Серед учнів Превлоцького, між іншим, був уродженець села Мошни Лапченко, згодом академік живопису, Михайло Чалий, який приятелював із Сошенком і залишив пересипану спогадами й листами його біографію, згадував, що деякі роботи Лапченка потрапили до Ермітажу, а величезна картина "Воскресіння Христове" довго висіла при вході до церкви Київського університету.
 Сошенко пішов від Превлоцького 1828 року - і саме тоді у Вільшаній з’явився 14-літній Шевченко! Виходить, у Вільшаній вони розминулися, щоб через вісім років зустрітися в Петербурзі. Сошенко пізніше пригадував, що про Тараса Шевченка він "кое-что слыхал" ще в Превлоцького.
 Тим часом Іван непогано опанував ремесло богомаза. Його вже знали в окрузі; Мліївська церква зробила Сошенку вигідне замовлення. Зароблені гроші він віддав батькові, щоб той купив у Звенигородці земельну ділянку і зміг вибитися зі злиднів.
 "Передпетербурзький" період життя Сошенка пов’язаний із тими місцями, де йому доводилося працювати як іконнику. Село Матусів, Лебединський монастир, Звенигородка... У Лебедині він писав іконостас. Михайло Чалий - зі слів самого Сошенка - розповідає, як одного разу ігумен мало не прогнав художника з монастиря, заставши його в кімнаті ченців, які не тільки слухали гру Івана Максимовича на скрипці і юного послушника - на сопілці, а й "предавались мирским развлечениям", веселилися при чарці. Сошенко в очах ігумена постав у ролі... спокусника смиренних монахів, і це було для Івана прикрою несподіванкою з огляду на його сумирну вдачу і фізичну слабкість.
 Сошенкова кволість трохи згодом порятувала його від рекрутчини. У Лебедині його схопили, відвезли в кайданах у Звенигородку і "забрили", проте згодом усе ж визнали непридатним для військової служби, віддавши в солдати Іванового молодшого брата.
 На самому початку 1830-х у свідомості І. Сошенка стався перелом. Наслухавшись від заїжджого петербурзького чиновника розповідей про Академію мистецтв, столичних живописців і скульпторів, про скарби Ермітажу, він зрозумів, що його малярство - не більше як ремесло, далеке від справжнього мистецтва. Іван "захворів" Петербургом. І 1832 рік він зустрічав уже далеко від Лебедина й Звенигородки - у славетній Північній Пальмірі. Вирушив туди Сошенко на свій страх і ризик, майже без копійки в кишені.
Випадкові заробітки, життя впроголодь, пошук тих, хто підтримав би відчайдушного провінціала, - таким був початок восьмирічного перебування Івана Сошенка в Петербурзі. Зрештою, йому пощастило. Сошенка представили конференц-секретарю Академії Василю Григоровичу, який мав сентимент до земляків. Молодому художнику дозволили копіювати картини в залах Ермітажу, а згодом і відвідувати академічні класи, де серед його вчителів був знаменитий О. Венеціанов.
М. Чалий відзначає, що Сошенко потрапив до Академії, не маючи систематичної освіти. Тепер довелося надолужувати згаяне за книгами з історії культури, археології, мистецтвознавства.
Працюючи в стінах Академії, Сошенко почув від родича Ширяєва ім’я Тараса Шевченка. Незабаром вони познайомилися. У розповіді І. Сошенка, записаній М. Чалим, згадка про зустріч у Літньому саду чомусь відсутня. Зі слів Івана Максимовича виходить, що, прочувши про Тараса, він через знайомих запросив його до себе. Шевченко прийшов наступного ж дня. "Одягнений у засмальцьований тиковий халат, сорочка і штани з грубого полотна заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Він був похмурий і сором’язливий", - згадував Іван Сошенко.
А далі було те, про що розповідають численні біографи поета. Сошенко познайомив Шевченка з Євгеном Гребінкою, привів до Академії, де Тараса чекало знайомство з В. Григоровичем, О. Венеціановим, К. Брюлловим,
А. Мокрицьким... Перед Тарасом відкривався інший - вільний мистецький світ.
Омріяна воля була дарована Шевченку в квітні 1838 року. Завдяки Іванові Сошенку ми маємо можливість зримо уявити пережитий Тарасом момент великої радості. "В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром. Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас, опрокидывает моего евангелиста (незавершену картину. - В. П.), чуть и меня не сшиб с ног; бросается ко мне на шею и кричит: свобода! Свобода! - Чи не здурив ты, - кажу, - Тарас? А он все свое - прыгает да кричит: свобода! Свобода! Понявши, в чем дело, я уже, с своей стороны, стал душить его в объятиях и цаловать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети".
Невдовзі Тарас перебрався до Івана на квартиру. А далі сталося те, про що Сошенко згадував з досадою. Довго очікувана свобода захмелила Тараса. Він був молодий і талановитий - веселий, життєрадісний "зух", якому вже не треба було цілими днями фарбувати паркани та дахи. Його ввели в коло Карла Брюллова, в світські салони, де збиралася петербурзька аристократія. Відкрита, вільна від світського глянцю, світла і м’яка Тарасова вдача привертала до себе увагу жіноцтва...
Івану Сошенку здавалося, що його друг легковажить талантом. "Познакомившись с знатными барами посредством Брюллова, он часто разъезжал по вечерам; хорошо одевался и даже с претензиею на соmmе-іl fаut-ность (елегантність. - В. П.), словом, в него на некоторое время вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, несвойственную нашому брату бедняку-плебею. Так-то, думалось мне, понял он свободу, стоившую ему такой борьбы, таких страшных усилий! Не раз принимался уговаривать его, чтобы он бросил разгульную жизнь и серьезно принялся за дело: "Эй, Тарасе, схаменись! Чом ты дила не робиш? Чого тебе нечиста мати носить по тым гостям? Маеш таку протекцию, такого учителя!" Куда тоби! Шуба енотова, ципочки не ципочки, шали да часы, да лихачи извощики... Закурив-же, думаю, мий Тарас, не буде з його ничого доброго!..
Правда, по временам он сидел и дома, а все таки делом не занимался: то спивае, то пише соби щось, та все до мене пристае: "а послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?" Та й почне читать свою Катерину (он в это время писал ее). - Та отчепись ты, кажу, с своими виршами! Чом ты дила не робиш?"
Цікава психологічна колізія! Художник-ремісник, схильний нарікати на несправедливість долі, - і геній з притаманною йому моцартівською легкістю, з не до кінця ще усвідомленим покликанням... "А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет", - виправдовувався згодом Сошенко.
Був і ще один - цього разу пікантний - сюжет, який ускладнював стосунки Івана й Тараса. Про нього Сошенко згадував так: "У Марьи Ивановны (хазяйки квартири. - В. П.) жила племянница сирота, дочь выборгского бургомистра, Марья Яковлевна, прехорошенькая немочка. Нашому брату художнику влюбиться недолго, и я полюбил ее от души, и даже (грешный человек) подумывал, было, на ней жениться. Но Тарас расстроил все мои планы. Он быстро повел атаку против Маши и отбил ее у меня".
Проте фінал цієї історії - цілком щасливий. "Узнав о моем назначении, - розповідав Іван Сошенко Михайлові Чалому, - Тарас, чувствуя себя передо мной не совсем чистым, пришел со мной проститься, и мы расстались как добрые приятели, как будто между нами ничего и не было".
Отже, вільний некласний художник Іван Сошенко - в Ніжині. Ніжинське повсякдення початку 1840-х не було легким. Біля міста проходила залізниця, проте мощених вулиць тут не було жодної, і навесні Ніжин купався в болоті. Та й провінційність атмосфери давалася взнаки. У повітовому училищі Сошенку дісталася скромна посада вчителя каліграфії і малювання з місячною платнею чотири карбованці сріблом.
Втіху знайшов Іван Максимович у родині викладача французької мови Лельєвера, де йому надавали квартиру зі столом за уроки малювання, які Сошенко давав донькам господаря. Він і сам узявся вчити французьку (без особливого успіху), а заодно й опановувати... танцювальне мистецтво (з тим же результатом).
У Ніжині він сподівався поправити підірване петербурзьким кліматом здоров’я (легені й зір), але сталося якраз навпаки. Помисливий Іван Максимович готував себе до найгіршого. І ось 1846-го, через п’ять з половиною років служби в Ніжині, йому запропонували нове місце роботи.
Так він потрапив на Поділля, до немирівської гімназії. Гімназія ця була улюбленим дітищем графа Болеслава Потоцького, який і "воскресив" її за кілька років до появи тут Сошенка (після польського повстання 1831 р. навчальний заклад на досить тривалий час було закрито). Спеціально для оновленої
гімназії збудували двоповерховий цегляний будинок у стилі пізнього класицизму. Іван Максимович мав викладати тут, знову ж таки, каліграфію і малювання.
І хоч подільський клімат був для його здоров’я цілющим, проте робота в гімназії радості Сошенкові принесла небагато. Ні, він був гарним учителем, володів здатністю пробуджувати в учнів любов до малювання, вгадувати й підтримувати обдаровання; дехто з його вихованців згодом стане знаменитим, як, наприклад, пейзажист В. Орловський, професор петербурзької Академії мистецтв. Сошенку не пощастило в іншому: директор гімназії виявився самодуром, людиною дріб’язковою і з садистичними нахилами. Якось він терміново покликав Івана Максимовича, який, тільки-но завершивши заняття, повернувся додому, і звелів... заточити олівці! Іншого разу вимагав, щоб Сошенко підробив підписи на фінансових документах. Коли ж директор жорстоко відшмагав різками учня, "голубина натура" Івана Максимовича не витримала. Приголомшений побаченим, він знепритомнів, а коли прийшов до тями, - написав заяву про відставку.
На той час Сошенко вже був одружений з гувернанткою Марцеліною Тимофіївною, католицького віросповідання (побралися вони 1847 року; Сошенку вже виповнилося 40). Після відставки художник знову, як і в молодості, зайнявся іконами.
Півтора року потратив "Соха", виконуючи замовлення ігумені Немирівського монастиря Аполінарії, яка зажадала мати в обителі запрестольний образ "Успіння Богородиці" величезних розмірів, з багатьма фігурами на повен зріст. Ігуменя віддячила художнику за працю, подарувавши йому монастирський будиночок вартістю шістсот карбованців. Згодом Сошенка запросив управитель маєтку Потоцьких у Тульчині. Іван Максимович копіював рідкісні оригінали для картинної галереї графа, серед них - і знаменитий портрет Софії Потоцької роботи Лампі.
Очевидно, це була світла пора в житті Сошенка. Він жив і харчувався в маєтку, у вільний час міг прогулюватися його куточками, ритмічно працював. "Ах, если б вы знали, какое удовольствие для сердца и какое раздолье для воображения, отрешившись от мира, жить для искусства!" - писав Сошенко своєму приятелю М. Чалому.
А далі все повторювалося, знову треба було зводити кінці з кінцями. Марцеліна знову пішла в гувернантки до шляхти. На Івана Максимовича находила меланхолія...
1856 року він подався у Київ. М. Чалий, який тоді працював інспектором у другій гімназії, "витяг" його з Немирова і допоміг влаштуватися на посаді... звісно ж, учителя малювання! Відома адреса, за якою мешкав Сошенко. То був будинок, який належав церкві Всіх скорбних недалеко від Львівської площі (нині вул. Велика Житомирська, 36). Один із найближчих приятелів Сошенка тих років - студент Карл Болсуновський, з яким він ділив помешкання. Болсуновський - колоритна постать: історик, колекціонер старожитностей, добрий знайомий і кореспондент Д. Багалія, О. Кониського, Д. Яворницького, В. Хвойки, він заслуговує на спеціальну увагу допитливого дослідника.
Настане момент, коли шляхи Івана Максимовича знову перетнуться з Шевченковими. Сталося це влітку 1859 р., коли Тарас Григорович, відбувши свою солдатчину, приїхав на Україну з надією поселитися тут назавжди. Він багато подорожував, відвідав родичів своїх петербурзьких друзів, побував у Козачковського в Переяславі, на Михайловій Горі в Михайла
Максимовича, де написав поему "Марія", побачився з рідними в Керелівці. Особливі надії покладав Тарас Григорович на допомогу свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка, який служив управителем у корсунському маєтку князя Лопухіна і тепер взявся підшукати поетові ділянку землі біля Дніпра для будівництва будинку.
Але не так сталося, як гадалося. Шевченка у селі Межиріч арештували і невдовзі відправили в Київ під нагляд поліції. Подальшу долю поета мав вирішити генерал-губернатор Ілларіон Васильчиков. Ось тоді й зустрілися старі друзі - Тарас Шевченко й Іван Сошенко. Уявити Шевченка тієї пори може допомогти його автопортрет 1859 року, на якому бачимо напівосвітлене обличчя, що виринає з сутіні; якийсь по-особливому напружений, із печаттю пережитого страждання, погляд; високе сократівське чоло, що притягло до себе найбільше світла... Цікаво розглядати цей автопортрет, зіставляючи його з фотопортретами, зробленими в Києві давнім другом Тараса Шевченка Іваном Гудовським. Схожість - разюча, от тільки пензлю художника дано більше, щоб виразити внутрішній світ і душевний стан у конкретну мить буття людини...
Шевченко гостював у Сошенка. М. Чалий запам’ятав, як він застав приятелів за скромним сніданком: на столі стояла довгошия пляшка з горілкою; був Успенський піст; друзі-художники закушували сушеним солоним судаком; Шевченко, будучи "в ударі", жартував з молодою полькою панною Леонтинкою (знайомою Сошенкової дружини), розмовляючи доброю польською мовою. Леонтинка кокетувала. Тарас Григорович заспівав свою улюблену "Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя...", що - зауважує Чалий, - було знаком його доброго гумору...
...Мине не так багато часу - і в травні 1861 р. Іван Максимович прийде до церкви Різдва Христового на Подолі, біля річкової станції, щоб попрощатися з другом навіки. Саме сюди привезли домовину з тілом Тараса Шевченка, щоб відслужити літію й панахиду. Є фотографія, на якій біля домовини поруч із родичами поета можна побачити й Івана Сошенка...       
В смутні часи польської "рухавки" 1863 р. та її придушення померла дружина Сошенка Марцеліна. Він залишився самотній, "як палець". Йому часто здавалося, що життя не вдалося. Багато хто дивився на нього як на дивака. Людина безмежної доброти, Іван Максимович не міг спокійно пройти повз кинутих цуценят і кошенят, приносив їх до себе на квартиру і, вигодувавши, роздаровував знайомим і незнайомим.
У другій київській гімназії І. Сошенко вчителював цілих двадцять років. Дирекція створила йому доволі комфортні умови для праці й побуту. Учням подобалися уроки Івана Максимовича - "усталые и голодные, они сидели за работой до четырех часов по полудни и даже в послеобеденное время и по праздникам приходили к учителю на квартиру за советами". Живопис, викладання - то й було його життя. Він охоче відвідував пересувні виставки, що влаштовувалися в Києві. Разом з ним завжди були юрби гімназистів, з якими він ділився враженнями від побаченого, обговорював таємниці мистецтва.
Один із випускників другої гімназії, історик і педагог Микола Стороженко, через багато років згадуватиме старого вчителя малювання з елегійною інтонацією: "Іван Максимович Сошенко був уже дуже старий чоловік. Він склав гарну книжечку - свої спогади про Тараса Шевченка. Усі - й старі, й молоді - його дуже поважали, бо він був людина тиха та до усякого прихильна. Високий, сухий, з обличчям у зморшках, але голений, із широким обкладним коміром сорочки, по краям мережаним, та підперезаний чорною хусткою з довгими кінцями, він приязно шамкотів, бо був беззубий, до нас, як ми приходили до нього на послідній час, бо його часи були не обов’язкові. Як він розпитав у мене, що я вчився малювати аквареллю у Строгановському училищі у професорів, що він їх знав ще молодими, то, було, посадовить мене окремо, помацає по головці та й приказує: "Малюй, малюй, хлоп’ятко, тобі нічого проказувати". З усіма він повсегда розмовляв по-українськи, та, мабуть, не міг інакше, бо він був типовий українець".
М. Стороженко застав Івана Максимовича у київській гімназії вже в останній рік його життя...
Як художника Івана Сошенка найбільше цікавило "рідне". Жанрові картини ("Хлопчики-рибалки", "Продаж
сіна на Дніпрі"), портрети історичних діячів (Хмельницького, Мазепи, Ґонти), а також знайомих, невеликі за розміром пейзажні твори, - ось головне в мистецькому доробку І. Сошенка. Сучасний мистецтвознавець А. Жаборюк про його картини із зображенням народного побуту писав: "У них конкретні, життєво правдиві сюжети, досить вправна композиція, немало цікавих, реалістично трактованих деталей, хоч за живописом вони дещо сухуваті, колорит їх темний і до того ж монохромний". Що ж до Сошенкових портретів, то в них відчутний вплив української портретної школи XVIII століття з її "фронтальністю і статичністю композиції".
Одна з найбільших картин І. Сошенка - "Водоспад". Написана вона була 1850 р., проте, побувавши через 22 роки в Житомирі, біля велетенської скелі "Чацький ніс" на березі Тетерева, художник переробив її.
Зі спадку Сошенка-художника до нас дійшло зовсім небагато його живописних творів. Дещо можна побачити в Національному музеї українського мистецтва, зокрема картини "Продаж сіна на Дніпрі", портрет бабусі Михайла Чалого. У Національному музеї Тараса Шевченка мені показали картину Івана Сошенка, яка називається просто "Пейзаж". Це виконаний олійними фарбами український краєвид з річкою й лісом, з двома постатями в народному вбранні на передньому плані.
Можливо, вціліли якісь із храмових образів у Тульчині й Немирові, - все це ще треба досліджувати. Ім’я й доробок Сошенка згадують у монографіях про український живопис XIX ст., у поважних "Історіях українського мистецтва", де репродуковано його кращі картини... Дмитро Степовик, наприклад, вважає, що в іконопис Сошенко привніс "елементи народного типажу", і, разом з тим, "не взяв до своїх портретів нічого значного й особливого з арсеналу релігійного мистецтва". "Малюючи ікони для храмів Київщини, Чернігівщини й Поділля, він вніс у церковне мистецтво чимало професійного вміння, посилив в іконі портретно-психологічні моменти, надав атрибутам матеріальної осяжності й природного вигляду. Сошенко був прихильником пристосування канонічної іконографії до українського етнотипу і використання в іконах засобів академічного олійного живопису.
Можливо, настане час, коли шанувальники живопису зможуть пересвідчитися в сказаному мистецтвознавцем, тримаючи в руках альбом Івана Сошенка?
1876 року Іван Максимович Сошенко вирішив відвідати рідний Богуслав. Дістався до Черкас, найняв візника, проте в дорозі почувся недобре і змушений був зупинитися в Корсуні. Там його невдовзі відвідав Варфоломій Шевченко, родич поета. Місцеві лікарі намагалися поставити Івана Максимовича на ноги, але було вже пізно. Сошенка не стало...
Минуло багато років, і на його могилі в Корсуні побувала Ліна Костенко, її печальний вірш "Пам’ятник І. М. Сошенку" - це мовчазна розмова з тінню художника, пронизана у фіналі гіркими питаннями, які звернені вже й не стільки до нього, скільки до нас:
От і стоїть надгробок
непримітний.
Уже тут сквер, давно вже
ні хреста.
Чи і в житті ти був такий
самітний,
як ця твоя посмертна
самота?!
Ти в цей асфальт печально
так вклинився,
Де твій народ? То в черзі,
то в юрбі.
А хтось постояв, хтось
і поклонився.
Оце і є наш пам’ятник тобі?
Пам’ятники Іванові Сошенкові встановлено в Корсуні-Шевченківському та Богуславі. У Богуславі зберігся будинок Сошенка - тут тепер скромний музей художника. Художника, якому долею судилося стати добрим ангелом нашого національного генія...
Володимир ПАНЧЕНКО.
("Культура і життя").

ПАМ’ЯТНИК ШЕВЧЕНКУ-ХУДОЖНИКУ
 Перший в Україні пам’ятник Тарасові Шевченку-художнику відкрито в місті Прилуки Чернігівської області.
 Як розповіла кореспондентові УКРІНФОРМу заступник прилуцького міського голови з гуманітарних питань Лілія Нікітченко, ідея встановлення такого пам’ятника навіяна свідченнями про те, що в 34-річному віці Тарас Шевченко був у Прилуках і малював тут картини. На одній із них він зобразив Миколаївську церкву 1720 року побудови. Біля неї спочатку і збиралися встановити монумент, але потім вирішили прикрасити ним вхід до історичної зони міста.
 Автори пам’ятника - народний художник України з Дніпропетровська Володимир Небоженко та прилуцький скульптор Семен Кантур. У своєму задумі вони посадили молодого Тараса на гранітний постамент і вклали в одну руку пензля, в іншу - палітру. Цікаво, що майже ідентична скульптура, виготовлена за проектом Небоженка, встановлена у Дніпропетровську. Але там Шевченко - без малювального приладдя. За словами Лілії Нікітченко, свого часу влада Дніпропетровська не схвалила пам’ятника Шевченкові-художнику, запросивши Шевченка-поета. Так із його рук зникли пензель і палітра. У Прилуках задум художника нарешті реалізувався.
 Пам’ятник має висоту 4 метри і важить 4 тонни. Частину коштів на його виготовлення зібрала місцева громада, решту додав московський меценат, уродженець Прилук Юрій Коптєв, який останнім часом допомагає рідному місту.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2007 > Тема "Українці мої..."