|
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2007 > Тема "Українці мої..."
#43 за 26.10.2007
ПЕТРО ДОРОШЕНКО
ЮР╤Й МУШКЕТИК
ПОСТАТ╤
(Зак╕нчення. Поч. в № 41, 42).
Був на тих полях ще один сплеск, ще одне сяйво звитяги, але воно вже належало запорожцям, а не Дорошенков╕. Коли через р╕к турки напали на Укра╖ну, а йшли вони у велик╕й сил╕, так╕й, що як каже л╕тописець, земна твердь перехилялася на один б╕к, вели з собою, окр╕м татар, безл╕ч ╕нших п╕длеглих соб╕ народ╕в, во╖ни ╖хали на небачених ран╕ше козаками слонах, на верблюдах, а водою пливло ш╕стсот галер. Магомет IV (той самий, якому запорожц╕ пишуть в╕домий лист) спод╕вався повоювати не т╕льки Польщу, Укра╖ну, а й Московщину, шлях йому заступили запорожц╕. Рос╕йська ╕стор╕ограф╕я, яка писала томи про три наступн╕ рос╕йсько-турецьк╕ в╕йни, про цю в╕йну не обмовилися жодним словом, адже рос╕йське й Самойловичове в╕йська, зазнавши поразки вже в перших розв╕дних сутичках, в╕дступили до Черкас, а дал╕ аж за Кан╕в, на той б╕к Дн╕пра; запорожц╕ з С╕рком в уст╕ Корабельно╖ спалили всю турецьку естакаду (втекла лише одна галера!), а п╕д Сороками вс╕ турецьк╕ переправи почали нев╕дступно бити в тил ворожому в╕йську. М╕цно тримався й Ладижин, де також була запорозька залога, ╕ хоч в╕н упав, надовго затримав турк╕в. Врешт╕ ворог на витримав, як пише л╕тописець, "в╕дходячи в╕д Уман╕ додому, турчак повидирав, розорив м╕ста тамтешн╕... й потягнув до сво╖х зм╕╖них язвин".
А Самойловичу запорожц╕ написали так: "По кончин╕ славно-пам’ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого ╕ ласкаво зичливого отчизн╕ сво╖й малорос╕йськ╕й сина, коли почали наставати част╕ й непост╕йн╕ гетьмани та розкро╓ння (що ясно показу╓ться з договор╕в Андрус╕вських, року 1667 поставлених) через незичлив╕╖ сус╕дн╕х монарх╕в факц╕╖ надво╓ ╓дино╖ Мало╖ Рос╕╖, отчизни нашо╖ б╕дно╖, спершу на два гетьманства... розд╕лилася... тод╕ ми, В╕йсько низове запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили й п╕знали, що наступа╓ для отчизни нашо╖ малорос╕йсько╖ занепад ╕ всеконечне запуст╕ння... Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, н╕коли не могли баз жалю сердечного вкусити хл╕ба й по трудах денних спок╕йно зажити в╕дпочинку... Не подивуй отож, ваша вельможн╕сть, на нас, В╕йсько низове запорозьке, що по причин╕ нин╕шнього розорення турчинами Чигирина, Канева ╕ вс╕х ╕нших цьогоб╕чних м╕ст ╕ с╕л укра╖нських малорос╕йських довелося нам ╕ тебе записати в ре╓стр нещиро зичливих отчизн╕ наш╕й гетьман╕в... Оск╕льки з походу тод╕шнього в╕йськового й об╕цяно╖ ладижинцям ╕ уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, зам╕сть сво╓╖ щирост╕ запхнув д╕рку Мурашкою (невеликий заг╕н в╕йська Самойловича на чол╕ з полковником Мурашкою також боровся в Ладижин╕. - Ю. М.). ╢диний брат наш, добрий ╕ в╕дважний лицар за здоров╕╓ отчизни й Ладижина жив╕т там св╕й згубив: а ти сам, як журавель, що сто╖ть на купин╕, здалеку через Дн╕про на Ладижин ╕ Умань дивився, що там д╕ятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку в╕тром не занесло ╕ тоб╕ в розн╕жених перинах, як пав╕ в красноп╕стрев╕м п╕р’╖, вона не зашкодила". Так писали запорожц╕. Красно писали, образно, я навмисне нав╕в такий довгий уривок, який водночас показу╓ повне розум╕ння запорожцями вс╕╓╖ тод╕шньо╖ ситуац╕╖.
Неначе хвил╕, накочуються на Чигирин ромодан╕вц╕ та самойлович╕вц╕, трива╓ руйнац╕я краю, трива╓ занепад в╕тчизни, наста╓ агон╕я Дорошенка. Полки Ки╖вський, Б╕лоцерк╕вський, Корсунський, Черкаський ╕ ряд ╕нших "в╕льними й тихими голосами" складають присягу Самойловичу. Чигирин ще сто╖ть ╕ стоятиме тривалий час, але кожному зрозум╕ло, що в╕н приречений. Гетьман то п╕дноситься духом, то занепада╓, то, оскажен╕вши, валить нал╕во й направо турк╕в з особисто╖ охорони, та загрожу╓ п╕дупалим духом старшинам п╕д╕рвати ╖х, а з ними ╕ себе бочкою пороху, яку вкочують до гетьманських поко╖в, то, хм╕льний, прошку╓ вулицями Чигирина, а перед ним витинають волинки, скрипки та дримби. ╤ долина╓ до нього гурк╕т гармат, Самойлович ╕ Ромодановський знову наступають на Чигирин. Мабуть, чи не найяскрав╕ше уявлення про т╕ под╕╖ дають нам ось так╕ Шевченков╕ рядки:
Заступила чорна хмара
Та б╕лую хмару,
Виступили з-за лиману
З турками татари.
╤з Пол╕сся шляхта л╕зе,
А гетьман-попович
╤з-за Дн╕пра напира╓
Дурний Самойлович
З Ромоданом. Мов та галич,
Вкрили Укра╖ну
Та й клюють ╓лико мога...
Г╕дн╕ великого подиву оц╕нки д╕яч╕в Укра╖ни, як╕ дав Шевченко, не маючи перед собою ан╕ розлогих п╕дручник╕в та курс╕в ╕стор╕╖, енциклопед╕й, на маючи виважено╖ думки сучасник╕в. Нав╕ть грубувате "дурний Самойлович" абсолютно точне - гетьман хитрував, лизав царськ╕ чоботи, ╖в по╖дом тих, хто не м╕г дати йому одкоша, й сам ск╕нчив Сиб╕ром, та ще й н╕защо.
╤ оц╕нки Хмельницького та Семена Пал╕я ("а серцев╕ на потурай. Воно тебе в Сиб╕р водило, воно тебе весь в╕к дурило"), ╕ в даному раз╕ Дорошенка також. Це вже декотр╕ з нас, умит╕ чужою мертвою водою, дописували в прим╕тках до цих, Шевченкових в╕рш╕в, що в╕н "не зрозум╕в", "╕деал╕зував", "переб╕льшував", "не дор╕с", тобто "не дор╕с" до того марксистського розум╕ння, яке найповн╕ше було вт╕лене в "Короткому курс╕ ╕стор╕╖ ВКП (б)".
Наприк╕нц╕ 1675 року в Чигирин при╖хав ╤ван С╕рко - переконати свого давнього друга в тому, що його оп╕р уже не принесе н╕чого, опр╕ч кров╕ та ру╖ни кра╓в╕, що Дорошенкова зоря вже зайшла, ╕ то вже летить до нас ╖╖ неживе св╕тло. Знаючи Дорошенка, ╖хав, на в╕даючи, чи залишиться живий. Дорошенко й справд╕ в╕д перших сл╕в кошового скип╕в, трохи на зарубав С╕рка, а пот╕м вилив йому свою тугу й оддав гетьманську булаву, щоб С╕рко поклав ╖╖ до запорозько╖ скрин╕ до тих час╕в, коли з’явиться на не╖ достойний лицар. Легенда розпов╕да╓, буц╕м С╕рко вкинув ╖╖ в Дн╕про б╕ля порог╕в, бо ж не бачив на близьких овидах козака, достойного ╖╖. Може, й нин╕ вона лежить десь у Дн╕прових глибинах? Може, настав час п╕дняти ╖╖?
Але й п╕сля того, як в╕ддав булаву, Дорошенко ще якийсь час боронився, й таки склав клейноди "попенков╕ в ноги".
...- Не розсиплем вражу силу,
Не встану я знову!..
В╕зьм╕ть мо╖ гетьманськ╕╖
Клейноди, панове,
Та однес╕ть москалев╕.
Нехай Москва зна╓,
Що гетьмана Дорошенка
На св╕т╕ нема╓...
Московський уряд боявся Дорошенка й такого, без в╕йська та клейнод╕в, не дозволив лишитися в Чигирин╕ ╕ в Сосниц╕, де абшидний (у в╕дставц╕) гетьман перебував недовгий час, покликав його до Москви н╕бито, аби був в╕н при "...государственной милости для способов воинских против неприятельского наступления...", туди ж в╕дпровадили ╕ його мат╕р, дружину та д╕тей. По тому два роки в╕н урядував во╓водою у Вятц╕, а дал╕ був поселений у сел╕ Ярополче (нин╕ Ярополц╕) Волоколамського пов╕ту, де гетьман ╕ ск╕нчив життя, давши в потомств╕ дружину Олександров╕ Пушк╕ну Наталю Гончарову. Згас самотн╕м, забутим ус╕ма.
Мов орел той приборканий,
Без крил та без вол╕,
Знем╕г славний Дорошенко,
Сидячи в невол╕,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани.
╤ забули в Укра╖н╕
Славного гетьмана.
На цих словах сама по соб╕ проситься крапка, хоча можна написати ще ц╕лу велику розв╕дку про могилу Петра Дорошенка в Ярополч╕. В╕н помер 1698-го на с╕мдесят другому роц╕ життя й був похований у церкв╕ свято╖ Параскеви, згодом церкви не стало, а над могилою гетьмана була збудована каплиця, й поки жив╕ були близьк╕ родич╕ пок╕йного, а також Дмитро Туптало, ростовський митрополит, письменник, могилу доглядали, щороку правили над нею молебень, а дал╕ й каплиця, ╕ могила були в╕ддан╕ забуттю, ще через якийсь час н╕хто вже й не знав, хто лежить п╕д б╕лим вапняковим каменем, на якому з╕терся напис. В к╕нц╕ позаминулого стол╕ття могилу було сплюндровано, над останками вчинено святотатство, граб╕жники були викинули з могили кост╕ славного гетьмана, й вони понад два м╕сяц╕ лежали на б╕л╕й плит╕, в╕дтак ╖х було покладено назад у могилу. Ландшафт навколо могили зм╕нювався, вона вже була майже зовс╕м загубилася, адже - чужина, чужа земля, але ╖╖ в╕днайшли наш╕ земляки, як╕ побували в Ярополц╕. Скромна могила зараз доглянута. К╕лька груп земляк╕в в╕дв╕дали Ярополц╕ й нещодавно, ╕ ми разом з ними зверта╓мося до укра╖нського уряду, аби в╕н подбав за перевезення праху гетьмана на Вкра╖ну, яку в╕н так гаряче любив. А то ж може загубитися знову, ╕ то нав╕чно. А ще л╕пше було б, якби ми спромоглися в╕дкрити Пантеон нашо╖ слави, як то ведеться в багатьох ╕нших народ╕в, нехай ╕ г╕рко╖, але ж слави. Може, й доживемо колись до того, якщо усв╕домимо себе народом, г╕дним наших славних предк╕в.
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2007 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5230
|
ОДЕСИТ – ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ УНР
Ярослав Грицак: ВИХ╤Д ╤З «РУССКОГО МИРА» БУДЕ ДЛЯ НАС ПЕРЕМОГОЮ
СПОМИН ПРО ╤ЛОВАЙСЬКУ ТРАГЕД╤Ю ╤ РУСЛАНА ГАНУЩАКА
У ЛЬВОВ╤ ПОПРОЩАЛИСЯ З АНДР╤╢М ПАРУБ╤╢М
