Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
Василь МАРСЮК народився 21 березня 1938 року в  м. Мар’їнка Донецької області. Закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету імені Т. Шевченка та Вищі літературні курси в Москві. Автор книжок "Сурмлять тополі", "Життєдайність", "Обрії", "Три криниці", "Донецька прелюдія" та інших. Живе в Києві. Член НСПУ.
 Вірші поета В. Марсюка вже не раз публікувалися на сторінках "Кримської світлиці". І цю свою добірку нових віршів Василь Андрійович надіслав до нашого видання років зо два тому. Однак через те, що останні два роки для нашої газети були найчорнішими - вона через жахливу економічну скруту ледь-ледь животіла на кількох сторіночках та ще й часто-густо виходила з великими чорними смугами на першій сторінці - то не смуги, то був наш, світличанський крик душі до влади, котра ніби й не помічала наших бід. Звичайно ж, куди там було до поетичних добірок, ледве стало сил на ті кілька газетних сторінок, зітканих з болю і відчаю. З нинішнього року ми, тобто і газета "Кримська світлиця", і ми, кілька найстійкіших її працівників на чолі з керманичем Віктором Качулою, і матеріально, і морально ожили після появи нового співзасновника газети - Міністерства культури і туризму України, тож і друкуємо ті "нові вірші" поета Василя Марсюка, котрі, певно ж, для нього не такі вже й нові... Адже життя не стоїть на місці.
 Друкуючи цю поетичну добірку нашого доброго і постійного автора, вибачаємось за вимушену затримку з публікацією його віршів і чекаємо і від Василя Андрійовича, і від інших наших авторів - майстрів поезії, художньої прози, палкої публіцистики нових творів. Адже "Кримська світлиця", як і раніше, була й залишається не тільки суспільно-політичним, а й літературно-мистецьким виданням.
 Отож запрошуємо і літераторів, і митців до тісної співпраці. Чекаємо ваших нових творів, колеги!
 Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури і мистецтва
"Кримської світлиці". 
 
"ЖИТИ - ЗНАЧИТЬ ЧУТИ ПОДИХ ВОЛІ..."
* * *
Одеса. Літо. Ні хмарини.
Базари стогнуть від тепла.
Снує, мабуть, пів-України
серед чужого барахла.

А де тут, власне, Україна?
Не зустрічали ви, бува?
Це, може, юнка безневинна,
що бризки в морі розсіва?

А може, ця, що між рядами
збуває бульбу й виноград?
Чи ця, обвішана грибами -
аж із самісіньких Карпат?

А тій цибуляче намисто,
бач, на базарі до лиця...
Напівєврейське вчора місто
мене пригріло мандрівця.

Та й не Одеса це, по суті -
бетонні вулики в степу,
такий собі висотний хутір,
сповитий в далеч голубу.

Блукаю в хмарищі народу,
а все людину не знайду.
Щотижня з возиком по воду
повз кладовище я бреду.

Минаю поле, виноградник,
хрести, надгробки кам’яні.
Дух степовий мені соратник
тут легше дишеться мені.

Немов по той бік океану -
театр і яхти на воді,
і дорогого ресторану
вітрини - зуби золоті.

Живу як можу я, і зроду
не дуже кланяюсь судьбі.
Вожу щотижня чисту воду
дружині, синові й собі.
23.11 1999 р.

ДОМАШНЄ ВИНО
Хотілось мені вже давно
зробити домашнє вино.
А нині в Одесі й подавно
зайнятися ним забавно.
Приніс винограду з базару,
для соку вже маючи тару:
ще в Києві бутля купив,
бо там він дешевший.
Згубив, звичайно,
я часу немало,
та маю об’ємисту тару.
І вдало купив виноград
також найдешевший, бо ряд
сходив не один на базарі.
Був клопіт дружині Тамарі:
удвох ми давили сік,
і він аж по ліктях тік
червоною кров’ю, такою,
що нині спливає рікою
в нещасній далекій Чечні.
Далекій? Та зовсім ні!
Вже завтра московські "герої"
з тієї убивчої зброї
стрілятимуть, може, й по нас,
коли упокоять Кавказ.
І як там не є, а соку
набрали ми миску глибоку,
у київський бутель злили,
хай грає на кухні. Коли
надійде зима-холоднеча
і думи надавлять на плечі,
наллєм у мережане скло
настояне з літа тепло.

Згадаємо Київ престольний,
і звідки наш бутлик
пристойний,
згадаємо друзів, которі
далекі, як риби у морі,
одеський похвалимо сад,
де виріс п’янкий виноград
із гарним ім’ям Ізабелла.
Здається, і вся вже новела.
Ах, слід ще згадати Кавказ,
що б’ється за нас і без нас!
23.09 1999 р.

* * *

Кавказ, Кавказ! Давно у гості
мене манив крутий Казбек.
Тут дід мій склав столітні кості
з Волині висланий абрек.

Десь біля Терека в долині
мій корінь тліє родовий
і височіє на камінні
над ним будяк, як вартовий.

Ніхто у горах сивочолих
сюди не прийде, не зітхне,
дороги звивисті ніколи
не привели сюди й мене.

Така вже доля в нас прогіркла
і времена такі скрутні.
Спи, діду мій, волинська гілко,
тепер продовжена в мені!

Та не дають тобі спокійно
лежати й зараз у землі:
усе тут нищать градобійно
в метал закуті москалі.

Тополі никнуть, мов каліки,
і люд під танками - як хмиз,
біжать із гір уже не ріки,
а сльози, повні ріки сліз.

Москві всього і завжди мало,
в крові завжди у неї пасть.
Що за віки награбувала,
того без крові не віддасть.

Але не вічний цей порядок.
Мій діду, жди! Настане час:
від ката звільниться Кавказ,
до тебе прийде твій нащадок,
погладить камені, як спадок.
Нам не чужа найменша п’ядь,
де кості пращурів лежать.
07.10 1999 р.

ПОТОП
(Двовірш)
1
Нічних зірок вже повний кузов
насипав Вічний Світлороб.
А за московським землетрусом -
над Україною потоп.

Втонули села з кріпаками
і з безробітними - міста,
гаї із сонними граками,
церкви з хрестами й без хреста.

У болотистому ефірі -
котів і відьом перегук.
Де Солов’яненки і Гмирі?
Де голос Ольги Басистюк?

Усе під шапку-невидимку
нічна сховала каламуть,
лиш Гривня з Доларом в обнімку
із ресторану п’яні йдуть.

Та блідий місяць кров’ю харка,
пливуть авто, мов карасі,
і чорна ряса патріарха
всія і всяческой Русі.
02.10 1999 р.

2
Вже цілить сутінь вечорова
у мене кулями зірок.
І точать тишу паперову
глибокі шашелі думок.

І хатня келія з бетону,
немов ковчег мене несе.
Усе святе і безборонне -
усе затоплене, усе.

За під’яремними віками
прийшли болотяні часи.
І сонце, й місяць небесами
З імли пливуть, як гарбузи.

Життя все стислось. Лиш уява
гризе з безвиході ходи.
А ніч хихоче, як проява,
набравши в чорний рот води.
30.09 1999 р.

ТІЛЬКИ Б ВИЖИТИ
(Двовірш)
1
Я себе не навчився ніжити,
бо не та у невільника роль.
"Тільки б вижити!
Тільки б вижити..." -
був девіз мій. І він же - пароль.

Час минув. Та до справжньої
волі
українцям ще йти та йти.
Не змінилися наші паролі,
не змінилися наші кати.

2
У печерах ще кубляться гади,
наплодивши кругом гаденят,
та нема вже зміїної влади,
що душила усіх підряд.

Хоч багато чого я не можу,
проясніло у мене лице:
я вже бачу кончину ворожу
і сказати вам можу про це.
29.11 1999 р.

ХОЛОДНОЯРСЬКА ОСІНЬ
Чи це туман, чи мідний
купорос...
І косогір синіє, і дорога.
Осінні квіти з назвою "мороз"
в дворах цвітуть від хвіртки
до порога.
Село в яру скучає без новин,
прив’язане дорогою до світу:
один кінець веде на Чигирин,
а другий зве до лісового скиту.
Холодноярська осінь. Ще одна
безсмертна в моїй пам’яті
сторінка:
і ця діброва тиха і грибна,
і рядом, наче доля, юна жінка.
А ось іще біліє боровик,
рудим брилем вітаючи людину,
і видуває вітер-верховик
туман з ярів на тясминську
 долину.
І пріле листя пахне, як наркоз,
і сонце вже освічує поволі
і яр, і квіти з назвою "мороз",
мене і жінку із очима долі.
04.12. 1999 р.
* * *
А зима на Півдні в нас не строга,
погуде, поплаче та й мине.
Пластівців на землю кине трохи
і крупи перлової сипне.

Хоч вона загається на старті -
фініш перетне раніше всіх,
лиш калюжі в місті на асфальті -
як її сліди від босих ніг.

Затуманить часом голі ниви,
наче їх покрила ковила.
А над морем глиняні обриви
в лютому вже мліють від тепла.

Тільки біла чайка, як сніжинка,
пада в море, ніби на ріллю.
Не зима - а благодушна жінка,
саме та, котору я люблю.
16.12 1999 р.

ШАХОВИЙ КЛУБ
Я загубився в місті між людьми,
у сквері в шахи граю із дідами.
Тут влітку рай. А от серед зими
зігрітись важко навіть
матюками.
Той був матросом. Є і генерал,
що вже відвик командувати
строєм.
Ще ходить кок - п’яненький
зубоскал
і як засяде грати, то запоєм.

А ось колишній, видно,
кагебіст -
ач, ловко як на дошці ставить
пастку!
А лицемір з газети "Комуніст"
міняє тактику, та не міня
окраску.
Поразок цей дует не визнає,
реваншу прагне, аж літає слина...
А в мене тут свої партнери є:
сивенький лікар -
совісна людина,
і відставний майор з ракетних
військ,
і сторож дядя Коля
з коцюбою.
Ех, я люблю у грі сміливий
риск!
В ім’я мети я жертвую собою.
Та тут моїх не знають
устремлінь,
ну, бачать: українець,
грає вміло,
а що Пегас - його любимий
кінь -
яке кому, скажіть,
до того діло?!
Він гетьманом взиває короля,
а козаками - лаву пішакову,
і тішиться, буває, як маля,
коли в гурті почує рідну мову.
А де її в Одесі можна чуть?
Хіба що на селянському базарі.
Дебют ми виграли. Вгамуйте,
чорні, лють!
Цвістиме наше слово й на
бульварі!
Століттями була не наша гра:
ми за чужі корони йшли
на мури.
Вже вигравати й нам
прийшла пора:
є гетьман свій, є поле,
є фігури.
Я пішаком згубився
між людьми,
втішаюсь тим, що пішаків
багато.
І знов іду у сквер серед зими,
де за столами навіть
тіснувато.
10.12 1999 р.

* * *

Я колись боявся постаріння,
вмерти юним думалось мені,
та вмирати не дає горіння
десь у генетичній глибині.
А для чого, душе, і для кого
ти ростиш запізнені плоди?
Змолоду хапати треба Бога
за казкову хмару бороди!
Я стаю романтиком під старість,
може, навіть просто диваком:
у душі плекаю кожну парость,
що не зміг доглянуть юнаком.
Юність. Бідність.
Звивиста дорога
в морі обезличених людей.
За брехнею вже забули Бога,
Божий дух відправили
в музей.
Я тепер боюся не старіння,
а вертання в мертву ту добу,
де волають цілі покоління,
заживо поховані в гробу.
Хай прозрів я пізно,
хай поволі.
та тепер я бачу наяву:
жити - значить чути
подих волі.
Власне тільки зараз я й живу!
17.12 1999 р.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2007 > Тема "Душі криниця"