Версiя для друку Обговорити в форумi

 Неминуща традиція з початком щонового року відзначати день народження відомого у світах вихідця з Лубенщини, поета-шістдесятника Василя Симоненка - добра ознака пам’яті «витязя молодої української поезії» - так свого часу визначив творчість свого земляка-полтавця геніальний Олесь Гончар.
 Поети не можуть бути безрідними Іванами. Вони найчутливіші виразники свого народу, й кожна їхня родова гілка поєднана з невмирущим генеалогічним деревом.
 Богоугодну і не менш важливу справу вчинила сестра поета Любов Степанівна Сердюк-Баран, видрукувавши «Літопис Щербанівського роду - роду Василя Симоненка». Адже досі ми знали два-три коліна в житті Василя з материного боку. Про батька задовольнялися хіба що куцими переказами про його військове походження.
 Любов Степанівна спробувала заглибитись у давне коріння свого роду і на поставлене собі запитання «Хто ж вони, наші Щербані?» надала вичерпну відповідь: «Наш Щербанівський рід - козацький». Як виявилося, прабабуся Василя Варвара Максимівна Остапенко-Щербань мала дворянську грамоту, отриману у спадок від свого батька, але остання десь загубилася у роки суспільної хуртовини. Тільки й знали нащадки про те, що те дворянство було дарованим за військові заслуги. Найдавніші Симоненкові родичі походять із сусіднього, межа в межу, села Новаки, з його кутка Корені. Засновником знаменитого роду був чотири рази «пра»-дід Панас Щербань. Ця родова павіть, звана по-селянському Панащуками, із Федора Григоровича започатковувала нове відгалуження в Біївцях, коли він, новаківець, пристав тут у прийми до Гайни Сизьонки (чи Сизоненко). Федір працював волосним писарем у недалеких, за 9 кілометрів, Тарандинцях. Добирався туди верхи на коні, а вже його праправнук, себто Василь, долав цю відстань д
о школи пішки.
 Волосний писар Федір Григорович мав наймолодшого сина 1829 року народження. Той виростив сина Петра, який народився 1874 року. Він був звичайним пекарем у братському училищі в Лубнах і мав власну крамничку у селі. Його син (також Петро) - другий у родині, був шевцем, шив жіноче вбрання: корсетки і спідниці. З вигляду був гарний - «хоч поцілуй». Брав активну участь у роботі сільського драмгуртка, мав хист писати вірші. А згодом, набувши знання інженера-гідротехніка, був направлений на роботу до Середньої Азії. Там прожив чимало літ і помер в Алма-Аті.
 Дід Василя Симоненка Федір - це син Трохима Щербаня, народження 1876 року. Разом із братом Петром він неабияк славився вишиванням, сини допомагали матері вишивати рушники і сорочки. А ще дід багато читав і розповідав малому Василькові чимало життєвих історій. Тож «перші університети» Василь Симоненко пройшов саме у діда Федора.
 Тривалий час, до початку 20-х років минулого століття, брати Петро і Федір жили поруч. Дещо згодом Петро збудував власну оселю на садибі панів Кумицьких, Федір залишився на старому подвір’ї, саме тут і побачив світ Василь Симоненко.
 Мати Василя Ганна Трохимівна була вродливою дівчиною, до того ж - тямовитою, замолоду мала чудовий голос. Часто виступала на сільській сцені і мала бажання стати учителькою. Як свідчить історія, навіть поступила на навчання до Лубенського педагогічного інституту, але невдовзі довелося залишити навчання.
 Життєві стежки Ганни та «зальотника» Андрія Симоненка, також самодіяльного актора, сільського учителя і художника, перетиналися недовго. Доля не склалася і «пошти батько», як його називав Василь, зник і навідав сина лише після закінчення війни у погонах капітана. Подейкували у селі, що подався десь на Північ, на тому його слід і обривається...
 Видання Любові Степанівни Сердюк-Баран, її скрупульозне дослідження, відкриває для нас невідомі таємниці славного родоводу Василя Симоненка. Відтепер, проникнувши у глибину Щербанівського літопису, бачимо Поета у проекції на декілька століть, по-новому маємо зрозуміти корені його нащадків - сина Олеся та онуки Мирослави. Без них Василь залишався б самотньою постаттю у нашому житті. А так він прийшов до нас із кількома козацькими поколіннями, завдяки авторці дослідження, що зуміла вписати улюбленого українського поета в скрижалі української історії.
 У Черкасах, місті, де одружився і забрав до себе матір, розквітнув його талант після закінчення Київського університету. Писати вірші Василь починав ще навчаючись у школі, на студентській лаві, але професійним поетом визнаний лише під час роботи у редакції газети. За життя Поета у світ вийшло лише три збірки, а вже до 70-літнього ювілею видрукуваний поважний двотомник його творів. Ці книги є в музеї Тарандинцівської середньої школи, що нині носить ім’я Василя Симоненка.
 Олександр ТАРАСЕНКО.
«Полтавська думка».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 29.02.2008 > Тема "Українці мої..."