Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАТРІОТИЗМ ПО-КРИМСЬКИ...

 26 - 27 березня у Києві, відповідно до Указу Президента України та з ініціативи Нацради з питань культури і духовності відбудеться Всеукраїнський форум інтелігенції. У рамках підготовки до форуму в 27-ми регіонах заплановані і вже розпочалися громадські слухання, мета яких - визначити найболючіші проблеми культурного життя та започаткувати діалог між інтелігенцією й місцевою владою.
 Важливість проведення регіональних слухань, які дадуть можливість сформулювати свої проблеми і поставити їх на форумі у Києві, висловив голова Конгресу української інтелігенції, член Нацради з питань культури і духовності Іван Драч. Він вважає їх ще одним шансом об’єднати українську інтелігенцію, але побоюється, що захід “стане черговою бульбашкою» через те, що регіональні слухання будуть проведені місцевою владою формально. Адже вони вже розпочалися без широкого розголосу в ЗМІ, місцева громадськість про них не повідомлена, на сайтах держадміністрацій - жодної згадки.
Саме так, без обговорення серед широкого загалу та залучення ЗМІ пройшли громадські слухання і в Севастополі. Побоювання пана Драча справдилися цілком і повністю.
 “З метою визначення актуальних проблем та перспектив розвитку національної науки, освіти, культури, інших складових гуманітарної сфери, виходячи з національних інтересів і цінностей...” - говориться в Указі Президента. Але, схоже, що саме термін “національний”, в розумінні севастопольських організаторів громадських слухань, став деякою проблемою: у нас його сприймають, як дещо не зовсім пристойне і навіть загрозливе.
 Гуманітарною сферою на зібранні у півсотні осіб переймався, головним чином, міський гуманітарний університет. Варто зазначити, що гроші на утримання навчального закладу надходять з бюджету міста, а кількість тих надходжень визначають депутати міськради. Позаяк існує широка коаліція з депутатів “регіоналів”, комуністів та представників “Русского блока”, утримання ВНЗ напряму залежить від політичних настроїв останніх.
 З огляду на такі обставини, на заході довелося почути і про з’їзд у Сєверодонецьку, як щось цілком природне, послане нам ледве не з небес; бо, мовляв, існують два різних українські народи: західний і південно-східний, і про те, що за умови відриву української мови від російських коренів вона приречена на зникнення.
 Один за одним викладачі зачитували свої доповіді, говорили хто про що, лише не про національні інтереси України. Пам’ятається, завідуюча кафедрою російської та зарубіжної літератури Олена Дашко вдалася до розповіді про підтримку російської мови у місті та почала висловлювати подяку за це довжелезній низці осіб. З огляду на те, що на підтримку російської мови налаштовано півміста, якщо не більше, низку прізвищ можна продовжувати цілодобово. Звичайно, робота цієї кафедри також є частиною гуманітарної сфери, але ж зібралися поговорити про проблеми й надати пропозиції щодо їх вирішення.
 Прикрий випадок стався з завідуючою кафедрою української філології Ростиславою Бродською, що читала доповідь про особливості вивчення та вживання української мови у російськомовному середовищі. Заготувавши два варіанти - російський та український, вона в останню мить, зваживши на аудиторію, зупинилася на першому й навіть почала читати. Хто б міг подумати, що серед слухачів сидить українець, котрий очікує від викладача слова рідною мовою. Не дочекавшись кінця промови, він різко запитав: задля чого викладачеві розповідати про українську мову російською? Може, варто перейти на хінді, якщо раптом тут присутні індуси, котрі не розуміють мову держави, у якій опинилися? Пані Ростислава після цього вже не змогла опанувати себе, загубила рядок та розплакалась.
 Аби чужі боялись, треба бити своїх: є в нас, українців, така дуже «інтелігентна» риса. Зрозумівши, що вчинив некоректно, чоловік одразу ж вибачився, але загал так і не почув про особливі стосунки нашої мови з російськомовним середовищем, хоч приблизно і здогадується.
 Закликом до ридання назвав свій виступ про пам’ятник та численні “чесноти” Катерини II Микола Владзімірський, закінчивши біблейським: “Хто почує мій плач?”. Правда, місцева аудиторія не дуже прагнула дослухати до кінця сентенції про мораль й також, доводячи інтелігентність, достойну майбутнього форуму, почала заплескувати доповідача. До затупування, на щастя, не дійшло: є сподівання, що плач таки почули.
 Приємно вразили роздуми про гуманітарну сферу, історію та сучасність Олени Трусової, завідуючої кафедрою педагогіки вищезгаданого ВНЗ. Без усіляких домашніх заготовок, тепло, щиро, достойно, а значить інтелігентно.
 Серед недоліків заходу варто ще відзначити нечисленність учасників, зокрема, молоді та представників громадських організацій. Найгіршим чином була представлена українська громада. Що ж до пропозицій, то вони у декого мали місце, але, скоріше, містечкового змісту, ніж національного. Зате майже всі хором відзначали севастопольську “особенность”. Мовляв, давайте будемо виховувати громадянина Севастополя, бо у нас особлива історія та особливий, лише нам притаманний, севастопольський менталітет. (Може, хтось колись чув про досвід виховання патріота Вашингтона чи Відня?)
 “Да Господь с вами!” – вигукнув якось Володимир Познер, почувши на одній зі своїх передач, що “русские – народ особенный”. Я был во многих странах мира и нигде никогда не слышал, чтобы кто-нибудь заявлял о своей особенности. Более того, люди стыдятся таких утверждений”.
 Виходить, що ми пишаємося тим, чого весь світ уникає і соромиться. Мабуть, саме в цьому наша затуркана “особенность”. І як же жаль, що лише частина з нас цією бідою хворіє. От якби і решта!.. До речі, ми вже пожинаємо плоди цієї ментальної хвороби, і навіть жахаємося, проте зупинитися не можемо. Саме на цьому ж заході пані Стрежелецька – завідуюча кафедрою філософських та соціальних наук СевНТУ, повідала нам про свої жахи: “Это страшно, когда студент говорит: “Мы тут посовещались с другом и решили, что не станем родину защищать, если на нее нападет более сильное государство”.
 Чи ж варто дивуватися таким речам, адже у Севастополі всі роки незалежності тільки тим і займалися, що виховували у молоді містечковий патріотизм. Пам’ятається, як вперше пропозиція виховувати патріотів Севастополя прозвучала від депутатів-комуністів. Тоді міськрада була на 85% “червоною” й вони робили все, аби тільки не виховувати патріотів України. Так було винайдене поняття севастопольський патріотизм як альтернатива просто патріотизму, поняттю визначеному й зрозумілому. У нас також неохоче промовляють слово Україна, частіше безлике – “отечество”.
 До речі, в усіх регіонах держави учні вивчають краєзнавство, у нас же видали свій підручник “севастополеведение”, бо “мы – особенные”. Де тільки можемо, ми уникаємо державної символіки. У нас є прапор, гімн та герб Севастополя. І де ж тому студенту затямити, що треба захищати Україну, коли щодня вбік всього українського з місцевих друкованих та електронних ЗМІ виливаються ріки бруду?
 Зате ми плазуємо перед державою-сусідом й навіть готові поставити пам’ятник одіозній російській імператриці попри те, що увесь світ вважав її шльондрою. Такий у нас особливий менталітет. Зараз ось Приморський бульвар відбудовуємо, так у самому центрі навпроти Палацу дитинства та юнацтва під вуличні ліхтарі ми примудрилися відлити цілком “особенные” решітки, у які помістилися і фрагменти Кремлівської стіни, й башта з зірочкою, й по серпику з молоточком – на кожній. Скажете, з якою метою за гроші городян відновлюються символи неіснуючої держави? Та, напевне, ж для того, аби наш тямущий студент не знав своєї батьківщини.
 “Мы в лице молодежи теряем гражданина, потому что мы – дезориентированы», - заявила на слуханнях вищезгадана пані Н. Стрежелецька. Неспроможність зорієнтуватися за майже два десятиріччя – це вже тривожний симптом. Може, варто піти на спочинок і звільнити місце іншим, котрі ще в змозі орієнтуватися на державу? Їхні студенти, напевне, знатимуть, що свою родину, свободу й батьківщину таки варто боронити.
 До речі, наша дезорієнтована учасниця слухань намагалася й інших збити з пантелику, стверджуючи, що “...русское корневище – основа трех языков» й вони одразу зникнуть, як тільки від того корневища відірвуться. А ще, з її слів, вона «руки не подаст» тій, іншій частині України, що шанує своїх героїв та плекає державну мову. Думається, на вищезгаданій посаді ця пані встигне дезорієнтувати ще не один випуск студентів. І тоді вже настане час лякатися не лише їй, а й усій решті.
 А поки що у місті складають списки делегатів на форум української інтелігенції, що відбудеться у Києві наприкінці березня. Хоч учасники севастопольських громадських слухань і вважають, що форум проводиться на противагу тому, що вже пройшов у Сєверодонецьку, хтось із них обов’язково на нього потрапить. Такий вже у нас особливий менталітет.
 Mи маємо ще трохи патріотизму... але тільки для себе...
 Лідія СТЕПКО.
м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 07.03.2008 > Тема "Ми єсть народ?"