Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ

Микола Олександровича ПАЛІЄНКО народився 3 жовтня 1944 року у селі Семенівка Арбузинського району на Миколаївщині. Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету та вищі літературні курси при Літінституті ім. Горького в Москві. Працював у редакціях газет, кореспондентом Одеського обласного радіо, нині – літературний консультант Одеської організації Національної Спілки письменників України. Автор збірок – «Лукашева сопілка», «Зелені космодроми», «Тяжіння поля», «Заповідаю долю», «Зоря Шевченка», «Озвися перепілкою», «Послання Чернечої гори». На першому конкурсі «Українське національне відродження» за кращий твір про материнську мову Миколі Палієнку присуджено першу премію. Вірші перекладалася на слов’янські та інші мови. Пропонуємо вашій увазі його поезії із циклу «Тарасова віть».

КИРИЛІВСЬКІ ПТИЦІ
І вдатним же до малювання хлопчик
В Кирилівці в Шевченків підростав:
Вівця у нього витинала гопки,
Пташки летіли на вербовий став.
Косар стелив на сіножатях килим,
Навіть дзвіницю київську утнув.
Домашній півник уявивсь великим, -
Усе заносив вуглем на стіну.
Обмалював і клуню, і комору,
Де тільки міг малюнки притикав.
Чомусь мав довгу з козами мороку.
Біля собаки притулив кота.
Ішли поглянуть на його творіння
Однолітки, старі баби й діди.
Він малював тихенько Україну,
Малим на неї в горі надививсь.
Чіпляв на стінці черешневі грона,
І як же він, хлопчисько той, старавсь!
Вже ніби знав, що буде заборона
Писати й малювати від царя.
Як ніби відав: стіньми відгородять
Від нього дивосвіт цей на літа.
В оті малюнки з рідної природи
Проміння серця радісно вплітав.
Давно у згадки сплинули: криниця,
Дзвіниця, коні, усілякий звір...
Не відлетіли тільки його птиці,
З малечею щебечуть у дворі.
 
КАЛИНОВІ МОРИНЦІ
Розпашіли в Моринцях калини,
Спалиш очі – тільки подивись.
Перед ними стану на коліна:
Тут Тарас Шевченко народивсь!
Вогневіють вулиці осінні –
Стільки он багать біля воріт...
Моринці зіскучились за сином,
Кетяги дарують дітворі.
«Ще сюди приїдеш неодмінно», -
Шепче серце – диво яке з див.
Перед ними стану на коліна:
Тут Тарас Шевченко народивсь!
 
ЛИСТ ДО ОКСАНИ КОВАЛЕНКО*
Удосвіта пишу...
Про що писати?
Тебе побачить хоч на мить хотів.
Де б я не був, так схожі кат на ката
В Росії царській вистача катів.
А скільки їх набилось в Петербурзі?
Що там нового в нашому селі?
Пасуть вже вівці за гайком у лузі? -
А пам’ятаєш, як я веселивсь.
Коли займали їх ще до схід сонця,
І ми лишались на весь Божий день
Удвох, Оксано...
Тільки і віконця
В моїм житті, бо більше вже ніде
Не знав відтоді я такого щастя...
...Тебе побачить хоч на мить хотів...
А вітер на столі все шаста й шаста
Вікно несправне...
Справить й поготів.
Удосвіта пишу...
Про що писати?
Вклоняюся із «Кобзарем» селу.
Мені б до наших до стежин припасти.
А там хай буде й тисячі розлук.
 
* Подруга дитячих літ Т. Г. Шевченка.
 
ЦЕНЗУРНИЙ «КОБЗАР»
Догоджали цензори царям
І вождям, і вождикам уклінно:
Викидали вірші з «Кобзаря»,
Де за волю билась Україна.
І старались виправить рядки,
Щоб ясновельможам догодити.
Менше слів лишалося гірких, -
В кріпаків росли й кріпацькі діти.
Де жалівсь поет на москалів,
На татар лягали всі провини.
України не було колись,
То якась лиш згадка яворини.
Та пручались вірші-кріпаки,
Хоч і ятаган над ними виснув.
А народ не забував рядки -
Яворині, страдницькі, первісні,
Що Тарас давно клав на папір...
Не зітліли його творів списки,
Де вставала воля на Дніпрі,
Козачата пурхали з колиски.
Вдовольняли цензори царів
І вождів, і вождиків управно:
Виправляли душу в «Кобзарі»,
А душа в народу непоправна.
 * * *
На поета жалілося панство,
Що, мовляв, він до них приїздив,
А багачку чомусь і не сватав,
Малював то церкви, то сади.
І платили йому за портрети,
Лиш над ними не дуже старавсь.
А до чого був гордим і впертим,
Вередющим Шевченко Тарас.
Хоча вже й не гнітили нестатки,
І просили його до палат,
А не міг з кріпаками розстатись,
До півночі в людській пропадав.
Все жартує чи пісню виводить, -
Мліли й панночки, правда, не раз.
Ще б нічого: козацтво, свобода,
Та вчитайтесь в його «Кобзаря».
Де це бачено - так шанували.
Що не знали куди й посадить,
А він їх прирівняв до вандалів, -
От тобі і церкви, і сади.
Довелося, ще й як, потерпати
За відвідини давні оті,
Як його відіслали за грати, -
Нехай згадує свій «Заповіт».
 * * *
За ним зітхала Рєпніна Варвара,
Насправді закохалася княжна.
Але чомусь із них не вийшла пара, -
Була б розумна й лагідна жона.
Закохану вдавала Піунова,
Вона, актриса, грала і в житті.
З надій одна розвіялась полова,
Як і Ликеру стрінув на путі.
Були щасливі згадки про Оксану.
Ягнята з нею пас біля села...
Мов біла хмарка в небі спозарана,
Вона у його долі пропливла.
 
ШЕВЧЕНКО З ПУШКІНИМ ІДУТЬ
«Коли я навчався в Глухівському учительському інституті, в нашому середовищі було заборонено розмовлять українською мовою. З нас готували учителів-обрусителів краю...»
О. Довженко,
«Автобіографія».

Ще заспівайте мені, мамо,
Я ніби в Глухові оглух.
І так зіскучивсь за піснями,
Що аж заб’є в дорозі дух,
Коли, бува, додому їду,
А хтось козацьку заспіва...
Ще й пригадають «Енеїду»
На Котляревського слова.
Кому ж це треба обрусіння?
А мама лиш зітре сльозу:
- Соколику, мій рідний сину,
Ти краще випитай в зозуль.
Живуть віками два народи,
Народ народу не найма,
А ворожби між ними зроду
І на зерниночку нема. -
І заспіва про сіножаті,
Російську стиха поведуть...
Я уявляв, що ось до хати
Шевченко з Пушкіним ідуть.

ТВОРЧІСТЬ
Ну ось ми й залишилися самі
З тобою, слово, друже-небораче.
Давай удвох всіх візьмемо
на сміх
А чи удвох гарнесенько
заплачем.
Бо ми удвох! Нікого аніде.
Ось наш папір, завжди
мовчун одвертий.
Так тихо-тихо ...
Лиш он джміль гуде
За шибкою на цілий світ уперто.
А нам то що?
Нарешті ми удвох,
Хоч важко удалося знов
зустрітись,
Та нашу зустріч вже не віддамо
Нікому аніколи в цьому світі.
Давай дружити, слово,
все життя,
Коли ж мене не буде вже у тебе,
Озвися перепілкою в житах
Чи жайвором у виспілому небі.

 ДО ТАРАСА
Відвідують поета земляки,
Несуть свячені яблука на Спаса.
Ведуть малих в науку до Тараса,
З його землі вишневих малюків.
Йому ж самому ніколи прийти
В своє село, що он, поза горбами.
В садку побути трохи біля мами,
Там, де могилка, вирвати пирій.
Може, було загадано вже нею,
Коли дорога ляже нелегка,
Щоб увесь світ став синові ріднею,
А він поміж людьми не заблука.
Відвідують поета земляки,
З Тарасом підростають малюки.
 * * *
Як в давнину, не водять кобзарів,
Їх голоси розтанули в туманах.
Чи, може, шлях кобзарський застарів,
Чи рідна пісня побрела у найми.
Був не один на неї бузувір,
І гендлювали нею, і гендлюють...
Як в давнину, не водять кобзарів
Поводирі-хлопчата поміж люди.
Знаходять достобіса тих причин,
Мовляв, така пульсуюча епоха.
Та хто, скажіть, нам душі причинив,
Щоб заросли вони чортополохом?
Гули бандури – тихнули жалі,
Паски в церквах світились великодньо.
Вони, мабуть, до нас ще не дійшли
Ті перебенді – лірники народні.

 БАЛАДА ПРО ВОЛЮ
Чим ти волю окупиш, поете,
Що упала тобі як з небес?
Її візьмуть іще на багнети,
Проклянеш і ту волю, й себе.
І згадаєш ти Карла Брюллова,
І всміхнешся – сльоза зі щоки.
Ти ж не відав, що вийшли на лови
І жандарми, й твої землячки.
А ти мріяв, що волю окупиш
Із мольбертом у Літнім саду.
Не загубиш її, не загубиш
На плацу в оренбурзькім ряду.
Але смуток носитимеш вічний,
Що так мало сіяла зоря.
І в Яреми проситимеш свічі,
Щоб світили ясніш кобзарям.
Там, де йдуть вони вірно по світу,
Де їм доля лягає лиха.
Ти окупиш її «Заповітом»,
Свою воленьку-волю в снігах.

ВІДПОВІДЬ ВІССАРІОНУ БЄЛІНСЬКОМУ
 «Этот тупой хохол… посмел писать на своем областном наречии, не понятном образованному человеку…»
 В. Бєлінський про творчість Т. Шевченка.

Ну що ж, нехай Шевченка не розгледів.
«Тупим хохлом» назвав великорос,
Але якщо вернутись до венедів,
То стільки ж бо народів наросло
На цій землі родючій, на слов’янській,
Лічить історик не один старавсь.
Та з них не стулиш однієї в’язки,
І українцем народивсь Тарас.
Він би, можливо, вибачив і тричі,
Коли б його лиш вразив пасквілянт.
Народну ж мову названо наріччям,
Тут вже, даруйте, йде не про талант.
На древній корінь замахнувся критик,
Бо, бачте, неподібність допіка,
Що п’ють не всі з московського корита,
Що хтось свого танцює гопака.
Як наче повторяв укази царські,
Щоб знов на мову піднімали ціп.
Ще час прийде валуєвським косаркам,
В борін новітніх підкують зубці.
Тарас відмів брехню цю лиховісну,
Як є «Кобзар», нехай розсудить світ.
Заводив тихо материнську пісню,
Де молотили жито на посів.

 НА НЕЗАБУДЬ
А ніч брунькує в казематі,
Напевне, вдома сад цвіте.
Тобі ж ні вишеньки не мати,
А ляже оренбурзький степ.
Попід чобота у неволю,
Його до смерті не сходить,
І цвіт душі поб’ють, оголють
Санкт-петербурзькі холоди.
І розірвуть «Кобзар» на шмаття, -
Не жди сподіваних вістей...
А ніч брунькує в казематі,
Напевне, вдома сад цвіте.
І колисає мати сина.
Заснули хлопці на плугах.
Квітуй же, ноче, до загину, -
Світа в кирилівських лугах.
Нехай там буде вже - як буде,
Перед садочком я боржник.
О мій народе, не приблудо,
Хоч деревце, а збережи.
 * * *
Дівчинка читає «Кобзаря»
По складах - рядочок за рядочком.
Там із хмари місяць визира
І пливуть журавлики кленочком.
Он стоїть сторожова гора,
А під нею грають бандуристи.
Дівчинка читає «Кобзаря», -
Про шляхи несходжені тернисті.
Там в ярочку сонце відгоря
І співає мама колискову.
Як же гарно вчити рідну мову, -
Світиться Шевченкова зоря.

 ДЕ ЦВІЛО
Позбира дітвору біля себе,
Надарує свистульок, конфет.
Поведе її весело в верби
І свій смуток туди одведе.
Одведе, щоб притлумилось горе,
Так на душу важко лягло...
В «гилки» гратимуть, поговорить,
Пригадавши батьківське село.
Хоч на мить пощасливіють діти, -
Де цей дядько узявся, дивак?
У чумарку селянську одітий
Та ще й пісню так гарно співа.
Назбира дітвору біля себе,
Де цвіло й верболозився став.
Поведе її весело в верби,
Щоб народ із дітей виростав.
Виростай, мій дитинний народе,
З його слова, яке він віддав
Тій малечі рясній і не гордій,
Де цвіло й верболозився став.
 * * *
До його приходьмо «Заповіту»
Хоч би і тернистими стежками,
Щоб свободи дніпрорвійний вітер
Віяв, повівався понад нами.
Наберемо того вітру в жмені -
Далину Шевченкову відчути.
Був поет і ніжним, і шаленим,
Вісником із грому й м’яти-рути.
Наберемось віри в «Заповіту»,
Щоб у волю України вірить,
Щоб вона не знала підворіття, -
Не спиняйся, дніпрорвійний вітре.

 ПОСЛАННЯ З ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ
 Влітку 1992 року якісь нелюди спалили батьківську хату Т. Г. Шевченка

Чиясь задимілася хата,
З Чернечої видно гори:
Пала серед ночі багаття -
Тож батьківська хата горить.
Та чим же вона завинила,
Мозолила очі кому?
Старенька хатина зсивіла,
Ізліплена з глини і мук.
То що ж ви, безрідні онуки,
Замало жилося в димах?
І як вам не скорчило руки,
Немає на вас гайдамак.
Пасуть на тім світі ягнята,
Трави наросло від століть...
Горить моя батьківська хата
І попіл на мене летить.
Світає... Дідів уже будять,
У небі нема ні зорі.
Зібралося люду та люду,
Нехай би прийшли й кобзарі.
Нехай би на спомин заграли,
Насипали вузлик золи.
Недоля мене не скарала,
А люди лихі підросли.
Одні головешки, череп’я,
А я ж сподівавсь на добро...
Можливо, і краще, Чернечо,
Що хату не звів над Дніпром.

-----

Сергій БУРЛАКОВ
ШЕВЧЕНКОВЕ ЧОЛО
Круте чоло Шевченкове,
Крутюще,
Як світанкове небо з-під грози
Крізь ніч встає,
за всі наруги дужче,
Не знебулось від кременю-сльози.
Могутній гнів, важкі
невсипні думи
Його різьбили для усіх віків
Так, щоб творець
дивився не минулим -
Сьогоднішнім у серце пломенів.
Щоб він, поставши
над страшні гармати,
Світам вістив, не гаснучи в імлі,
Що «буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».
Круте чоло Шевченкове,
Крутюще,
Як божий день, як вічний біг планет,
Наснажене любов’ю, всюдисуще,
Людським стражданням
виповнене вщерть.
І як, скажіть, на нього не молитись -
Таке ж бо серце і таке чоло
Раз на віку могли лише з’явитись,
Щоб серце України ожило,
Щоб ожили степи, озера, ріки,
Забуте слово,
Непокірний Дух.
Зведись, чоло, тривожне і велике,
Благослови народу віщий рух!

ТО БУЛА Б НЕПРАВДА
Повірте, люди, - то була б неправда,
Коли б Шевченка не пізнав народ,
Коли б його розпука і відрада
Від панських захлинулися щедрот,
Коли б він зрадив, ну, хоч на хвилину,
На мить якусь, на цяточку одну
Своє життя, свій посвіт, Україну,
Глибоку гайдамацьку давнину.
Ні! Що ви? Навіть думать страшно,
Що ми б його не мали.
Боже мій!
Він світоч наш - і мова вічна наша
З його болючих зіткана надій.
м. Дніпропетровськ.

-----

ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКОВІ У ВАШИНГТОНІ
На кущі ледь помітно розкрився бутон,
хоч була не весна, а пора вже осіння.
Та було весняне відчуття воскресіння.
Сяяв сонцем і небом ясним Вашингтон.
І так близько, як велет, здіймався Тарас,
і ставний, і вродливий, в ошатнім сурдуті.
Він - борець за Вкраїну, весь в творчій могуті,
і борець за свободу всіх націй та рас.
Він, освячений в сотнях пісень і легенд,
у томах монографій, в каскадах полемік,
український уславлений інтелігент,
геніальний співець і митець-академік.
Малознаний ще тут, може, вперше побачений,
він, що змалку пізнав і неволю, і гніт,
на вершину піднявсь з надр крутої кріпаччини -
і його нині бачити може весь світ.
Ще дніпровська земля не зійшла з підошов.
Він, що шану віддав ще раніш Вашингтону
за тверду президентську прихильність закону, -
із вітанням сюди дружелюбцем прийшов.
Хай єднаються всі мужні, чесні і щирі,
всі оті, що обожнюють правду святу.
Як і Олдрідж, братами йому чорношкірі.
Лиш у душах ненавидить він чорноту.
Він шанує весь світ, тільки є та, єдина
від колиски тобі Богом дана земля.
То ще мало, як зве тебе сином Вкраїна -
славен той, хто собою її прославля.
Не кадив можновладцям тупим фіміам,
в його віршах, піснях не вславлялися лежні.
Роботящим рукам, роботящим умам
тільки й жить в Україні своїй незалежній.
Правда й сила своя - як своя в тебе хата.
Буде й воля - він вірить у це, демократ.
Буде, буде Вкраїна щаслива, багата,
ще квітучіша, ще красивіша стократ.
Буде час - і вона задаватиме тон,
її звабу і розум ще взнає планета.
І здавалось: вслухається Джордж Вашингтон
в мудрі, віщі слова українця-поета.
Абрам КАЦНЕЛЬСОН.
Лос-Анджелес, 1997.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 07.03.2008 > Тема "Душі криниця"