Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ
СЕЙМ ЛАТВІЇ ВИЗНАВ ГОЛОДОМОР ГЕНОЦИДОМ
 Латвійський Сейм ухвалив декларацію про радянські репресії в Україні у 1932-1933 роках, оголосивши Голодомор геноцидом українського народу, повідомляє УКРІНФОРМ з посиланням на інформагентство DELFI.
 Після гострих дебатів парламентська більшість підтримала пропозицію Улдіса Грави про те, щоб оголосити злочини сталінського режиму усвідомленим геноцидом. Підсумки голосування депутати зустріли аплодисментами. Тепер Латвія приєдналася до 15 країн, які на парламентському рівні визнали Голодомор.
 Зовнішньополітична комісія Сейму раніше підготувала більш м’яку версію декларації, де Голодомор не було названо «геноцидом». Члени комісії визнали, що, у разі ухвалення подібного документа, інші країни також вимагатимуть від Латвії визнати геноцид їхніх народів. Мова йде, наприклад, про Вірменію. Щоб уникнути дипломатичних ускладнень, комісія запропонувала залишити в тексті слово «репресії».
 Однак багато промовців - Петеріс Табунс (ТБ), Сандра Калнієте, Дзінтарс Абікіс (Народна партія) - закликали колег «назвати речі своїми іменами». Додамо, що Литва й Естонія зробили це ще на початку 1990-х
років.
 
ВИЙДЕ КНИГА ПАМ’ЯТІ
 До 1 жовтня в Україні вийдуть 19 томів Національної Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років. З них - 17 обласних, один - міста Києва, ще один - центральний, зведений. Вихід Книги приурочено до відзначення 75-х роковин однієї з наймасштабніших трагедій української нації.
 Цього року у рамках урочистих заходів у Києві 21-22 листопада відбудеться Міжнародний форум, Україна прийматиме високих гостей - керівників іноземних держав. Форум організовується в рамках проголошеного Президентом України 2008 року Роком пам’яті жертв Голодомору тридцятих років. Мета - привернути увагу міжнародної спільноти до трагічної теми, донести до світового співтовариства інформацію про Голодомор як сплановану антиукраїнську політику радянського режиму, об’єднати зусилля світового товариства навколо ініціативи України щодо визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу. А також виробити спільні дії щодо запобігання геноциду та інших злочинів проти людства.
 
«МИ ПРАГНЕМО, ЩОБ СВІТ ЗРОБИВ ВИСНОВКИ...»
 В Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбулася церемонія нагородження переможців Другого конкурсу плакатів з тематики Голодомору та Другого конкурсу для журналістів на краще висвітлення тематики Голодомору 1932-1933 років у засобах масової інформації, ініційовані Міжнародним благодійним фондом «Україна 3000». У заході взяли участь голова Наглядової ради МБФ «Україна 3000» Катерина Ющенко, заступник міністра культури і туризму України Ольга Бенч, виконуючий обов’язки голови СБУ Валентин Наливайченко, члени журі.
 Як зазначила Катерина Ющенко, проведення конкурсів з тематики Голодомору викликало неабиякий резонанс в українському суспільстві. Зокрема, організатори Другого конкурсу плакатів «Свіча у вікні» отримали близько 200 робіт як від професійних плакатистів, так і від учнів художніх та середніх шкіл. На Другий конкурс для журналістів надійшло 170 газетних публікацій від 40 регіональних видань, 18 документальних фільмів від 9 районних та обласних телестудій, 18 радіопередач від 6 телерадіокомпаній і 7 публікацій, розміщених у мережі Інтернет. К. Ющенко подякувала усім учасникам конкурсів з тематики Голодомору, які у своїх роботах порушили цю тему і показали нові аспекти цієї проблеми.
 Як зазначила голова Наглядової ради, Фонд «Україна 3000» проводить активну діяльність у напрямі дослідження Голодомору 1932-1933 років та поширення правди про цю трагедію в Україні та за кордоном. «Ми прагнемо, щоб світ зробив висновки з того, що відбулося, і усвідомив всі жахливі уроки штучно організованого на найкращих у світі землях Голодомору, - сказала пані Катерина. - Адже Голодомор став одним з інструментів тоталітарного радянського режиму, способом боротьби з інакомисленням, знищенням цілого пласту української культури та менталітету, українського селянства, а отже, основи української державності».
 Вона також повідомила, що Фонд «Україна 3000» оголошує початок Третього Всеукраїнського конкурсу плакатів з тематики Голодомору «Свіча у вікні» та Третього Всеукраїнського конкурсу для журналістів на краще висвітлення тематики Голодомору у засобах масової інформації. Конкурси триватимуть до листопада 2008 року, і підсумки їх будуть підбиті до 75-х роковин трагедії Голодомору.
Крім того, за словами Катерини Ющенко, у 2008 році Фонд планує видати збірник документів, до якого увійдуть повідомлення і звіти працівників іноземних представництв та економічних місій, які діяли у 1930-х роках в Україні. Фонд також має намір видрукувати додатковий наклад книги Валентини Борисенко «Свіча пам’яті: усна історія про геноцид українців» та збірника документів з архівів СБУ «Розсекречена пам’ять» з метою розповсюдження їх у навчальних закладах України. Катерина Ющенко висловила сподівання, що Міністерство культури і туризму України підтримає цю ініціативу.

І Я СКАЖУ ПРО 33-й...
 Мені тоді було майже тринадцять років, отож про голод в 1933 році пам’ятаю, бо особисто його бачив і пережив. Про той жахливий рік уже написано кілька книжок людьми, що його пережили, а також тими, що той рік досліджували з документів. Добре, що так зроблено. Але шкода, що ті книги десь лежать, припавши порохом. Вони не потрапили до шкіл для ознайомлення молоді з тим, що творилось в Україні.
 Йде 75-річчя Великого голоду. Українці закликали до вшанування пам’яті загиблих мучеників. Були розмови в Україні та в ООН. Всі закликають не забувати убитих голодом і висловлюють співчуття Україні, називають, що то був Голодомор. Хто його почав і для чого, мало хто цікавився. На вимогу українців визнати, що то був не лише Голодомор, але також геноцид, тобто свідоме винищення народу, багато миролюбців ухилились від такого означення, кажучи: „Ні, то був лише голод».
 Я, тепер старий, а тоді, тринадцятирічний хлопчик, про те, що тоді спостеріг, тепер стверджую: то був геноцид українського народу.
 Між іншим, серед багатьох американських професорів-совєтознавців панувало переконання, що Голоду взагалі не було. Тепер вони визнали, що голод був, але кажуть, що то Сталін будував важку індустрію, продаючи зерно в Європу і купував машини, тому люди мали терпіти.
 Отож, міркуючи, чи то була лише побудова важкої індустрії, чи ще щось інше, наведу тут деякі факти з мого дитячого спостереження. У нашого сусіда взяли в миснику півсклянки кукурудзи. Чи на будову важкої індустрії треба було тієї півсклянки кукурудзи?
 В льохах перекидали діжки із заквашеною капустою, огірками, помідорами, буряками. Якби ту заквашену городину везли в Німеччину, то могли б сказати, що міняють на машини, але ж не везли, а нищили, щоб діти не з’їли навіть кислої городини.
 А це - трохи довша розповідь. Тато ще восени 1932 року втік на Донбас (добрі люди помогли підробити довідку з сільської ради). Аж до весни ми не знали, де тато. А потім люди сказали мамі, що тато в Донбасі працює на станції в Єнакієвому. Десь в квітні, перед Великоднем, мама добралась до тата. Як відомо, робітникам дозволяли купити кіло хліба і ще дещо. Тато наш рідненький, царство йому небесне - загинув через два роки в Сибіру - знав, що ми голодні, сам не доїдав, а заощаджував для нас. Дві хлібини, трохи цукру та «перловки» передав з мамою нам. Мама якось доїхала додому і, щоб не зійти з потяга в місті, бо там могла б міліція затримати, зійшла раніше, на полустанку. Йшла луками, по снігу, до хати. Щоб знати, чи немає тих звірюк в нашій хаті, зайшла до хати, ближчої до лук, запитати в куми. Про всяк випадок поставила кошик за клунею. Ввійшла в хату - а там якраз ті вовки. «Вот і Фєня здєсь! А гдє же твоя корзіна?» Пішли за клуню, забрали кошика. Чи то була будова важкої індустрії печеним житнім хлібом? Чи пошлють той печений хліб в Німеччину і виміняють на машину?
 Далі - історія зі «стригунами». Так називали селян, що в полі ножицями зрізали ще не зовсім доспілі колоски жита, щоб з’їсти. Багато людей помирало від тих «харчів», бо те зерно ще не було зерном, а молочком налиті зернини. Але та банда і того не давала. На полі побудували кілька високих веж, і там сидів «активіст», а внизу був прив’язаний кінь. Як наглядач когось бачив, сідав на коня і - півроку примусових робіт або й більше.
 На полі була озимина - і колгоспна, і одноосібників. Але було оголошено, що то все «социалістічєскоє імущєство». Не мав права навіть колоска зрізати на своїй ниві.
 Це лише приклади з мого близького оточення, як та банда забирала всякі харчі, а таких злодійських дійств було більше, і про них розказували мама і сусіди. Хіба то була будова важкої індустрії? То була колективізація методом викачування зерна, всього, до зернини. Але при цьому кимось тихо, таємно, був даний наказ отим
25-тисячникам, що їх послала Москва в Україну, - забирати всякі харчі, не лише зерно. То хіба то не був геноцид - навмисне винищення народу?
 Вже ряд досліджень написано про голод 1933 року в Україні, але Москва заперечує (бо ж вона, офіційно, є спадкоємцем СССР), що то був геноцид. Вона каже, що голод був і в Росії - на Поволжі, і на Кубані. Цьому можна вірити, бо на Поволжі є поселення українців, а на Кубані більшість населення - українці, колишні запорозькі козаки.
 Ніхто ще ніде (я принаймні не чув) не написав, що то було за «чудо» - торгсіни («торговля с іностранцамі»). Хто ж то були оті «іностранци»? Хто ж їм дозволив торгувати - тобто, дай, ти, голодний селянине, якусь золоту чи срібну річ - і маєш харчі. В тих «торгсінах» насправді було все: хліб, крупи, сало, масло, ковбаси і т. д. Ото, мабуть, В. Дюранті і французький міністр бачили в Києві такий супермаркет і потім казали, що в Україні голоду немає. Вони, ніби й праві, бо в село їх не возили, а на вулицях Києва вчасно підбирали трупи. Отож, голоду ніби не було. Скільки того золота і срібла заробили ті «торговці з іностранцями» і куди воно пішло, в яку державу, ніхто ще не сказав.
 І як то воно сталось, що харчову допомогу від українців з Галичини не дозволили переслати, а «торгсіни» дозволили? Ще багато можна навести прикладів, як забирали не лише зерно, а будь-які харчі з явним наміром, щоб народ гинув, бо то був геноцид.
 То була помста українцям. А хто саме мстився - це треба дослідити.
 Іван ЗІНЧЕНКО.
с. Попівка, Слобожанщина.

ПАМ’ЯТАЮ З ДИТЯЧИХ ЛІТ
 Я народилася в січні 1922 року на волинському Поліссі, в селі з романтичною назвою Красноволя, тобто - гарне місце для життя. Село належало до Силенської ґміни Луцького повіту Волинського воєводства. Наш батько, Євтух Рожко, та наша мати Феодосія з дому Близнюк, народилися й виросли, як і їхні батьки і діди, в Красноволі. Батько був відомий на всю околицю майстер - тесляр, столяр, бондар, пічник, мав золоті руки і все, що необхідно було для хати, робив сам.
 Тижнями його не було вдома: одним він будував хату, іншим робив столярку, ще іншим клав печі. За своїм характером був лагідний, не любив неправди, дуже любив працю, своїх дітей і дружину. Не пив, не палив цигарок, був глибоко релігійним, добре читав і писав. Після Служби Божої у великі свята батько читав українські газети, що виходили в Луцьку чи Львові. Він також мав Євангелію і «Кобзаря», і ці дві книжки читав найчастіше.
 Наша мати була красунею на все село, але рано осиротіла, росла біля своїх братів і рано вийшла заміж. Від своєї матері перейняла вона багато методів лікування хворих народною медициною. Були випадки, коли мати повертала людям зір. За це все вона категорично відмовлялася брати будь-що, і до тих, хто старався їй дати гроші, полотно чи ще щось, казала: «Гріх!»
 Першим у моїх батьків народився хлопчик Антін, але він помер, і я була найстаршою, а дітей у них було восьмеро, тож на мене, коли батьків не стало, було покладено всі господарські обов’язки, і я вважалась головою сім’ї. Тому й усі біди, які принесло нам повоєнне лихоліття: податки, подушне, записування в колгосп, допити енкаведистів - в першу чергу валилися на мене. У 1930 році, коли мені було 8 літ, батько і мати відокремились від діда Івана й баби Оксани, побудували нову хату. Мої батьки багато працювали, проте я не пам’ятаю випадків, щоб у нас не було хліба й до хліба.
 Поруч з нашою хатою була поліційна станиця - «постерунок». На все життя врізався мені в пам’ять Великдень 1933 року. Тоді свято припадало на 16 квітня. На той час командантом «постерунку» був щойно призначений К. Мулярський. Ми стояли з Вісюнею Завадською, дочкою сусіда-поляка, перед їхньою хатою, коли раптом з дверей вийшов сам командант з дружиною і маленькою донькою та Завадський з дружиною. Останні взяли Вісюню за руку і всі пішли до команданта Мулярського в постерунок. Я хотіла бігти додому, але вони запросили й мене з собою. В команданта на столі були паски, крашанки, цукерки.
 Ми сіли з Вісюнею на канапі та їли цукерки, а дорослі розташувалися за столом. Говорили вони між собою польською мовою. Командант включив новенький радіоприймач німецької вироби... З приймача полилася музика, чути було польську мову, але Мулярський переключив приймач на іншу станцію. То було радіо з Москви. І хоч російської мови я до того часу не чула, але, вслухавшись, зрозуміла, що диктор з ентузіазмом щось розхвалював. Можливо, говорив він про ще одну «сталінську стройку», яку успішно завершили «комсомольці». Раптом командант виключив приймач, нахмурився, встав з-за столу і сказав до своїх чомусь українською мовою: «От ви їсте паску, цукерки, а на комуністичній Україні люди їдять людей, бо там, щоб покарати селян, влаштували страшний голодомор».
 Я здивовано дивилась то на нього, то на командантову дружину, то на Вісюню. Командантова підтвердила чоловікові слова: „Так, діти, там матері їдять власних дітей!» Раптово в мене зник святочний настрій, цукерки застрявали в горлі, і, подякувавши, я з Вісюнею пішла на вулицю. Вона кликала мене до школи, де збирались діти на веснянки, але я відмовилась і побігла додому. Батько побачив моє стривожене і перелякане обличчя та пішов зі мною в хату. Перше, що я зробила, це передала слово в слово розмову Мулярського і його дружини про Голодомор в комуністичній Україні. Батько кивнув головою, взяв зі стола газету «Українська нива», що виходила в Луцьку, і почав голосно читати. Мати, щоб не лякати трьох моїх менших сестер - Любу, Олександру і Ніну та малого братика Романа, - повела їх в сусідню кімнату. Батько читав те, що говорили Мулярські на постерунку. Мати почала голосно плакати. Мої сестри і трирічний братик, не розуміючи, чого плаче мати, почали й собі плакати.
 Пізніше я часто поверталася думками до їхнього плачу і зрозуміла, що то так наша сім’я поминала й оплакувала на Великдень 1933 року жертви сталінського Голодомору. Плакала я також пізніше, коли в Свято-Троїцькій церкві у селі Матейки місцевий священик відправляв панахиду по жертвах Голодомору, на Вечорі пам’яті в школі села Красноволя 1936 року. Ще й дотепер пригадую окремі рядки з вірша, який я тоді почула:

 Рай новий хотять створити
 Нам на Україні,
 Богом Сталіна зробити
 На чорній руїні.
 Звоювали Україну
 Опришки червоні
 І тепер там із утіхи
 Плещуть у долоні.

 Пригадую, що були пісні й про голод на Великій Україні. Можливо, їх принесли із собою на Волинь ті щасливі втікачі, що вирвались із сталінського голодового раю, хоч їм було не до пісень. Можливо, дивлячись на їхнє горе, ті пісні склали волиняни. Твердити не можу, бо воєнне і повоєнне лихоліття, що впало на нашу землю, вивітрило слова й мелодію. Вже нам самим було не до пісень. Вижити можна було лише мовчки. У 1944 році не стало батька, пізніше - матері, і я перестала думати про себе. Треба було думати про п’ятеро менших сестер і двох братів, яким я замінила батьків. Незважаючи на наше сирітство, обкладали нас великими податками, затягали до колгоспу, тому й призабулись почуті вістки про голодну катастрофу на Великій Україні, бо ж на нас самих впав небачений терор і здирство.
 Домна РОЖКО.
м. Луцьк.

ГОЛОДОМОР

Неволю знали ми і горе.
Були в кріпацтві, як раби.
Та гірш за все - голодомори,
Як панували косіори
Комуністичної доби.

Як при наганах продзагони
Свій правили закон і суд.
Як йшли, немов на перегони,
Зерном вантажені вагони,
А на вокзалах гинув люд.

А світ мовчав!.. І в Комінтерні
Зінов’єв, Троцький - все вожді! -
Вінком вінчали нас із терну,
Кричали із трибун істерно,
Що ми комуні не раді.

А ми були шматкові раді
Врожаєм щедрої пори.
І при своїй - неначе! - владі
Ми, ніби листя в листопаді,
Всівали трупами двори.

Немає прощення й не буде
Отим - утіленням сновид,
Бо, мов Клааса попіл в груди,
Нам буде бити гнів-осуда
За той безкарний геноцид.

Тепер прийшли нові до влади.
І кагановичі - нові.
І знову нам нема розради,
Немає права, ані правди.
Й чужинці знову во главі.

Як і тоді, ведуть до ями,
Забувши той великий гріх.
І хоч не б’ють іще киями,
Але обклали вже паями
І нашу землю рвуть з-під ніг.

Нові грядуть голодомори
(чи їх творці не серед нас?),
Як не повстанем в непокорі
То нас усіх поглине час!
Анатолій СЛАВУТА-ЛОГВИНЕНКО.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2008 > Тема ""Білі плями" історії"